Зовсім недалеко від мого дому знаходиться одна з найвидатніших пам‘яток культурного та духовного життя України – Києво-Печерська лавра. Дитиною я часто гуляла там з мамою: ми заходили до храмів, відвідували розміщені на території лаври музеї, просто гуляли. Тоді вхід на територію через будь-які ворота був безкоштовним, і взагалі дерева здавалися зеленішими, а золото на банях – яскравішим, як це і буває, коли тобі шість-сім років.
І ось недавно я знову вирішила прогулятися місцями свого дитинства, де не була вже дуже давно, не зважаючи на те, що живу зовсім близько. Скажу чесно: якщо я хотіла зберегти свої світлі спогади недоторканими, напевне, краще було б цього не робити.
Ще за декілька зупинок до місця призначення спритні жіночки торгують хустинками на будь-який колір, фасон і смак: православна вимога до жінок покривати голову при вході до храму тут перетворюється на дуже вигідний бізнес. А те, що робиться біля самої лаври, сумно нагадує бачену якось у Інтернеті картинку «Торговці виганяють Христа з храму». Безліч торгових павільйонів, які торгують їжею, напоями, сувенірами, релігійною (не лише християнською) атрибутикою та іншим (особливо запали в душу розставлені просто на зупинці лотки, у яких за певну суму приймають «записки з іменами» – справді, навіщо для цього ще й до церкви заходити?) Шум, гамір, перекрикування торговців та відвідувачів – усе це разом створює дух чогось такого, що в російській мові називається влучним словом «торгашество».
На самій території, на жаль, не краще. Ті ж самі торгівельні ятки, розставлені через кожні кільканадцять метрів – і навіть тут асортимент товарів далеко не обмежується релігійною продукцією; кафетерії – як під відкритим небом, так і у приміщеннях. Особливо активно торгівля процвітає у місцях посиленого скупчення туристів – наприклад, біля входу до печер. Місцями доходить до абсурду: коли бачиш, що золото на церкві потьмяніло, зелень почорніла, а стіни тріскаються, але при цьому всередині вона обставлена новенькими сучасними прилавками – сяючими, з підсвіткою, мимоволі задаєшся питанням: чому на реконструкцію грошей немає, а на ці прилавки – є, і куди ж діваються ті гроші, які заробляються на тій же торгівлі? І таке дивне і моторошне відчуття виникає: ніби й ходиш територією старовинної християнської святині, а Бога не відчуваєш… куди ж він звідси подівся?
Але Бог знайшовся. У невеличкій церкві, до якої мало хто й заходить, яку охороняє якась бідолашна, хвора на ДЦП жінка, що не може навіть складно відповісти на поставлене запитання, і у якій навіть немає де свічку поставити – церква на даний момент не діюча. Звідусіль зі стін цієї церкви дивляться великі темні очі – ті самі дивні очі православних святих, які завжди вражали західних мандрівників; і в її невеликому приміщенні більше Бога, ніж на усій решті території Києво-Печерської лаври.
Як тільки зникає торгівля – з‘являється Бог, зауважує коханий, що стоїть поруч, відчуваючи те саме, що і я, і я не можу з ним не погодитися…
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
