Патріархат в Католицькій Церкві

Патріарший статус в Католицькій Церкві (тут і надалі цей термін стосується всієї Католицької Церкви, яка складається з Латинської Церкви та зі Східних Католицьких Церков, для означення Західної Церкви використовуються терміни Латинська або Римо-Католицька Церква. — авт.) протягом історії християнства займає швидше дискусійне місце, аніж є чітко сформульованим концептом.

На сьогоднішній день патріарша гідність у Католицькій Церкві з певною різницею у правах надається як єпископам західної[1], так і східних католицьких Церков[2]. До недавнього часу титул Патріарха Заходу був включений також і в офіційну титулатуру Глави Католицької Церкви. Однак у 2006 році він був вилучений із цього переліку[3].

Відмова Папи Римського від патріаршого титулу своєю причиною має низку історичних аспектів цього питання, а також особливості латинської екклезіології. Про що йтиме мова нижче.

Історичний аспект питання Патріархату в контексті Католицької Церкви слід розглядати, починаючи із тенденцій в організації екклезіальної структури ранньої Церкви.

Починаючи з першого століття, Римська Церква зайняла особливе місце в усьому християнському світі. Цьому сприяло не тільки те, що в Римі перетерпіли смерть два найвизначніші апостоли Петро і Павло[4], але також і політичне становище міста, як столиці імперії та авторитет «вічного міста» тогочасної цивілізації. З часом в Церкві все більше зростало усвідомлення примату апостола Петра, а відповідно і Римського престолу в світлі слів Христа: «Блаженний ти, Симоне, сину Іонин, бо не тіло і кров тобі оце явили, але мій небесний Отець. І кажу тобі, що ти скеля; на скелі оцій побудую я Церкву Свою, — і сили пекельні не переможуть її» (Мт. 16, 17)[5].

Вчитель ранньої Церкви єпископ Антіохійський Ігнатій на початку другого століття в своєму листі до християн Риму називає їх Церкву головуючою в Римській області та кафедрою, яка має «першість в любові» для всіх християн[6]. Водночас, саме завдяки єпископу Антіохії Ігнатію до нас дійшли відомості про структуру ранньої Церкви. Згідно із його свідченнями – на чолі кожної християнської громади стояв єпископ, який очолював євхаристійне зібрання, а також разом із дияконами і пресвітеріумом керував справами ввіреної йому громади[7]. Якщо на початку поширення християнства зв’язок між общинами, які очолювали єпископи, був скоріше неформальний та базувався на взаємній приязні та братерстві, то з часом в середовищі раннього християнства визріла чітка організаційна структура. Оскільки проповідь Євангелія спершу зосереджувалась у великих містах, а потім поширювалась у менші поселення, кафедри великих міст мали авторитет «духовного материнства». Так само єпископські престоли деяких великих міст, своїм походженням завдячували апостолам, а їх наступні предстоятелі мали неабиякий авторитет серед всіх християн того часу (напр. Ігнатій Антіохійський, Климент Римський, Полікарп Смирнський).

Протягом двох наступних століть відбувалось укрупнення екклезіальних структур Церкви: спочатку єпископи провінційного міста отримали певну почесну владу над всіма єпископами округу, а ближче до кінця ІІІ століття єпископи головних міст імперії головували у своїх провінціях не тільки на почесному рівні, але мали низку керівних привілеїв.

Нікейський Собор 325 року вже чітко постулює право (і називає його древнім) єпископів Олександрії, Антіохії і Риму (та низки інших центрів) мати верховну владу в своїх провінціях та називає їх митрополитами[8]. А наступний Вселенський Собор у Константинополі ще чіткіше розмежовує кордони митрополій, а також виділяє митрополію Константинополя та надає їй другу після римської кафедри гідність серед всіх кафедр[9].

Історик ранньої Церкви Сократ Схоластик стверджує, що саме цей Собор 381 року надав митрополичим кафедрам патріаршу гідність: «Вони знову затвердили нікейський символ, розділили єпархії і встановили патріаршества»[10]. Таким чином, патріархатами було названо великі церковні провінції, очолювані митрополитами, які водночас головували над іншими митрополитами підпорядкованого їм округу.

Проте, з самого початку зародження патріархальної структури в Церкві її сприйняття на Заході і на Сході християнського світу суттєво відрізнялось.

Наявність на Сході імперії відразу трьох, а після Халкидонського собору, на якому було виокремлено Патріархат Єрусалиму, чотирьох кафедр із патріаршою гідністю сприяло розвитку цього поняття та більш чіткому окресленню прерогатив, притаманних Патріархатам. При чому, тут була випрацювана свого роду «Константинополецентрична екклезіологія», яка базувалась на політичному становищі міста в імперії. Відповідно до фактично діархійної системи політичного поділу Римської імперії, згідно із реформами Діоклетіана[11], єпископи Константинопольського Собору 381 року надали столичному місту Східної частини імперії (Praefectura Orientis) друге місце в диптиху, що в рамках християнського Сходу фактично означало – перше, із подальшим урізанням прав інших східних патріархатів на користь Константинополя.

На Заході формування концепції патріаршої влади не набуло такого масштабу, як на Сході, оскільки Рим стояв на екклезіологічних позиціях, в яких ключову роль відігравало не політичне становище міста в імперії, а апостольське походження кафедри. Римська Церква притримувалась схеми, в якій особливими привілеями були наділені три престоли Петра[12] – Антіохія, Олександрія і Рим, як остання кафедра першоапостола і спадкоємниця його привілею опіки над всією Церквою. З такої перспективи Апостольська столиця не розглядала патріаршу гідність як таку, що надає митрополитові додаткові адміністративні права чи привілеї, але є тільки почесним титулом. І якщо на Сході надання Патріаршої гідності почало розглядатись як зрівняння в правах та передбачало певну горизонтальну модель спілкування між патріархами, яка може бути означена як соборна модель, то на Заході, як вже було сказано вище, цьому титулу не надавали особливого значення. Тому Західній Церкві титул патріарха зберігався за єпископами Ліону, Безансону та Аквілеї, але це не було для них запорукою рівності з Римським престолом.

Проте слід зауважити, що на даному історичному етапі Римські понтифіки ще розділяли рамки своїх повноважень, як пастирів всієї Церкви від митрополичих прав своєї безпосередньої церковної області. Про це може свідчити лист Папи Григорія І до Олександрійського Патріарха Євлогія[13], в якому він просить останнього не вживати до нього титулу Вселенського Папи і водночас понтифік говорить, що його радістю є «тверда міцність його братів», що перекликається із закликом Христа до апостола Петра утверджувати у вірі співбратів.

Як вже зазначалося вище, патріарша система в Римській імперії, яка була розроблена на Сході, відповідала політичному поділу держави на західну частину, в якій головував єпископ Риму, і східну, в яких головували чотири патріархи Сходу. Згідно з цим вперше титул «Патріарха Заходу» з’явився в листі імператора Феодосія ІІ до Папи Льва Великого в 450 році[14]. Однак самі Папи довший час не вживали цього титулу. Ситуація змінилась після відвоювання Італії у готів за часів Юстиніана, який, за словами французького історика Луї Дюшена, не відновлював Західну імперію, а приєднав її до Східної. Відповідно до цього Римська Церква повинна була ввійти у візантійську систему церковного управління – «пентархію», яку до цього часу вона розглядала тільки «збоку» і зайняла в ній почесне перше місце[15].

І хоч надалі Римська Церква все більше засвоювала систему пентархії (зокрема в рішеннях Константинопольського собору 869 року, який Католицька Церква вважає Вселенським) форма втілення цієї системи відбувалась у суперечності із східним розумінням цієї структури. Процеси, які відбулись протягом наступних століть у розвитку екклезіології Римської Церкви можна означити, як злиття верховної влади Папи в Церкві (яка на той час полягала в основному в праві вищої апеляційної інстанції в Церкві), як наслідника Петра із його адміністративними функціями, як глави Західної Церкви. На практиці Римські єпископи почали поступово домагатись такого об’єму повноважень у всій Церкві, які до цього вони мали тільки у своїй безпосередній церковній області.

Ситуація ще більше ускладнилась після розриву канонічних зв’язків між Східною і Західною Церквою, після чого остання, утверджуючи свою універсальну екклезіологію, приймала в спілкування частини Східної Церкви в тих гідностях (патріарших чи митрополичих), які ті мали перед тим. Однак в умовах, коли латинська екклезіологія фактично замінила собою розуміння функції першості Римського понтифіка у Вселенській Церкві по відношенню до цих спільнот застосовувались такі ж адміністративні методи, як для пересічної митрополії Римо-Католицької Церкви. Таким чином їх внутрішня автономія (особливо патріарших церков) була зведена нанівець. Також було засновано низку нових патріархатів, титул яких є почесним. Існування в рамках Католицької Церкви патріархатів паралельно із патріархатом Риму спричинило до ще більшого вихолощення цього поняття в розумінні його самими Римськими Понтифіками. Оскільки згідно із латинською екклезіологією, яка тотально запанувала в Католицькій Церкві, по відношенню до Папи ніхто не може мати рівної гідності, його власний патріарший титул розглядався, як почесний додаток.

На сьогоднішній день канонічне право Латинської Церкви визначає статус патріарха виключно, як почесний титул для митрополита (про патріархів говориться в розділі Канонічного права, присвяченому митрополитам), який не наділяє особу, до якої він належить, жодними владними повноваженнями. А саме: титул Патріарха та Примаса, окрім почесної прерогативи, не передбачає в латинській Церкві ніякої влади, якщо тільки по відношенню до певних осіб не передбачено іншого згідно із апостольським привілеєм або за погодженим звичаєм (Канон 438) (Patriarchae et Primatis titulus, praeter praerogativam honoris, nullam in Ecclesia latina secumfert regiminis potestatem, nisi de aliquibus ex privilegio apostolico aut probata consuetudine aliud constet)[16].

Варто зазначити, що в даному контексті йдеться не про відсутність влади у латинського патріарха-митрополита, як такої, взагалі, а тільки про додаткові владні повноваження, як це передбачено для східних католицьких патріархів (про що мова йтиме нижче).

Титул Патріарха в Латинській Церкві на сьогоднішній день носять митрополити Лісабону, Венеції, Єрусалиму, Східної і Західної Індії (в 1964 році були скасовані латинські патріархати Антіохії, Александрії і Константинополя).

Таким чином Канон 438, цитований вище, знаходить своє застосування виключно до так званих малих патріархатів Латинської Церкви (термін «малі (minor) патріархати» застосовується на противагу чотирьом великим Патріархатам Сходу).

Якщо аналізувати місце патріаршого статусу в рамках цілої Католицької Церкви, то справа є дещо складнішою.

Предстоятелі низки Східних Католицьких Церков також носять патріарший титул, але у здійсненні свого уряду застосовують приписи Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ). Патріарх такої Церкви має владу не тільки над єпископами місцевої церкви (в латинській термінології єпископами-суфраганами), але і над митрополитами. На перший погляд юрисдикція Патріарха в системі ККСЦ значно перевищує владу латинських митрополитів, оскільки передбачає урядування над митрополичими округами. Однак титул V Кодексу (Кан. 151) дає пояснення, що главою східної церкви «sui juris» є також митрополит, подібно до латинської структури, який, однак, може мати титул Патріарха або Верховного Архієпископа. Що ж до найвищої влади в партикулярній церкві, то ідентично до латинської системи організації екклезіальних структур, вона в тій самій мірі належить Римському Понтифіку. Таким чином певна автономія східних партикулярних Церков нівелюється ідентичним представленням найвищої влади в Церкві (Титул ІІІ, ККСЦ) як для східних, так і для західних католиків. У рамках Католицької Церкви Папа здійснює свій уряд однаково у відношенні митрополитів західної церкви, так і по відношенню до митрополитів східної Церкви, незважаючи на те, чи вони мають Патріаршу чи іншу гідність.

Підсумовуючи короткий виклад цього питання, варто ще раз наголосити на основних моментах як історичного, так і сучасного становища патріаршої системи в рамках Католицької Церкви. Якщо на початку формування організаційних структур у Вселенській Церкві була випрацювана двоступенева структура: єпископи – митрополит, а згодом триступенева: єпископи – митрополити – патріархи, то така структура була притаманна як християнському Сходу, так і Заходу. І в західній частині Церкви Римський єпископ здійснював свою владу подібно до своїх східних співбратів патріархів. А його особлива функція, як першого єпископа Церкви була відділена від його владних повноважень в рамках Західної Церкви і застосовувалась по відношенню до інших патріарших церков тільки у кризових випадках.

З плином часу в римській екклезіології відбулось злиття двох владних функцій Римського понтифіка, що стало причиною використання Папою своїх безпосередніх патріарших повноважень на рівні першого єпископа всієї Церкви. Таким чином латинськими богословами була побудована чотириступенева структура Вселенської Церкви: єпископи – митрополити – патріархи – римський Папа. У ній патріаршим церквам не забезпечувалось колишньої автономії, оскільки вся влада зосереджувалась у свого роду над-патріаршій структурі. Відповідно патріарший титул самого римського єпископа був зведений до почесного додатку.

Не зважаючи на декрети ІІ Ватиканського Собору, в яких визначено було відроджувати патріаршу структуру Церкви, канонічне право Католицької Церкви на сьогоднішній день не дає богословського підґрунтя для цього. Оскільки найвища влада Римського понтифіка, як глави всієї Церкви на землі, так і не була відмежована від його владних безпосередніх функцій, як глави Латинської «sui iuris» Церкви. Його влада здійснюється по відношенню до автономних церков так само, як і в межах його безпосередньої єпархії чи митрополії.

_________________________________________________________

[1] Patriarchae et Primatis titulus, praeter praerogativam honoris, nullam in Ecclesia latina secumfert regiminis potestatem, nisi de aliquibus ex privilegio apostolico aut probata consuetudine aliud constet// http://www.vatican.va/archive/cod-iuris-canonici/latin/documents/cic_liberII_lt.html#sec2%20tit2 (12.08.2009)

[2] Кодекс Канонів Східних Церков постановляє Can. 55 – Secundum antiquissimam Ecclesiae traditionem iam a primis Conciliis Oecumenicis agnitam viget in Ecclesiainstitutio patriarchalis; quare singulari honore prosequendi sunt Ecclesiarum orientalium Patriarchae, qui suae quisqueEcclesiae patriarchali tamquam pater et caput praesunt. Can. 56 – Patriarcha est Episcopus, cui competit potestas in omnesEpiscopos non exceptis Metropolitis ceterosque christifideles Ecclesiae, cui praeest, ad normam iuris a suprema Ecclesiaeauctoritate approbati. // http://www.intratext.com/IXT/LAT0758/_P9.HTM. (11.08.2009)

Про Східні Патріархати йдеться так само в документах ІІ Ватиканського Собору в Декреті «ORIENTALIUM ECCLESIARUM»: Ab antiquissimis temporibus in Ecclesia viget institutio patriarchalis, iam a primis Synodis Oecumenicis agnita. Nomine vero Patriarchae orientalis venit episcopus, cui competit iurisdictio in omnes episcopos, haud exceptis metropolitis, clerum et populum proprii territorii vel ritus, ad normam iuris et salvo primatu Romani Pontificis // http://www.va/archive/hist_councils/ii_vatican_council/documents/vat-ii_decree_19641121_orientalium-ecclesiarum_lt.html (11.08.2009)

[3] COMUNICATO CIRCA LA SOPPRESSIONE DEL TITOLO “PATRIARCA D’OCCIDENTE” NE L’ANNUARIO PONTIFICIO // http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/general-docs/rc_pc_chrstuni_doc_20060322_patriarca-occidente_it.html (13.08.2009)

[4] Про це св. Іриней Ліонський «П’ять книг проти єресей», Книга третя, Глава ІІІ, 2

[5] Перелік цитат Св. Отців, як східних так і західних міститься в книзі С. Тишкевича, ТІ, «Церковь Богочеловека» (С. Тышкевич. Церковь Богочеловека// Russian center Fordham University NY, Russicum, Italy, 1958) в розділі «Церковное придание о главенстве Петра» c.470

[6] Послание св. Игнатия Антиохийского к римлянам// http://christianity.shu.ru/Texts/ignatius/romans.htm (10.08.2009)

[7] Послание св. Игнатия Антиохийського к смирнянам// http://christianity.shu.ru/Texts/ignatius/smirn.htm (10.08.09)

[8] Правила святого Вселенського первого собора Никейского // http://www.krotov.info/acts/canons/0325cano.html (9.08.2009)

[9] Правила святого Вселенського второго собора Константинопольського // http://www.krotov.info/acts/canons/0381cano.html (9.08.2009)

[10] Сократ Схоластик. Церковная история// «Росспэн».-М., 1996 c.213

[11] Про це у А.А. Васильева «История Византийской империи» глава «Реформы Диоклетиана и Константина» // http://www.sedmitza.ru/text/434232.html (8.08.2009)

[12] Див. наприклад Gregory the Great «Epistle XL. To Eulogius, Bishop»// http://www.ccel.org/ccel/schaff/npnf212.iii.v.vii.xxvi.html (7.08.2009)

[13] Gregory the Great «Epistle XXX. To Eulogius, Bishop of Alexandria»// http://www.ccel.org/ccel/schaff/npnf212.iii.v.viii.xviii.html (7.08.2009)

[14] Patriarch and Patriarchate// http://www.newadvent.org/cathen/11549a.htm (7.08.2009)

[15] Илья Мелиа «Пентархия и примат» // «Першенство Римського епископа в общении Церквей», Unite – Единство, Москва 1998

[16] Codex Iuris Canonici // http://www.vatican.va/archive/cod-iuris-canonici/latin/documents/cic_liberII_lt.html#sec2%20tit2 (12.08.2009)