З деяких пір мене дуже цікавить питання екуменізму. Багато в чому я можу завдячувати цим одній людині, яку протягом деякого часу я змушена була бачити регулярно. Ця людина вживала поняття «екуменізм» у виключно негативному значенні, мало не як лайку. Випливало це в контексті висловлювань про те, що Ватикан – це такий монстр, що прагне охопити своїми щупальцями світ за допомогою фальшивої відкритості та миролюбності. І робиться це, звичайно, для того, щоб відірвати усіх християн від їхніх церков, бо тоді можна буде розпоряджатися їхніми душами і тілами на свою користь.
Схоже на абсурд? На мою думку – так. Але чому ж тоді така велика кількість людей притримується подібної позиції? Це видно як під час живого спілкування, так і у інформаційному просторі Інтернету: там просто кишить формулюваннями на кшталт «єресь екуменізму».
Мені здається, що однією з наших провідних проблем є вперта і тотальна недовіра. Нам простягають руку допомоги – ми гордо відштовхуємо її: а раптом у рукаві прихована смертельна зброя? Нам пропонують води – ми божеволіємо від спраги, але пхаємо у склянку лакмусовий папірець: а раптом там отрута? У найпорожнішій з порожніх скрині ми завзято шукаємо «подвійне дно», не вірячи, що нам можуть пропонувати любов, дружбу та підтримку просто так, без вигоди для себе, не переслідуючи при цьому жодних корисливих цілей. Ми ладні розбити голови об стіну, збудовану нами самими, лиш би ні на крок не відступити від лінії недовіри та підозріливості, яка покоління за поколінням передається від батьків до дітей.
То що ж це за таке страшне слово?
Я залишу серйозну полеміку на вчених, богословів та філософів, натомість просто висловлю своє просте людське розуміння цього питання.
Екуменізм – це коли людина прокидається вранці 25 грудня – і чує від православної матері радісне «Христос Народився!», а потім каже їй те саме – вже вранці 7 січня. Коли на столі стоять пасхальні страви, освячені у храмах різних конфесій, коли у родині кожен світлий святковий день помножується на два і коли усвідомлюєш – яке ж це щастя!
Екуменізм – це коли в студентській групі навчаються декілька людей, що належать до різних конфесій (православ’я, католицизм, протестантизм). Люди ці дуже різні за світоглядом, за інтересами і за вподобаннями – вони не всі навіть пов’язані між собою тим, що називається дружбою. Але варто в групі виникнути дискусії на тему, скажімо, абортів, гомосексуалізму, моральності суспільства чи просто з приводу релігії – як ці люди миттєво опиняються «по один бік барикад», відстоюючи свою точку зору і при нагоді захищаючи релігійні переконання один одного.
Екуменізм – це коли холодного зимнього вечора під дахом одного храму збираються сотні віруючих. Вони живуть у різних умовах, спілкуються різними мовами, мають різний соціальний статус і належать до різних течій християнства. Але коли ці люди, забувши про догматичні та обрядові розбіжності, зливають свої голоси у спільній молитві – це звучить напрочуд гармонійно, адже в цей момент звучать в унісон їхні серця і можна бачити, як в храмі стає світліше. Це – справжнє диво, яке ми здатні творити власноруч.
Варто замислитися, як же яскраво засяє це світло у той день, коли весь світ зробить це саме (а мені хочеться вірити, що наші очі відкриються і що такий день настане). Чи здатні ми собі усвідомити, що воно буде в тисячі разів сильніше за той морок, яким ми самі огортаємо своє життя, а потім ще й плачемо від того, як нам темно і страшно жити? Чи зрозуміємо ми коли-небудь, що чудо існує, що воно – в нас самих, в наших серцях і в нашій вірі – незалежно від конфесійної приналежності?
Якщо це станеться – ми отримаємо неабиякий шанс на перемогу добра над злом і на порятунок. Але для цього варто усвідомити: екуменізм – це дуже хороше слово.
Довіряймо один одному!
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
