А ви не хочете стати моєю мамою?

фото: Сергій Тімербаєв

Поки чиновники мудрують, як створити дитячі будинки сімейного типу, більше півсотні діток уже давно мають свою власну велику родину у Вінницькому дитячому будинку «Гніздечко».

Вони милі та привітні. Відкриті до кожного, хто приходить: несуть фотографії, показують зошити з домашнім завданням, розповідають з ким дружать, а з ким – ні. Звичайні діти, непосидючі і тихі, веселі і замріяні, зовсім різні, але об’єднує їх одне – нелегкий, а інколи навіть трагічний початок їхнього маленького життя.

«А це мій перший в житті торт», – показує фотографію Аня

– Мене вже скоро заберуть, – вихваляється мала Альонка, – а мого братика бере інша сім’я.

– А це мій перший у житті торт, – показує фотографію Аня, – мені тоді було дванадцять. Ми були на відпочинку в Італії. І ще я дуже сильно вірю в Бога. Я навіть в церкву ходжу щонеділі.

– А правда, найсильніше потрібно вірити в Бога? – запитує молодший братик Ані, довірливо заглядаючи у вічі.

У «Гніздечку» спокійно та затишно. Вихователі розмовляють напівпошепки, ніби боячись хоч одним різким словом травмувати тендітну дитячу душу. Дитячий будинок сьогодні став родиною для 60-тьох дітей різного віку. Старшим дівчаткам по 13, найменші – трьохрічні малюки.

Наші дітки дуже добрі і талановиті

– Ми хочемо створити домашню атмосферу, – розповідає директор Михайло Никифорович Басюк. — Якщо й надалі держава буде так гарно фінансувати, ми зможемо добудувати ще один корпус і там зробити міні-квартири з кухнею, окремою спальнею. Діти зможуть самі готувати їжу, потрохи адаптуватися до самостійного життя. Зараз вони вже ходять у звичайну школу. Наші дітки дуже добрі і талановиті. Вони пишуть вірші, гарно малюють, танцюють і багатьох з них уже усиновили українські та іноземні родини. Щодо процедури всиновлення, це процес довгий, особливо для іноземних громадян. Спочатку дитину заносять до реєстру району, потім області, України, а вже через рік (якщо дитину ніхто не всиновлює в Україні) її можуть забрати батьки-іноземці, але виключно за згодою діток. У нас навіть був випадок, коли семирічна дівчинка відмовилася їхати в Італію.

А наприкінці розмови спитала: «А ви не хочете стати моєю мамою?»

– Мене хотіла забрати одна італійська сім’я , — не перестає щебетати Альонка,— але я не захотіла. Адже ми навіть вірші вчили, що без мови нема Батьківщини. А там ніхто не говорить українською.

– Вона у нас така комунікабельна, – додає вихователька Ольга Дем’янівна. — Якось на морі побачила жінку, що сама лежала на піску, підійшла до неї та почала розпитувати: чи є у неї сім’я, чи є діти. А наприкінці розмови спитала: «А ви не хочете стати моєю мамою?»

Три Діми і усі різні

За столом схилився малий Ігор — він старанно виписує кожну буквочку в зошиті з математики.

– Ігор перехворів онкозахворюванням, зараз має проблеми з зором, але дуже хоче вчитися, – розповідає Людмила Михайлівна, логопед, яка займається з дітьми. – Женя дуже гарно малює, хоча він лише в третьому класі. Вірочка місяць тому приїхала з Італії, переживає, що відстала в навчанні, тому посилено займається. Олег пробує писати вірші. Ви знаєте, Олег та Вітя пішли вчитись у перший клас, а потім посеред року вчителька запропонувала перевести їх одразу в другий. Тепер вони всім хваляться: «Ми в кожному класі по півроку вчимося». Діми у нас аж три, і всі різні. Один все завжди знає і навіть, коли запитують мене чи інших дітей, швидко відповідає. Пам’ятає, що де лежить і що хто кому сказав чи зробив у школі. Інший – спокійний і тихий. Спочатку, коли він до нас потрапив, дуже плакав за старшою сестричкою Анею, навіть довелося їх в одну групу перевести. А зараз уже виріс, став самостійним. Усі різні.

До речі, прикладом для розвитку творчих здібностей є Михайло Никифорович, адже він, маючи педагогічну освіту, сам пише вірші для сценаріїв свят і дуже тішиться успіхами своїх вихованців.

– Я не хочу, щоб у вас склалося враження, що наші діти чимось обділені. Вони влітку в Крим їздять і в Італію, і до цирку ходять , і на екскурсії, навіть на концерті «Фабрики зірок» були. І піклуємося ми про них, може, навіть більше, ніж звичайні батьки. Адже наш персонал увесь свій час присвячує цим дітям. А вони, спочатку замкнуті в собі і перелякані, за кілька місяців уже весело спілкуються з усіма, щебечуть без упину.