Погляд

«Ти українець?» «Так. І католик.» Оксюморон чи нова історична дійсність?

03 Січня 2012, 11:21 3449 о. Віталій Кащук

 

Відразу зазначу, що це стаття не про те, якою мовою мають бути Служби Божі в Україні, якою мовою Бревіарій, що кому історично належить, хто де має рацію, ітд. (Взагалі ця стаття буде про речі… другорядні). У цьому тексті буде спроба поглянути на процес зміни релігійно-національної тотожності, який, схоже, зараз відбувається в нас на очах. Більше того. Публікація має на меті не стільки дати відповідь, скільки поставити питання, звернути увагу на процеси, що відбуваються… Бо відповідь на них, у міру можливостей та зважаючи на рівень актуальності, кожен дає сам.

 

 

Історичні процеси

 

На початку варто було б коротенько і в загальному представити сам процес становлення національності, національної свідомості в нашому теперішньому її розумінні: яким чином це відбувалося? Хто це зробив? Які цього наслідки? Це дасть змогу краще зрозуміти ті суспільно-культурні події які відбуваються в Україні тепер.

Отже, якщо подивитись на Європу XIX століття, то зміни які в ній відбувались, характеризувалась, між іншим, формуванням і окресленням так званих модерних, сучасних націй. Тобто національності – в нашому теперішньому розумінні.

 

"Мій знайомий в студентському віці, свідомо зробив вибір на користь української мови як власної, не зважаючи на те, що його сім’я російськомовна

Якщо мова про Центрально-Східну Європу, то з півтори сотні років тому та ще раніше, переважна більшість мешканців теперішньої України, Білорусі, Польщі, Росії, та ін, скоріш за все не ідентифікувала себе як українців, білорусів, поляків чи росіян (рускіх?). Вони називали себе «місцевими» (так, ще на початку ХХ століття називали себе україномовні мешканці теперішньої Білорусі в околицях Бресту). Образно кажучи – хто там бідкався про власну національність (а значить мову, історію, державно-політичні амбіції)? Треба було щоб діти не хворіли, щоб хліб родив, щоб Бог дав погоди, ітд. Дослідники припускають, що окреслювати себе національно (спочатку станово) могло біля 10% населення. Це була переважно шляхта.

Але починаючи з ХІХ століття, якщо мова про Україну, завдяки, спочатку, зусиллям Кирило-Мефодіївського товариства, в якому своїм міфом втраченої «золотої козацької доби», як зазначає О. Забужко – Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, потім Старої Громади, її культурно-просвітницькій діяльності, потім «Братства Тарасівців» та інших, пробуджена національна свідомість «рушила в маси». Люди, раніше до цього байдужі, почали себе національно окреслювати.

Шлюб Ігната і Людмили Шанських. Римо-католицька парафія Св. Анни. Хмельницький. Світлина із сімейного фотоальбому

Але що цікаво – сучасна українська нація, яка формувалась в другій половині ХІХ століття, так само, як подібні європейські нації, була проектована своїми засновниками-просвітителями як «спільнота духа», спільнота людей об’єднаних спільною системою цінностей. Тобто основою якої є, передусім, духовність, культура, спільний культурний код (наприклад мова, звичаї). Таким чином «українцями» могли з вибору(!) стати, і ставали, етнічні (в значенні станово-територіального походження) поляки, євреї, росіяни, німці, ітд.

Іншими словами кінець ХІХ – початок ХХ століття, на теренах теперішніх національних держав, характеризувався «вибором» національності. Станові українці-малороси ставали росіянами або підтверджували своє українство (так Гоголь «лишився» малоросом, а Шевченко окреслив себе українцем). Прикладом такого вибору є В’ячеслав Липиньський – колись Вацлав Ліпіньскі, брати Шептицькі – один поляк, інший українець, брати Бердяєві – один росіянин, другий українець, та інші.

(В плані замітки варто зазначити, що ознайомлюючись з дослідженнями Р. Шпорлюка, можна дійти до висновку, що однією з можливостей закорінення більшовизму саме в Росії, завдяки, наприклад, меншому опору населення новій владі, була слабка сформованість – порівняно з Україною і Білоруссю – національної ідентичності. Коротше кажучи, схоже, що в Росії на той час було більше «місцевих», яким великого діла до того хто стоїть на чолі держави, не було. Хоча це тільки припущення…)

Можна також припустити, що на кінець ХІХ, початок ХХ століття релігійна приналежність також мала надзвичайну вагу і вплив на національну свідомість. Хоча важко ствердити, чи «стаючи» українцем або поляком, особа не вибирала автоматично конфесію. Це питання ще чекає своїх дослідників.

 

"Хто панує над мовою – той панує над свідомістю

Отож, роблячи короткий підсумок: зміст попередніх абзаців є спробою ще раз звернути увагу на те, що національна свідомість, приналежність – це процес динамічний, це щось, що стосується сфери духа, культури, а значить – вибору. Тобто – расу, колір шкіри, вибрати не можна, це даність. Але мову, культурну приналежність – так. Вибір національності не обов’язково відбувається впродовж декількох років. Це процес на декілька поколінь. І на нього можна впливати як позитивно, так і, нажаль, негативно…

 

Нова дійсність?

 

Погляньмо тепер на наші реалії кінця ХХ, початку ХХІ століття. Важко узагальнювати про всю Україну (тим більше Білорусь, Литву, Росію), але принаймні на Поділлі, ще дуже донедавна, а подекуди і досі, пересічно кажучи «католик» думалось «поляк», а кажучи «поляк» думалось «католик». «Яке Різдво? Польське чи руське?». Правда? Словосполучення «українець – римо-католик», звучало як оксюморон. Віровизнання тісно пов’язувалось з національністю, а національність із віровизнанням. Але що цікаво, такий стереотип – принаймні складалось таке враження – якщо і змінювався, то переважно, по католицькій стороні. Найчастіше некатолицька сторона не завдавала собі клопоту придивлятись до півтіней. Воно й зрозуміло – бо головне, «аби здоровля було».

Проте звичайно ж, з національністю та віросповіданням не все так однозначно…

В цьому місці варто сказати, що намагаючись знайти якісь статистичні дані стосовно співвідношення поляків і римо-католиків в Україні, зміни співвідношення впродовж років, автор зіткнувся… з масою різних а часами суперечливих цифр. І не будучи спеціалістом в галузі соціології і не бажаючи множити непотрібних помилок, вирішив обмежитись до розгляду самого явища, тенденції, не претендуючи на науковість висновків. Це можна було б назвати «напрямком» роздумів. Єдина статистична опора аналізу яку подають усі дослідження – більша кількість римо-католиків ніж поляків (в якій пропорції більша, і чи всі поляки є римо-католиками – не оцінюю).

 

"Головне, «аби здоровля було»

Отже, що ж відбувається? Чому є українці римо-католики? Виглядає так, що нині і відбувається культурний вибір. Здійснюються культурні – в найширшому значенні цього слова – процеси, які впливають на становлення, виникнення нової дійсності. У цьому випадку, як вже було сказано – римо-католиків українців.

Спробуймо подивитись на це детальніше. (Також зазначу, що автор не описуватиме впливу мішаних сімей, та політики держави на обговорювані процеси. Хоча вони також мають суттєве значення у формуванні національної свідомості.)

Важко сумніватись в тому, що раніше чи пізніше кожна людина при зіткненні з іншим (також в широкому розумінні цього слова. Можна навіть писати: «Іншим») ставить собі питання: «Хто я? Звідки я прийшов/прийшла? Чому я саме такий/така?» У зіткненні з кимось іншим (Іншим), завжди народжується свідомість. Свідомість себе.

Коли людина знаходиться в різномовному середовищі, вона може (кажу «може», бо завжди є категорія людей, яким тільки – «аби здоровля було») задати собі питання: «Чому я розмовляю саме так? В чому полягає різниця?» Коли помітна іншість традиції, релігії, відбувається щось подібне. Часто такі питання виникають у досить ранньому віці і їх сприйняття, спонтанне бажання відповіді, лишаються на емоційному рівні, а пізніше на більш або менш свідомому рівні вражень. В дитинстві це дуже делікатний момент. Досить позитивно або негативно комусь звернути дитині увагу на «іншість», і внутрішній слід цього враження може залишитись, часто власне неусвідомлений, назавжди…

 

"
Здійснюються культурні процеси, які впливають на становлення, виникнення нової дійсності – римо-католиків українців

Тому сам процес усвідомлення себе «українцем» і «католиком» дуже цікавий. Можна образно представити його таким чином: людина в певному моменті «прокидається». Починає усвідомлювати свою відмінність (я чув від однієї особи, що в неї це відбулось в… Лондоні. У «зіткненні» з тамтешніми іншими. Спочатку виникло здивування, що там всі сміливо ототожнюються кожен зі своєю національністю, а потім в неї виникає питання: «А я? Хто я?». Інший мій знайомий, після подій семирічної давнини, в студентському віці, свідомо зробив вибір на користь української мови як власної, не зважаючи на те, що його сім’я російськомовна). Яка мова? (Бо мова, найчастіше, це і є – фундамент національної ідентичності. Хто панує над мовою – той панує над свідомістю. …Але не завжди і не обов’язково. У тому значенні, що у відповідному середовищі комусь україномовному легше усвідомлювати себе українцем ніж комусь російськомовному чи польськомовному). Яке моє оточення, моє середовище? Хто для мене взірець, хто для мене герої? Які книжки я читаю, яку музику слухаю, які фільми дивлюсь? Як жартома казав один мій знайомий: «з якої землі їсиш бараболю?». Тобто – я тут, я звідси. І як би патетично це не звучало – це моя земля, це моя Батьківщина. Бо де я ще вдома?… І тому нашарування перерахованих чинників, кажучи із сильним-сильним спрощенням, спричинює певний культурний вибір: «Це моє. Це я. Я… українець».

"«З якої землі їсиш бараболю?»

 

Так з одного боку. З іншого ж: Церква. У цьому випадку Римо-Католицька.

Чудовим і навіть зворушливим прикладом сприйняття Католицької Церкви можуть бути слова ще одного мого знайомого під якими я беззастережно можу підписатися. Варто їх тут навести. Він сказав, що Римо-Католицька Церква, це найкращий в житті подарунок від Бога. Що саме в Римо-Католицькій Церкві від самого початку його вів Господь. Саме в Римській Церкві Він об’явив себе Люблячим Батьком – а Церкву – турботливою Матір'ю. Все, ким він є, вся його цінність як людини – завдяки Католицькій Церкві. Це в ній йому об’явилось Життя. Життя тут, на землі, але – найголовніше – з перспективою, з очікуванням Життя, щастя у вічності. Тому що життя, щастя назавжди, це наше головне покликання!

 

"Все, ким він є, вся його цінність як людини – завдяки Католицькій Церкві

 

Мій друг також сказав, що із самого малечку він, і не тільки він, був оточений в Церкві любов’ю і турботою. Він також сказав, що тепер – ширше дивлячись на дійсність, помічаючи і розуміючи слабкості людей Церкви, він усвідомив собі як йому шалено пощастило, що змалечку, будучи в Церкві, він зустрічав шляхетних і відданих людей – священиків і мирян, які жодним чином не кинули тінь на Містичне Тіло Христа. За його словами, це були і є святі люди. І автор цих рядків переконаний, що подібний досвід має незліченна кількість людей!

Тому питання віровизнання – це питання життя. Не можна перестати бути римо-католиком, християнином, бо це означатиме перестати дихати на повні груди… Для багатьох це було б рівносильне – перестати жити. Це означало б поміняти… Матір.

Таким чином з вищесказаного можна зробити наступний висновок: в наслідок широких суспільно-культурних процесів в сучасній Україні, ми можемо сьогодні помітити виникнення нової, і як на мене, надзвичайно привабливої і приємної дійсності (якості), дійсності – українець римо-католик або римо-католик українець. І одне не тільки не суперечить другому, а навпаки – доповнює і збагачує. Стереотип «якщо католик, то поляк» – почав розпадатись. Бо Католицька Церква саме тому Католицька, що не обмежена тільки до етнічної або національної приналежності, а отже відкриває свої двері усім. В ній справді є місце для кожного. І варто це місце усякому бажаючому знайти.

Шлюб Ігната і Людмили Шанських. Римо-католицька парафія Св. Анни. Хмельницький. Світлина із сімейного фотоальбому

Більше того. Поточно складається враження – і це наступний плюс цієї нової дійсності, що католики українці, через… назвімо це, чіткішу свідомість себе, небайдужість щодо своєї тотожності, в порівнянні до інших, перед якими не стояло питання вибору або потреби самоусвідомлення – більш вразливі (в позитивному значені), більш заангажовані в те, що діється навколо – з іншими людьми, з суспільством, з державою, з Україною. Тобто – не байдужі.

Не кажучи про всі культурні надбання, які з цим можуть бути пов’язані. Бо де різноманітність, різнобарвність, основана на моральних цінностях, там завжди розквітатиме культура. І такі приклади навіть в нашій історії знані.

 

"
Питання віровизнання – це питання життя

 

А що цікаво, згадана вище некатолицька сторона переважно позитивно і не прискіпливо приймає «конфігурацію» римо-католик – українець. Достатньо лиш дохідливо пояснити у чому річ. За принципом – шанується не форма, а зміст…

І насамкінець. Чому представлені в цій статті речі є другорядними? Чому – важливими, але не найважливішими? А тому, що для нас, християн, «…немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос» (пор. Кол 3, 11)! І це те найголовніше і найкраще, що могло нас спіткати. Прихильність і любов Господа. Життя вічне котре починається вже тут на землі. Все ж інше, в порівнянні з цим,… «другорядне». Шкода, щоб єдиний наш ворог, до того ж не людина – який і так вже переможений і його дні пораховані – безпідставно обдурював нас і вбивав клин в цінну єдність.

…Тому наступним кроком, було б цікаво подумати про повернення до середньовічної… християнської національностi.

 

 

Довідка про автора

 

Отець Віталій Кащук походить з Гречан – сьогодні це район Хмельницького.

У 2001 році був прийнятий в семінарію «Redemptoris Mater» у Варшаві.

Впродовж навчання в семінарії був чотири роки на місійних практиках: 2 роки в Білорусі, 2 – на півдні Польщі (жив у Кракові).

Крім того, під час літніх практик був в різних містах Росії, Казахстану, Грузії, Італії, Іспанії.

У 2011 році був рукоположений у священики.

Зараз служить у Варшаві (Польща).


Довідка

 

 

Оксю́морон або окси́морон (грец. οξύμωρον, букв. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрасних понять, що спільно дають нове уявлення.

Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).

 

Довідка за матеріалами: Словник іншомовних слів

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books