Отець Григорій Драус із Рівного понад 15 років спілкується з мешканцями українських виправних колоній. Він вважає, що навіть ув’язненим треба давати другий шанс. Уже чимало з тих, кого він провідував за ґратами, сьогодні повернулися до звичайного життя. Повагу в’язнів отець Григорій завойовує не тільки своїм оптимізмом, але й вірою у те, що в кожній людині є добро.
У неділю ввечері, якраз на переддень католицького Святого Миколая, їдемо з кількома волонтерами з товариства педагогів та аніматорів «Клавіс» у село Городище, що за 15 км від Рівного. Тут розташована чоловіча в’язниця максимального рівня безпеки.
Дівчата-студентки та єдиний в компанії хлопець Валентин хвилюються, бо їдуть у колонію вперше. Вони підготували для ув’язнених кілька психологічних ігор, але не знають, як ті їх сприймуть. Отець Григорій підбадьорює їх жартами.
«Люди по 20 років цьому місцю віддали, а ти боїшся дві години тут провести. Та вони радіти будуть, що до них такі красуні приїхали, – заспокоює священик. – Нехай трохи повеселяться.»
Охорона прискіпливо перевіряє наші документи і довго веде коридорами кудись нагору. В адмінбудівлі заводять до просторої кімнати із шкільною дошкою. Офіцери заносять всередину стільці, самі стають біля стін.
«У будні тут проходять курси перепідготовки. Ув’язнені здобувають технічну освіту, наприклад, столяра або електрика. Є навіть 50-річні дядьки, які теж хочуть вчитися, – знизує плечима старший інспектор відділення Сергій Бабак. – Все-таки, це дає їм якусь надію, що в майбутньому знайдуть собі чесний заробіток.»
Взяти участь у грі замість звичного вечора у камері зголосилося небагато ув’язнених. Коридором по черзі ведуть зо два десятки чоловіків у светрах та спортивних костюмах. Вони йдуть, втупивши зір у підлогу, лише скоса спозирають на конвой. Однак, розгледівши у кімнаті дівчат, жвавішають – приязно вітаються і з цікавістю розглядають гостей.
«Ми почнемо гру із знайомства. Нехай кожен назве своє ім’я, а потім покаже жест, з яким себе асоціює. А всі інші спробують його запам’ятати і повторити», – пропонує студентка Анна Цесля.
Спочатку чоловіки поводяться дуже скуто. Дехто взагалі проситься посидіти біля охорони і каже, що прийшов тільки подивитися. Однак вже за кілька хвилин напруга спадає і у гру втягуються всі.
Понад дві години аніматори змушували ув’язнених спілкуватися жестами, бігати по кімнаті, танцювати та збирати один в одного автографи.
«Так, підписи не підробляти!» – гаркають охоронці, а самі трусяться від сміху, споглядаючи, як підконвойні грають у «фруктовий салат».
Найбільше в’язням подобається гра «Хусточка». Двоє людей натягають посеред кімнати велике полотнище. Учасникам не видно, хто стоїть по інший бік. За командою полотнище різко опускають і гравцям треба якнайшвидше назвати ім’я того, хто стоїть навпроти. Хто встиг першим, перетягає суперника до себе у команду.
Ув’язнені замість імен називають одне одного по прізвиськах. Тільки отця Григорія впізнають безпомилково.
«Хом’як, – тицяє пальцем у колегу один із чоловіків, – Ой, вибачте – хотів по імені, але спрацювала звичка.»
Після ігор ув’язнені ідуть до тюремної каплички. Це велика і світла кімната з іконами та музичними інструментами.
36-річний Руслан Андрєйченко з Дніпропетровщини запалює свічки. Потім сідає за синтезатор і співає пісню про Христа – має гарний голос. Інші ув’язнені тихенько йому підспівують.
«Хоч якесь різноманіття. А то глухо, як в танку: поїв-покурив, далі робота. І так кожен день, – зітхає чоловік. – Я сиджу за крадіжку, половину строку вже відбув. Зосталося ще 3,5 роки. Маю дружину Марину і двох донечок – Наташу і Даринку. Вони малюють мені листівки. Хотів би їх обійняти, але дорога далека, та й навряд чи таке сімейне побачення дозволять. В основному, рідні телефонують мені сюди.»
Дівчата з «Клавісу» розпитують в’язнів, чи сподобалася гра. Цікавляться, як у колонії святкуватимуть новорічні свята.
«Додому хочеться, бо там чекають і затишно. Але Новий рік і в тюрмі свято. У нас буде стояти велика ялинка у відділенні, у камерах – гілочки. Іграшки робимо самі з паперу або дерева, прикрашаємо «дощиком». Тільки скляних кульок вішати не можна, бо вони б’ються, – розповідає Руслан. – 31 грудня буде святкова вечеря з десертом: апельсини, печиво. Шкода, що спиртного не можна. А торта зробимо самі: з дому передають коржі, які можна перемазати згущеним молоком. У новорічну ніч дозволяють дивитися телевізор до 2-ої ночі. А вже зранку – звичний підйом і буде цілий рік одне й те саме: їжа і робота. Хіба на Різдво і на Великдень у капличці будуть богослужіння.»
Чоловіки прощаються і запрошують студенток приїхати ще раз. Довго дивляться дівчатам услід.
Отець Григорій вважає, що психологічні ігри допоможуть ув’язненим швидше адаптуватися до життя у суспільстві.
«Ви помітили, як сміялися ув’язнені та охоронці? Всім хочеться трошки відчути себе дітьми. Дві години без жодного матюка – по-моєму, це уже успіх, – каже священик. – Навіть той, хто оступився, має знайти в собі щось хороше. Вони зробили помилку, але не можна за це від них відвертатися.»
Ігри трохи підняли в’язням настрій. Дорогою до камер уже не йдуть насуплені, а жартують між собою.
«Завтра про це буде знати уся колонія. Впевнений, що коли приїдемо з волонтерами знову – на ігри зголоситься утричі більше народу, – додає отець Григорій.
фінансово.
Щиро дякуємо!
