Я була в концтаборі

До дня визволення Освенцима присвячується

Я була в концтаборі. На екскурсії. Цей концтабір називався «Майданек» – один з найбільших таборів смерті. Ми, кілька дівчат з України на чолі із монахинею сестрою Елею, блукали цією величезною територією. І часто перетинались з групою з Ізраїлю: теж дівчата, але на чолі з рабином.

Сказати, що цей меморіал справляє важке враження – не сказати нічого. Дуже страшно було дивитися на табірні споруди, які залишилися. На величезну кількість жіночого волосся, яким мали утеплювати субмарини. На дитяче взуття, яким вщент був заповнений один з бараків. Я розглядала експозицію, документи, фотокартки. Я вдивлялась в обличчя есесівців. Дивно, нормальні ніби люди. Тільки абсолютно шаленим було обличчя начальника крематорію.
У місці, де був крематорій, до цього часу у печах лежать шматочки кісток. Там поставлені також чорні плити, на яких написано скільки людей і якої національності загинуло у таборі. Найбільше – євреїв. Потім – поляки, білоруси, українці та росіяни. Всього на тих плитах згадували жертв понад 50-ти національностей. Навіть китайці.

У мене особливе ставлення до концтаборів і всього, що з ними пов’язано. Коли моєму дідусеві було 16 років, він потрапив у концтабір. Це був один з таборів смерті. Я точно не знаю, чи це був Майданек, чи Бухенвальд. Здається, останній. З цього табору його перевели на Рурські копальні, де в кінці війни дідуся звільнили американці. Але радянські визволителі, посадили всіх ув’язнених у вагони для худоби і повезли на японський фронт. Дідусь до цього фронту не доїхав, бо війна скінчилась. Але полонених не відпустили. Мій дід ще 3 роки працював у радянському таборі в Казахстані. І потім до кінця свого життя мав у документах рядок «був в полоні». Через це його кожного разу знімали з посади, коли змінювалось районне начальство. В інститут поступити (про що він мріяв все життя), дідусь зміг тільки в 55 років.
Я ходила по «Майданеку» і думала про діда. Як він зміг вижити? Як не озлобився? Як зміг залишитися тією надзвичайно доброю та світлою людиною, якою його пам’ятаю не тільки я, але багато інших людей?

Наприкінці екскурсійного маршруту «Майданека» стоїть меморіал. Це величезна гора із зацементованого попелу жертв, з якої відкривається панорама на весь комплекс.
Я стояла біля цієї гори, і раптом пробігла куріпка. Вся територія меморіалу заросла високими травами, які ніхто не чіпає, і напевно дикі птахи там себе почувають дуже вільно. А за куріпкою бігла собака – спанієль. Її довгі вуха високо підлітали над травами, і це було дуже смішно.

І я собі подумала: «Це ж треба…У цьому місці вирує життя.» Територія, яка була призначена для того, щоб бути місцем смерті, стала місцем життя. Людей, які хотіли вбити мене, убивши мого діда, – немає. А я є! Й інші наші українки є, і полька сестра Еля, і дівчата з Ізраїлю, і їх рабин. Ми всі живі, а ті, хто хотів нас знищити – загинули і пропали невідомо у якому колі пекла.

І тут, саме в цьому місці і саме в цей момент я усвідомила: незважаючи ні на що життя перемагає. І добро перемагає. І Бог перемагає!