Єдність християн – це свято навернення усіх християн

У дні молитов про єдність християн можуть виникати різні питання: що потрібно для єдності, що робити, як молитися? Може розпочати з якоїсь молитви, яка об’єднувала б усіх? Але навіть такої не має через невизнання мови, яка об’єднувала б всіх. А може розпочати від правди? Але у багатьох вона своя. Може застосувати толерантність? Але й вона не приносить бажаних плодів. Що тоді? Відповіді можуть бути різні і в різні дні, але особливим днем є свято навернення Св. Апостола Павла, яке й вказує на ціль тижня молитов про єдність християн (18-25 січня).

Савло, який був євреєм з євреїв, – «великий», перестав бути таким, став Павлом – «малим», Апостолом народів. Савло, який був «фарисеєм з фарисеїв», заклятий переслідувач Христа, наповнився Святим Духом, побачив помилку, став лагідним і ревним оборонцем Христа (див. Ді 9,1-22).

Павло об’єднав язичницькі народи, бо впав з коня, трону панування, почув голос: «Савле, Савле, чому Мене переслідуєш?» (Ді 9,4). Втілив Слово: «Ідіть по цілому світі й усьому творінню проповідуйте Євангеліє» (Мк 16,15). Можливо час і сьогодні бути Апостолами Христа, Апостолами народів, перестати переслідувати, щоб об’єднати християн. Бо через те, що хотіли бути «першими» і «великими», ставали заклятими апологетами, роз’єднували християн. Через те, що можливо проповідували себе, а не Христа, віддалились від Христа. Через те, що об’єднувались навколо своєї, а не Христової Крові, втратили соборну приналежність до Христового Тіла – Вселенської Церкви.

Можна перестати переслідувати, іти проповідувати, але цього не вистачить, якщо не буде навернення. Неможливо святкувати, мати радість, бути Апостолом без навернення. Не було б Апостола Павла, не було б і свята, як би не було б його навернення. Неможливим є єднання без навернення, без визнання взаємних помилок, без рівності між християнами, що не слід плутати з віровченням чи віросповіданням.

Правда є одна і нею є Бог, яку тільки разом, як брати і сестри, у взаємній любові можемо пізнати, бо Бог є Любов’ю. «Нову заповідь даю вам, що ви любили один одного!» (Йн 13,34). Піти і сказати, як Ананія, навіть до того, кого вважають чи вважали за ворога: «Савле, брате!» (Ді 9,17).

Навернення – це особове ставлення. Воно охоплює і перемінює всю особу. На першому місці стає особа, а не зовнішність, формалізм чи урядовість. Якщо це особа, то ми вже не дивимося, з якого вона народу, якого кольору в неї шкіра, якої вона крові. Це зміна мого серця на Христове серце, в жилах якого вже тече не моя кров, а Кров Христова. Вже не моє тіло, а Тіло Христове. Не моя і не наша Церква, а Божа Церква, не тільки для «євреїв», а для всіх народів.

Це перехід від слуги до сина: не служити комусь, якомусь народові, якійсь політиці, якійсь системі, а служити Богові в любові до братів, щоб бути усиновленими Божими дітьми. Перехід від смерті до життя, від рабства до вільності, від нещастя до щастя, від закритості (секта) до вселенського братерства (Церкви).

Слуга (раб, невільник) – він не має жодних прав у домі, є чимось на зразок меблів; не сідає разом за стіл, а одягає фартух і служить своїм панам. Слуга завжди боїться пана. Пан авторитарно ставиться до нього, накидає свою волю, часто є власником його життя.

Син (брат, сестра) – вони не бояться свого батька, але кличуть його: «Тато!» Не бояться свого брата, сестру, але кличуть їх: «Брате! Сестро!». Син не кличе, що «Ви єси на Небесах», а що «Ти єси на Небесах». Син не обмежується виконанням батьківської волі, а проявляє також свою ініціативу.

Бог залишає вибір людині: бути рабом чи сином, вибір між добром та злом. Савло з Тарсу став на шлях навернення, зробив радикальний крок. Його вибір – бути сином. Тому єдність християн – це свято навернення усіх християн, а також мрія і обов’язок кожного християнина для свого спасіння. «Хто повірить і охреститься буде спасенний, а хто не повірить, осуджений буде» (Мк 16,16 ).

Ознакою єдності християн є Христова віра: «Моїм Ім'ям виганятимуть бісів, говоритимуть новими мовами, братимуть у руки зміїв; і хоча щось смертоносне вип'ють, їм не зашкодить; будуть покладати руки на хворих, і вони ставатимуть здоровими» (Мк 16,17-18).

Віра, яка об’єднує, – це віра жива і діяльна. Йти і проповідувати тільки Христа (див. Мк 16,20; Ді 9,20.22). Не боятись тих, які роблять змови і фальшиві доноси, бо тільки тоді Церква по всій землі буде мати мир, буде рости, ходити Божими дорогами і сповнюватися Святим Духом (див. Ді 16,23-31).