Ваше Високопреосвященство, Святіший Отець нещодавно призначив Вас Нунцієм в Україні. Як Ви сприйняли це нове призначення?
Кардинал-Держсекретар запитав, чи я погоджуюсь на це ще у березні. Хочу сказати, що я прийняв призначення з радістю і в певному сенсі з полегшенням. Після майже семи років служіння на Карибських та Антильських островах я знав, що на мене очікувало нове призначення і не скажу, що переживав чи турбувався, але, без сумніву, мені було цікаво побачити, що мене чекає.
Які Ваші перші враження від зустрічі з Україною? Що найбільше тут сподобалось? Чи сповнились Ваші очікування?
Враження є протилежні і чужі моєму характерові. Часом я хвилююсь перед тим, як зустріти нових людей, але цього разу, тим більше беручи до уваги, що в Римі я мав час на духовні вправи, я зовсім не хвилювався перед тим, як прибути сюди. Мушу підтвердити, що мене позитивно вражає слов’янський світ. Я маю тут гарний досвід, адже, між іншим, працював з сестрами-черницями з Польщі в Нунціатурі у Відні, а крім того мав нагоду познайомитись зі слов’янськими народами колишньої Чехословаччини під час трьох років моєї праці у м. Празі (1990-1993 рр.). Я шукав й знайшов від початку мого перебування в Києві, ці самі прикмети, які так глибоко поважаю в українському народі.
Якщо можна, розкажіть, будь-ласка, коротко про себе, Ваше походження, духовну освіту, попередні служіння, а також Ваші позаслужбові інтереси.
Я – перша дитина чималої сім’ї – в моїх батьків було восьмеро дітей (5 сестер і 3 брати). Народився у місті Су-Фолс, штат Південна Дакота (регіон Мідвест), Сполучені Штати Америки. Мої батьки народилися і зростали в селі, а я, натомість, у місті. Католицька віра вдома була чимось природнім і постійним; всі ми діти зберегли католицьку віру, дякуючи Богові і нашим батькам, і усі ми – практикуючі католики. Водночас я – єдиний священик або ж покликаний до богопосвяченого життя з родини. Ходив до дитсадка, потім навчався у католицькі школі. Нижча семінарія й університет не дуже далеко від дому. Потім – теологічні студії у Папському Григоріанському Університеті в Римі. Після цього наступні 5 років як молодий священик служив у рідному місті. Далі були роки навчання у папській Церковній Академії і спеціалізація, що завершились докторатом із канонічного права (знову ж у Григоріанському Університеті). Належу до дипломатичної служби Святого Престолу від 1985 року. Служив секретарем у Руанді, Австрії, у Празі і в Єрусалимі, згодом у Німеччині. 2 жовтня 2004 року я був призначений Апостольським Нунцієм для 12 країн і Апостольським Делегатом для незалежних територій Антилії – величезної території з маленькою кількістю людей, що розкинулась поміж Атлантичним океаном, Караїбським морем і континентом Південна Америка. Маю різні інтереси, дуже люблю читати: теологію, життя святих і історію, часом – якийсь роман. В Порт-оф-Спейн, столиці Тринідад і Тобаго, я міг займатися городом, навіть якщо в середині дому я, нажаль, спроможний лише засушити рослини.
На Вашому єпископському гербі розміщено гасло «Properantes adventum diei Dei» («Тим, що прагнуть пришестя дня Божого», ІІ Пет. 3, 12). Чому Ви саме його обрали?
Кажуть, що девіз не повинен мати більше трьох слів, але я не знаходив іншого способу, щоб виразити думку, яка супроводжує мені вже роками з другого послання св. Апостола Петра. «Знавці» мені твердять, що ця думка незвичайна, але просто, скажімо, вона близька мені. Я прийняв її як мій спосіб описати або підтвердити ще раз частину, яка є нашою у Хресті Ісуса задля спасіння світу і пришестя Божого Царства.
До призначення в Україну Ви були Нунцієм в Тринідад і Тобаго, Суринам тощо. Після короткого, поки що, перебування в Україні, чи можете порівняти працю в тих країнах і тут?
Праця Апостольського Нунція або Делегата по своїй суті є завжди працею того, хто бере участь у Петровому служінні Святішого Отця. Я посланий, в першу чергу, щоб підтримувати братів. Якби світ був островом блаженних, це була б завжди праця без сліз, але часом солідарність з тими, що страждають, або ж з тими, хто не виконує належно свого обов’язку, приносить страждання також Папському Представнику. На даний момент…. Це лише усмішки!
Католицька Церква в Україні, а також інші християнські конфесії ще в зовсім недалекому минулому зазнавали великих утисків та переслідувань. Десятиліттями тривала атеїзація суспільства, наслідком якої є релігійна байдужість значної кількості українців. Що, на Вашу думку, повинна робити Церква в Україні, щоб огорнути євангелізацією невіруючих людей?
Це правда, численні трагедії двадцятого століття (дві світові війни та інші страшні події, які обрушились безпосередньо на Україну) чинять так, що людині стає ще складніше протистояти викликам постмодерного і секуляризованого світу. Незважаючи на це, з приводу певних справ, які я переживав у середовищі молоді, а в особливий спосіб – у Празі, котра тільки-тільки перестала бути хоч і формально, але «соціалістичною», особисто я – справжній оптиміст, коли йдеться про спасіння слов’янської душі. Перш ніж прибути сюди, я дізнався багато і у різний спосіб про свідоцтва вищої життєздатності віри в Бога і довіри до Нього на цій землі, в Україні, у порівняні, наприклад, з Західною Європою. Апостольство Церкви йде вперед з великою довірою і нескінченою надією на Господа, котрий царює впродовж віків і в серцях людей.
Дякуємо за розмову.
о. Олександр Зелінський ОМІ, о. Павло Вишковський ОМІ
, Католицький Медіа-Центр
фінансово.
Щиро дякуємо!
