Лк 17,5-10
Між поняттями «праця» і «служіння» існує принципова різниця: за виконану працю маємо право вимагати зарплатню, а служіння завжди виходить від чистого серця, без очікування на якусь там винагороду. Однак ми з власного досвіду знаємо, як швидко служіння може перетворитися на працю.
Спочатку служимо безоплатно, безкорисливо, хоча дуже подобається, коли нам за це дякують. Потім ця подяка набуває матеріальних форм – і це, треба визнати, непогано. Але потім уже без винагороди, і то щораз більшої, ми вже не хочемо нічого робити.
Так складаються наші взаємовідносини з людьми. І, на жаль, – це саме відбувається в наших відносинах із Богом. Зовсім не погано, коли ми прагнемо отримати від Нього нагороду – бо Він є тим, хто винагороджує. Погано те, що дуже часто ми самі встановлюємо ціну за свої «послуги», пред’являємо рахунок за свої труди, які (хоч як соромно це визнати, однак потрібно це зробити), дуже часто не перевищують мінімальних меж наших можливостей. Отак і виходить, що Бог просто-таки зобов’язаний обдаровувати нас своїми благами, бо ж ми так старанно працюємо для Нього!
Образ раба, може, не є найкращим для ілюстрації безкорисного служіння. Рабу хоч нічого не платять, але він працює не тому, що від щирого серця прагне служити, а тому що мусить. Ісус використовує цей образ, аби показати нам усю глибину покори, з якою ми повинні виконувати своє служіння. «Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» – ці слова навчають нас, що наша праця на ниві Господній, хоч би якою великою видавалась нам у наших власних очах, є нашим щоденним священним обов’язком. Ми не робимо Богові послуги своїм служінням, а тому не заради нагороди, ба навіть не заради подяки маємо працювати.
Господи, влий у наші серця таку любов до Тебе, щоб ми прагнули служити Тобі, не вимагаючи нагороди, бо знаємо, що геть усі наші найсміливіші прагнення – ніщо у порівнянні з тією нагородою, яку Ти приготував для нас у своєму Небесному Царстві.
Іреней Погорєльцев ОР
Напевно, кожен з нас не раз запитував себе та інших, що таке віра і як вона співвідноситься з нашими справами. Але хто у повноті знає Істину, крім Бога? Та й чи спроможні ми збагнути й осягнути всю її багатогранність і велич? Однак, слава Господу, це не є вимогою для спасіння. Від нас потрібна лише віра в об’явлені істини, як в аксіоми, що не підлягають доведенню. Вірити так самовіддано і щиро, як ми це можемо, постійно прагнучи досягати дедалі більшої чистоти й глибини у переживанні присутності Бога.
Переживанні через віру. Адже саме через віру ми незбагненним чином входимо в безпосередній контакт зі Світом, де перебуває Господь, а отже, з Ним самим. Воістину, лише Вірою здобувається Царство Боже. О, якби наша віра була хоча б як гірчичне зерно! Але ми віримо, як уміємо. Віримо, наскільки готові. Головне, щоб від духовного, а не від душевного. І тоді у відповідь отримуємо Мир і Спасіння – не силою наших заслуг, а винятково по Його благодаті. Самої віри достатньо, щоби Він діяв у нашому житті, відроджуючи і плекаючи нас.
А що ж із нашими справами? Чи вони не мають жодного значення? Адже сказано, що без діл віра мертва? Але сказано також, що можна проповідувати і творити чудеса Його Іменем, а потім, в урочний час, почути: «Я не знаю вас!» Ми схильні робити добрі вчинки, виходячи зі своїх переконань, уявлень, амбіцій, ілюзій. Але спасіння неможливо заробити, набравши необхідну кількість балів у віртуальному рейтингу доброчесності. Не наші здобутки, а послух Його волі та стан нашого серця мають справжнє значення. Тоді наші справи є закономірним наслідком нашої віри. Бо істинна віра, якою людина живиться у світі духовному, завжди матеріалізується з волі Божої у справи, які перемінюють світ фізичний. Але навіть найблагородніші справи без віри – лише акт панування нашого власного его під акомпанемент сатани. Не варто плутати причину і наслідки. Лише першопричина є самодостатньою. І по ній нас судитимуть, коли настане час. Судитимуть по серцю.
Андрій Оленчик
фінансово.
Щиро дякуємо!
