Так важливо бачити приклади добрих родин
Кілька років тому я брала інтерв’ю у Блаженнішого Любомира Гузара. Я спитала в нього, що молодим людям робити зі своїм страхом перед невизначеним і таким непевним майбутнім, коли терзають страхи щодо того, чи буде за що жити і де жити, чи зможуть вони любити все життя своїх чоловіків і жінок, чи зможуть добре виховати своїх дітей? І цей святий наших днів відповів мені, що тут допоможе усвідомлення того, що ми маємо «Татка на Небі, Який про нас піклується», а також добрі приклади інших родин.
Тому хочу розповісти три цікаві історії з життя звичайних сімей. Історії досить прості, але з іншого боку, достойні звання героїчних.
Історія перша: Квартирне питання
Я вже зустрічалася з моїм майбутнім чоловіком. Ми планували невдовзі одружитися, але бідкалися, що не маємо власного житла. У той період я поїхала погостювати в один жіночий монастир. Якось на вечірніх посиденьках я розповіла настоятельці про наші переживання. Вона всміхнулася і сказала: «Дурниці це все». І розповіла таку історію.
Перелякана невістка залазила до своєї кімнати через вікно
Після одруження її батьки змушені були оселитися в хаті татових батьків. Свекруха відразу пройнялася «симпатією» до невістки. Її «любов» сягала неймовірних обсягів. Не раз траплялося, що коли у свекрухи були гості, і вони чаювали на кухні, перелякана невістка залазила до своєї кімнати через вікно. «Разом з тим, – розповідає черниця. – я не пам’ятаю, щоб тато, йдучи на роботу і повертаючись, не поцілував маму. Вони народили і виховали п’ятьох дітей, всім нам дали добру освіту. Вони дуже кохали одне одного. А з моєю бабусею спільно прожили до її скону»…
Історія друга: Жити, як у кіно
У цій історії я розповім про свого колишнього колегу з останнього місця роботи. У них з дружиною троє діток: старшенька ходить у другий клас, двом молодшим – два і три рочки. Звичайнісінька родина.
Працював мій колега, як горбоконик: багато і сумлінно. Я була свідком того, як страшенно він стомлювався. Тому якось наприкінці робочого дня я сказала йому: «Нічого, зараз підеш додому, відпочинеш». А він мені: «Світлано, я одягаю піджак на плечі о 8-ій годині, а знімаю о 22-ій. Коли приходжу з роботи, гуляю з малими. Вони зараз цього потребують більше, ніж, коли будуть старшими. Який же тоді я тато, коли не робитиму цього?» Я була дуже зворушена, бо згадала знайомих чоловіків, майже всі з яких, маючи дітей, свій вільний час проводять на дивані перед телевізором або з газетою, чи перед комп’ютером. Не менше мене здивувало ще одне (таке я тільки в гарному американському кіно бачила) – його донечка розповіла мені, що в них є спеціальні дні, коли «тато залишається з малими, а ми з мамою гуляємо, йдемо в перукарню, купуємо всілякі заколочки». Так… Багато жінок-домогосподарок хотіли б мати хоча б кілька годин для себе…
Тато залишається з малими, а ми з мамою гуляємо, йдемо в перукарню, купуємо всілякі заколочки
Але й це ще не все. Ще до одруження мій колега з дружиною регулярно відвідували один дитячий будинок. Не припинили цього робити і маючи трьох дітей. Просто тепер це роблять разом з ними. Та не тільки відвідують, а й беруть сиріт до себе, гуляють з ними, відвідують різні атракції. Причому, для них це настільки природно, що мій колега дивується радше тому, чому інші цього не роблять: «Світлано, це не ми їм робимо послугу, більше отримуємо ми самі і наші діти».
Одним словом, хочеш бути щасливим – будь. Хочеш жити, як у кіно, – живи.
Історія третя: Жити без подвійних стандартів можливо
У сім`ї, про яку я хочу розповісти, зараз чекають народження вже дев`ятої дитинки. На момент, коли з ними трапилася ця неординарна історія, їх було, здається, п’ятеро. Повертаючись із магазину, мама зустріла біля під`їзду сусідську бабусю. Та гірко плакала. Виявилось, в її онучка був день народження, а він захворів на вітрянку, і бабця сокрушалася, що тепер його ніхто не привітає.
І тут мама розуміє, що не можна дітей чогось вчити, а потім не виконувати цього на практиці
Увійшовши до квартири, молода жінка почала розкладати продукти і без задньої думки розповіла про цю ситуацію. Тоді старшенький (якщо не помиляюсь, ходив у перший клас) підійшов і каже: «То що, ми підемо його привітати?» «О, ні-ні! – заперечила мама. – Бракувало, щоб ви мені всі п’ятеро злягли». Та, очевидно, хлопчика ця відповідь не задовольнила. За якийсь час він знову підходить: «Мамо, а святий Франциск до прокажених ходив!?» І тут мама розуміє, що не можна дітей чогось вчити, а потім не виконувати цього на практиці. Щоб якось вирішити цю проблему, зателефонувала чоловікові і розповіла про все. Чоловік їй сказав: «Відправляй! Все одно мають перехворіти вітрянкою. Хай буде раніше!» Жінка зібрала малих і відправила привітати сусіда. Як не дивно, але жоден з них не захворів…
Подібних історій – немало. І, дійсно, це допомагає жити. Надихає дерзати, бути відважним і сильним, не боятися любити і бути жертовним. Кажуть, є «ланцюг зла», який Ісус перервав своєю жертвою. Але є також і ланцюг добра. Напевно, варто його продовжувати, або розпочинати…
CREDO №1 (123) 2011
Інші матеріали цього числа:
Подружжя – місце зустрічі з коханою особою і Богом
Вона чекає відвертості, Він потребує дистанції
Ми просили Бога про благодать мати дітей
фінансово.
Щиро дякуємо!
