Найкращий співрозмовник – це той, хто вміє слухати.
Я пишу про коляду щороку. І зовсім не тому, що це моє улюблене заняття. Навпаки – ці три тижні становлять для мене чималий тягар і майже перерву в біографії. І не те, щоб я відчував якусь нехіть до моїх Парафіян (з великої літери, як вираз пошани). Але щоденні 7 годин розмов призводять до такої плутанини в голові, що ввечері я вже не знаю, у який бік мені додому. Біда в тому, що я не вмію розмовляти, не слухаючи. А це була б досконала захисна реакція. Але в мене її немає. Тому мені не раз доводиться зітхнути – якби 45 років тому я знав, що таке коляда, то не став би священиком. Але нічого не поробиш – кожна професія має якісь свої незручності.
Якби 45 років тому я знав, що таке коляда, то не став би священиком. Але нічого не поробиш – кожна професія має якісь свої незручності
Отже, наступного дня я вирушаю далі. І кожного наступного дня буваю неодмінно здивований тим, як урочисто парафіяни очікують свого настоятеля. Це зовсім не так, як тоді, коли забігаю до когось за іншої нагоди, щоб про щось домовитися, чи про щось запитати – навіть якщо часом і затримають трохи на довше. Бо у візиті з колядою присутній якийсь особливий дух. Невипадково, заходячи до кожного помешкання, я промовляю слова Ісуса: «Де двоє або троє зберуться в ім’я моє…» (Мт. 18, 20), а міністранти голосно відповідають: «Там я серед них!». А оскільки під час душпастирського візиту з колядою здійснюється Ісусова обіцянка присутності, то я ніяк не можу уникати колядування. І не бачу способу, щоб змінити цю втомливу традицію.
У коляді є одна особливість. Декого вона дратує. Деяких священиків, деяких парафіян, також і деяких єпископів. Йдеться про пожертву під час коляди, тобто гроші. Після років стількох священицького життя я бачу, в чому саме полягає незручність: не в самому прийманні пожертви, а в способі використовування парафіяльних коштів. А крім того, якщо пожертвування під час коляди – це лише десята частина парафіяльних прибутків (бо саме так виглядає ситуація у моїй парафії), то було б добре зберігати подібну пропорцію в коментуванні. Отже – більше про це ані слова.
Є ще один аспект колядування. Зміст розмов. Найкращий співрозмовник – це той, хто вміє слухати. Я добре знаю, що в кількахвилинній розмові нікого не наверну, не допоможу зійти з поганої стежки, не переконаю ані до запалу в релігійному житті, ані до зміни моральних поглядів. Колись я думав інакше. Я навертав. І не навернув нікого. На старі роки я знаю, що набагато важливіше свідчення радості, спокою віри та надії, на яке чекають парафіяни. Якщо я й чекаю на щось під час візиту з колядою, то докладно на те ж саме – на свідчення віри моїх парафіян.
Бо це неправда, що переказ цього свідчення відбувається лише в одному напрямку – «зверху вниз» – від священика, від єпископа чи від Папи. Пам’ятаєте, як Папа Йоан Павло ІІ не раз підкреслював, що його віра живиться вірою люду і з неї проростає? Отже, може варто йти на коляду власне для того, щоб здобути віру?
о. Томаш Горак, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
