Дуже часто для імперій є характерною не лише етнічна, але й релігійна (а відповідно – й цивілізаційна) різноманітність. Не є винятком і Росія. З крахом комуністичного режиму разом із наростанням національного і територіального сепаратизму в Росії водночас посилилась і релігійна конфронтація. На перший погляд, всю систему національно-релігійних протиріч можна звести до боротьби між імперською нацією (православними росіянами) і сепаратистами (мусульманами-неросіянами). Однак все набагато складніше, бо існує ще таке явище як прозелітизм.
І християнство, і іслам є світовими релігіями, а не релігіями якогось одного «обраного народу». Відповідно, обом релігіям притаманний дух експансії, поширення, активного пошуку неофітів. Тож в Росії на сьогоднішній день достатньо людей, які переймаються не питанням як вберегти чи розвалити імперію, а тим, як навернути її населення (не залежно від національності) у свою віру.
Хто ж бере верх у змаганнях за душі людей: «істинно праваславні» чи все ж мусульмани? Виявляється, що ні перші, ні другі. Значного поширення в Росії набуває неохристиянське групування, від якого, як виявилось, страждають не тільки традиційні християни, але й мусульмани. Останнім часом в Росії, а також в Казахстані, Киргизії, Узбекистані, Азербайджані і навіть Туреччині різко зросла активність таких групувань як «Свідки Єгови», мормони, харизмати та «Адвентисти сьомого дня», у прозелітизмі їх наздоганяють більш традиційні протестанти-євангелісти (баптисти та п’ятидесятники). Ще у 2000 році в Москві був відкритий центр «Діти Авраама», мета якого – християнізація татар Москви та Московської області. Протестантські громади мільйонними тиражами поширюють серед «етнічних мусульман» свою літературу. Досить згадати книгу Дона Мак-Керрі “Исцеление сломанной ветви Авраама. Благовествование мусульманам” (Москва, 1994). Між іншим, протестанти продумали досить розумну тактику проповіді, зокрема, використання звичної для мусульман фразеології. Так, видана адвентистами брошура «Только Аллах может дать истинной мир» поверхнево нагадує мусульманську, однак переконує читача в правоті окремих догматів християнства (у його протестантському розумінні). Між іншим, не гребують деякі протестанти й підкупу; наприклад, одна узбечка написала в газету, що їй запропонували 100 доларів за вступ до секти, вона погодилась, тоді їй віддали 50 доларів, а решту пообіцяли дати тільки тоді, коли вона приведе ще одну людину – такий собі «мережевий маркетинг»…
Що ж до православних, то спроби навернення мусульман характерні тільки для окремих «ультра-ортодоксів». Їхня пропаганда носить досить агресивний характер (зокрема, образи на адресу Пророка та взагалі ісламу) і великих успіхів не має.
Більшість вище наведених фактів були взяті із праці Алі В’ячеслава Полосіна «Евангелие глазами мусульманина: Два взгляда на одну историю» (Москва: УММА, 2006). Ця книга написана як відповідь на спроби християнізації мусульман і описує спільні та контраверсійні моменти в баченні новозавітньої історії християнами та мусульманами. Алі Полосін (в минулому – православний священник з РПЦ) зокрема пише: «Наша цель – самооборона, защита от попыток намеренного искажения западными миссионерами воли и законов Аллаха. (…) Если на русском языке массовыми тиражами распространяются книги «Как свидетельствовать о Евангелии мусульманину», то, значит, пришла пора взглянуть на Евангелие и глазами мусульманина». Здавалося б, цілком адекватна реакція – все справедливо. Проте чи дійсно такими «білими і пухнастими» є мусульмани Росії?
При прочитанні книги «Евангелие глазами мусульманина…», пригадалась більш рання праця Полосіна, з якою читач в Україні може ознайомитись за наступним виданням: Али Вячеслав Полосин. Прямой путь к Богу. – К.: Ансар Фаундейшн, 2003. В ній без вступних «оборонних» пояснень Полосін першим починає досить сміливий наступ на християнство. Зокрема, автор різко критикує християнський тринітаризм, приписує християнству риси пантеїзму та дуалізму.
У своїх роздумах Полосін дуже не послідовний: він позитивно ставиться до скасування в Новий час Інквізиції, поширення просвітницького лібералізму з його ідеями «свободи, рівності, братерства» (за словами автора, ці ідеї беруть початок з ісламського суфізму) й водночас негативно ставиться до масонерії (ніби просвітники не були масонами); витоки азійського цезаропапізму московського православ’я він шукає не в цивілізацій специфіці психології росіян, а… в західній (римській) церковній традиції. Мусульманський теолог не дуже церемониться і пише: «Так что если человеку поставлено только два выбора: держатся церковного православия или магометанства, то… всякий предпочтет магометанство с признанием одного догмата – Единого Бога и Его Пророка – вместо того сложного и непонятного богословия – Троицы, искупления, таинств, Богородицы, святых…».
Звідки таке завзяття в етнічного росіянина та ще й колишнього священика? Можливо, він перейнявся долею колись поневолених імперією народів і хоче допомогти їм у боротьбі за власну державність, хоче пришвидшити занепад Третього Риму і тим створити передумови для іншого розвитку російської нації у власній національній державі? Малоймовірно… Насправді, Полосін хоче бачити Росію єдиною і міцною, однак не такою, якою її бачать, наприклад, Путін, Мєдвєдєв та їхні сподвижники. Алі задає риторичне, на його думку, питання: «Есть ли у России будущее без ислама?». Справді, «Не меншу ціну має чорнило вченого, як кров мученика»…
Звісно, змальовуючи новий – ісламський – шлях розвитку російської державності, Полосін не говорить про те, що потрібно побудувати типово теократичну мусульманську державу, в якій всі будуть зобов’язані жити за законами шаріату, однак в описане ним рівноправ’я теж чомусь не дуже віриться.
Чи логічними є міркування прихильників ісламізації Росії – і її збереження як неоімперії? Чи відповідають вони духові мусульманства? В Корані чітко написано: “О люди! Воістину створили Ми вас чоловіками й жінками і зробили народами та племенами, щоб ви могли пізнавати одне одного” (49:13). Дійсно, Єдиний Господь створив світ надзвичайно різноманітним, і саме в цій різноманітності полягає його краса. Одним із виявів різноманітності є поділ людства на нації. Імперія найчастіше є природним ворогом вільного розвитку націй та збереження їхньої самобутності, і Росія тому чи не найбільш яскравий приклад. Тому для багатьох мусульман російська імперська ідеологія є ворожою, бо є ворожою Аллаху, Який не створював якогось «загальноімперського народу», а натомість Своєю волею створив росіян, татарів, чеченців, дагестанців, кабардинців, черкесів…
Виникає ще декілька запитань: як повинен ставитися мусульманин до християн-росіян чи християн взагалі, а також, як повинні християни (в тому числі й українці), ставитися до мусульман Росії? Знову ж таки звернемось до Корану. «Якби Аллах захотів, Він зробив би вас однією общиною [віруючих]. Але Він хотів випробувати вас тим, що дав вам. Тому змагайтеся один з одним у добрих справах. До Аллаха ви всі повернетесь, і Він розсудить вас в тому, про що ви сперечалися між собою» (5:49), “Воістину, ті, які увірували, і ті, що навернулися в іудейство, і християни, і сабії, які увірували в Бога та в останній день творили благе, – їм їхня нагорода у Господа їхнього, немає над ними страху, і не будуть вони сумні» (2:59). Отже, мусульмани визнають, що люди інших релігій можуть бути врятованими і не підлягають обов’язковому наверненню.
Приблизно так само про нехристиян говорить і традиційна християнська Церква, зокрема на ІІ Ватиканському соборі була прийнята декларація “Nostra Aetae”, котра говорить про те, що всюди – і поза християнством теж – є люди, які відповідають на поклик Божої благодаті. У своїх енцикліках “Redemptor hominis” та “Dominum et Vivificantem” Папа Іван Павло ІІ підкреслює всеосяжність спасіння через жертву Христа. Зрештою, давно набуло поширення вчення про т.зв. «анонімних християн», і потрібно самому бути надзвичайно поверхневим, щоб поверхнево сприймати знамените «Поза Церквою немає спасіння», адже ці слова св. Кипріяна Картагенського (часто їхнім автором помилково вважають св. Августина) стосуються тих, хто свідомо відійшов від колективного Тіла Христового, впавши у єресь чи схизму, а не тих, хто в стані «святого незнання» перебуває поза єдиною святою соборною і апостольською Церквою.
Зрозуміло, що з християнської точки зору належність до Церкви Христової є, так би мовити, «найбільш надійним», «прямим» шляхом до Бога (так само про іслам думають мусульмани), тому надзвичайно важливим є ширення своєї віри серед інших, нехристиянських, народів. Однак чи доцільною є сьогоднішня проповідь серед мусульман, особливо мусульман Росії? Враховуючи рівень духовного занепаду народів християнської традиції, досить невчасним видається місійний запал протестантських груп: не варто бо лізти до ока ближнього по скалку, не бачачи бревна у власному оці…
Насправді, протестантська проповідь у певному значенні є негативною: якщо в християнському світі вона руйнує традиційну духовність, то серед мусульманського населення вона ще й може підсилювати міжрелігійну і міжцивілізаційну напругу, створює ілюзію «хрестового походу», під яким, звичайно, ховається звичайнісінький культурний та політичний (а інколи – і військовий) імперіалізм.
Мабуть, ідеальним вирішенням питання релігійного протистояння (в тому числі і у формі прозелітизму) як в Росії, так і у світі є, по-перше, збереження етнічно-релігійного status quo, по-друге, солідарність християнських і мусульманських народів проти викликів імперіалізму, глобалізму, ліберальної секуляризації.
Дотримання цих положень має неабияке значення і в плані збереження цивілізаційної самобутності народів. В’ячеслав Полосін у своїй книзі хоч і не посилається на класичні концепції Дугіна, та все ж відстоює саме євразійський шлях розвитку Росії. Однак ще не знято з порядку денного питання, чи може бути вигідним росіянам, іншим християнам Російської Федерації (в тому числі й тамтешній українській громаді), мусульманським народам існування такого цивілізаційного гібриду? Тож не дивно, що в запалі полеміки нерідко припускається думка, що потенційний розпад Росії зніме міжрелігійне протистояння й дозволить кожному народу зрештою піти своїм шляхом: кому на Захід, кому на Схід.
Звичайно, мусульманські народи лише за умови створення власних незалежних держав зможуть повноцінно захиститися від того, що вони помилково називають «хрестовим походом», і що по своїй суті є явищем навіть антихристиянським, тобто захиститися від ліберально-космополітичної вестернізації.
Видатний французький мислитель Рене Ґенон в одній із своїх книг поставив надзвичайно влучне риторичне запитання: «у прагненні відродити традицію у себе вдома, чи варто дискредитувати її в інших?». Йдеться про його найбільш концептуальну, на наш погляд, працю «Критика сучасного світу». На жаль, всі ті питання, зауваження, аналітичні висновки, котрі майже сто років тому звернув у бік своїх сучасників Ґенон, не втратили своєї актуальності і по нинішній день. Напевно, основоположник філософії інтегрального традиціоналізму так сильно ненавидів зло, котре втілювалось в цивілізації першої половини ХХ ст., що був значною мірою переконаний у її швидкій загибелі, однак секуляризована цивілізація не загинула, а її вади лише поглиблюються, і то, очевидно, в геометричній прогресії…
Ці міркування закономірно переносять нас з російського аспекту проблеми християнсько-мусульманського прозелітизму та конфронтації між вірними двох найбільших світових релігій – у глобальний.. Збереження етнічно-релігійного status’а quo, взаємоповага між мусульманами та християнами, їхній союз у боротьбі зі спільним злом – саме це значною мірою ми можемо вважати вимогою нашого часу. І мова не йде про популяризовану лібералами «толерантність». Мова йде про взаємини, котрі диктуються любов’ю, що походить від Єдиного Бога (в Якого вірять і християни, і мусульмани), і цілком практичним розрахунком необхідності боротися зі злом.
Між іншим, християнсько-мусульманська консолідація сьогодні є не лише ідеєю, але й певною суспільно-політичною та культурною реальністю. В Україні, зокрема, ідеї конструктивного християнсько-мусульманського діалогу, побудованого на національно-антиімперських та антилібералістичних засадах, активно розвивав цікавий політолог, публіцист, громадський діяч Василь Іванишин (Див. його праці «Кримський вузол», «Рецепція благовістя», інтерв’ю «Сучасність потребує націоналізму», «За нашу і вашу свободу» та ін.). Саме ідеї В. Іванишина значною мірою лягли в основу творення у 2008 році Міжнародного антиімперського фронту, котрий об’єднав у своїх лавах християн і мусульман – представників України, Польщі, Литви, країн Кавказу, котрі прагнуть жити у власних незалежних національних державах і славити Єдиного Бога так, як це робили їхні батьки, діди, прадіди…
Залишається сподіватися, що в умовах всіх небезпек, котрі сьогодні стоять перед людством, християни та мусульмани дійсно стануть на шлях взаємоповаги та співпраці, кожен народ зуміє зберегти даровану йому Богом неповторність. Інакше – продовжиться перетворення людства у безлику атомізовану юрбу рабів техногенної цивілізації.
Ігор Загребельний
, religion.in.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
