Про бачення єдності Церков у рамках міжконфесійної зустрічі-молитви за єдність усіх християн з кореспондентом SoborNews розмовляв протоієрей Миколай Данилевич, секретар Відділу зовнішніх церковних зв’язків в УПЦ МП.
– Чи є об’єднання Церков, на Вашу думку, можливим і за якої умови?
Питання є досить складним, щоб дати просту відповідь – так або ні. Ми до цього прагнемо, а якщо є таке щире прагнення, можливо, колись воно з Божою поміччю звершиться. Потрібне оце примирення в серці кожного християнина, про що я намагався донести сьогодні, коли виголосив своє слово на цьому екуменічному зібранні. Коли кожен із нас буде з любов’ю і без ворожнечі ставитись один до одного, буде переживати трагічність цього розділення, але, разом з тим, буде щось робити для того, щоб його подолати, – отоді ці всі прагнення зійдуться в одну точку, де ми зможемо пересіктись, зустрітись і досягти бажаної єдності.
– Які практичні кроки з боку УПЦ МП Ви робите в цьому намірі?
Для нас, православних, перш ніж говорити про єдність з Католицькою чи Греко-Католицькою Церквою, наразі важливою є єдність між православними, якої, на жаль, в Україні поки що немає.
Щодо конкретних дій, то у нас розпочатий офіційний діалог з УАПЦ, а також існує робоча група по підготовці діалогу з УПЦ Київського Патріархату. Як кажуть, «худо бедно», але якось справи йдуть вперед.
Якщо говорити про єдність із Католицькою Церквою чи, взагалі, про загальну єдність, то навіть наша присутність тут – представників Української Православної Церкви є свідченням того, що ми є відкритими до діалогу.
– Церква Московського Патріархату на сьогодні займає привілейоване становище в Україні, перебуваючи під патронатом Президента. Чи може стати Президент координатором об’єднання Церков, як, наприклад, у Росії?
Відомо, що Президент є вірним Української Православної Церкви, і він це відкрито декларує. У цьому, безсумнівно, немає нічого поганого. Останнім часом чинна влада ніби більше дослуховується до наших побажань, не завжди, але задовольняє якісь наші прохання. Подальші дії влади ми не можемо коментувати, як наприклад: чому, скажімо, вона не дослуховується чи не настільки дослуховується до прохань інших конфесій, як їм (конфесіям), цього хотілося б? Цього ми не можемо коментувати, адже про це потрібно запитувати саму владу.
В Україні за останні 20 років склалось так, що всі Церкви і конфесії при кожному з чотирьох президентів в різні часи були хтось «у фаворі», а хтось не «у фаворі». Згадаймо часи Президентів Кравчука чи Ющенка. Нам, Українській Православній Церкві, було дуже важко на початку 90-х по всій Україні, особливо в Західній. Згодом це змінилося.
Святе Письмо навчає нас: «Не надійтеся на князів і на синів людських, у них немає спасіння» (Пс. 145, 3). Вважаю, що коли держава не звертає уваги, чи навіть ігнорує якусь конфесію, то цій конфесії не потрібно піднімати галасу, а просто звершувати своє служіння, служити Богу, Котрий у належний час все розставить на свої місця. Нашу Церкву влада також ігнорувала в 90-х роках, і ми не робили з цього великої проблеми, а просто відстоювали правильний канонічний устрій Церкви. На мій погляд, Церкві і іншим конфесіям важливо жити і діяти так, щоб не мати потреби в державі.
Щодо питання, чи може Президент стати координатором об’єднання Церков, то я не виключаю такої можливості, тому що такі прецеденти вже були в історії християнської Церкви, коли імператори збирали Вселенські собори ще не розділеної Церкви, які визнають і Католицька і Православна Церкви. Тому виключати такої можливості я не можу. Але, безперечно, краще, коли рух до об’єднання виходить з середовища самих Церков. Як буде – покаже Бог.
– Яке найбільш благодатне тло, на якому є можливим об’єднання Церков. З чого починати, на Вашу думку?
Найкраще починати із себе, щоб цей рух відбувався знизу, а не зверху, тому що коли усе відбувається наказовим методом – єдність не буде стійкою, вона буде химерною, поверховою. Збираючись на такі заходи як сьогодні, коли ми можемо формально і неформально спілкуватися із представниками інших Церков, коли ми можемо здійснювати якісь освітні, видавничі проекти, разом друкувати книги, разом редагувати якусь літературу, – ми, якоюсь мірою, об’єднуємося як активні сили всередині кожної Церкви, адже такі сили є рушійними. Ці сили в стані потягнути за собою всіх інших, тобто, фактично, це має бути не лише простий народ, адже не завжди голос народу є голосом Божим, це має бути соборне поєднання народу з інтелігенцією, духовенством, думаючими людьми всередині кожної конфесії, які виходять на амвон і до яких дослуховуються інші. Вони, на мою думку, можуть стати отією рушійною силою, яка може, по-людськи кажучи, привести до об’єднання Церков, до якоїсь спільності.
– Бог – це Особа, навколо Кого мало б творитися це об’єднання, натомість правдою є те, що часто ідеї здатні швидше об’єднати людей по зацікавленнях. Що Ви думаєте з цього приводу?
Звичайно, потрібно молитися, але однієї молитви недостатньо, потрібно діяти. Як молитва, так і спільні дії приведуть до єдності, адже кожен із нас молиться на Літургії словами: «За мир усього світу, за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх Господу помолімся». Кожен молиться, але кожен при цьому залишається у своїй «шкарлупі» і в конфесійних межах.
– Що потрібно для того, щоб вийти за ці конфесійні межі?
Для того, щоб вийти за них, їх потрібно подолати не просто зібраннями, потрібно щоб були провідники, наставники, пастирі, позаяк людська спільнота влаштована так, що в ній є певна ієрархія. Як говорить апостол Павло: «Чи всі апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі?» (1 Кор. 12, 29). Але ті, котрі ними є, говорячи сучасною мовою, займають у Церкві місце «середнього класу». Оцей «середній клас», на мій погляд, може бути отією силою, яка приведе до об’єднання, тому що він вміє і може проповідувати й переконувати: це священики, богослови, монахи, освічені миряни, ті, котрих справді це цікавить. Вони можуть стати авторитетом для тих мирян, котрі поки що «по-споживацьки» ставляться до релігії. Вони можуть бути отією рушійною силою, яка може привести до єдності.
– Навколо яких ідей має відбутися ця єдність?
Навколо євангельської ідеї: «Щоб усі були одно» (Йо. 17, 21), навколо цієї заповіді Христа Спасителя. Якщо говорити про Україну, то тут можна шукати й інші спільні ідеї, як, наприклад, ідея Київської Церкви. Господь благословив нам жити саме в цій країні, і саме тут ми повинні організовувати Церкву, на тих географічних теренах, на яких сьогодні проживаємо і служимо.
– Дякую за розмову!
Іванна Рижан, SoborNews
фінансово.
Щиро дякуємо!
