Натикаюся на рекламу «Ціни як в СРСР» і розумію, що «Союз нерушимый республик свободных» не вмер. У наших головах він живий. Народ, спостерігаючи за маразмами в недореформованій незалежній Україні, шукає якийсь вихід і знаходить його в минулому – в Радянському Союзі.
Низькі ціни й інші вигадані чесноти. Добре, якби це ще старше покоління мучилося ностальгією, але ж і частині молодих людей сьогодні та держава видається казковим краєм, де панували добро і справедливість. Так собі утопія на зразок Томазо Кампанелли, але повернута в минуле.
Можна наводити купи цифр, які б яскраво продемонстрували неефективність совкового способу життя. Можна б згадати відсутність демократії і переслідування дисидентів. Я не стану цього робити, адже ці данні вже наводилися неодноразово, і кожен нелінивий може їх знайти. А я згадаю речі, які поколінню, що не застало совок, неможливо пояснити.
Експериментальне ручне виробництво
До вступу в університет я рік працював на Київській взуттєвій фабриці імені 50-річчя Радянської України. Трудився в експериментальному цеху. В чому була його експериментальність? Він випробовував якісь нові технології? Освоював нову продуктивнішу техніку? Ви ніколи не здогадаєтеся. В цьому цеху випуск взуття здійснювався старим дідівським методом – тобто вручну. В інших цехах стояли конвеєри, з них сходило взуття. Але воно було настільки жахливої якості, що навіть за низькими цінами його носили хіба через відсутність іноземної альтернативи.
Цю незбагненну річ можна пояснити лише загальною неефективністю системи. Простіше кажучи, в руках мавпи мікроскоп (конвеєр) перетвориться на засіб для розбивання горіхів. А взуття з так званого експериментального цеху виходило більш-менш пристойної якості. Правда, коштувало воно значно дорожче. За такою логікою треба було відмовитися від сільськогосподарських комбайнів і обробляти землю плугом. Це був би дуже ефективний експеримент.
Щороку в СРСР епохи Леоніда Брежнєва жити ставало все гірше, але продуктивність праці зростала. Знаєте як вона забезпечувалася? За допомогою так званого соціалістичного змагання. Всі трудові колективи зобов’язувалися випустити продукції на скількись процентів більше від спущеного згори плану. Себто вони випускали продукції на 101 і більше процентів. Наступного року ці 101 і більше процентів вже ставали планом. Але платили за нього стільки ж, скільки за попередній рік. Себто за більшу кількість продукції платню не збільшували. Тому робітники і селяни намагалися не перепрацьовувати. В кінцевому підсумку їм почали зрізати розцінки, себто за одиницю продукції платили менше. Таким чином і спостерігалося бурхливе підвищення продуктивності. На папері.
Вам кави? А дзуськи!
Сьогодні ми можемо спокійнісінько зайти в ресторан і замовити собі чашку кави або чаю. Якби ми це зробили за часів СРСР, то в кращому випадку нам би щось принесли, але це було б зроблено з таким виглядом, який би демонстрував, що у клієнта трохи поїхала стріха, і йому час йти до психіатра. А в гіршому випадку вам би сказали: «Буду я тобі задля чашки чаю корячитися!». І свого замовлення ви б не отримали. Тому заради чашки кави або чаю до ресторанів просто не ходили.
Сьогодні можуть сказати: «Що за дурниця! Вони ж такими чином псували собі репутацію і могли збанкрутувати». Таке припущення було б правильним у сучасних координатах, коли є чимало ресторанів і кафе, і вони мусять боротися за клієнта. В СРСР кількість таких закладів визначалася не ринком, а рішенням десь на горі. Щовечора ці заклади були переповнені, особливо у п’ятницю й суботу, і, аби потрапити туди, доводилося давати хабара консьєржу при вході. І це показник цілої філософії, яка існувала в Радянському Союзі. Вважалося, що партія і уряд ефективніше подбають про комфорт трудящих, ніж самі трудящі. Тому громадянам не дозволялося самостійно відкривати такі заклади, а робили це відповідальні дяді і тьоті з різних міністерств. Воно і призводило до таких наслідків.
Крім хліба, молока, іноді ковбаси, за всім іншим треба було стояти в черзі. Наприклад, за помідорами. Та коли ваша черга доходила, то це не означало, що ви за свої гроші купите неодмінно стопроцентно якісний продукт. Частина помідорів була чавленою. І один-два чавлених помідори вам підкладали разом з іншими. Формально ви, звісно, могли б відмовитися, але тоді нарвалися б на те, що продавчиня не відпустила б вам товар, бо у неї план і їй кудись треба дівати чавлені помідори. А ще, якби ви почали вимагати щось, то вам би дісталося від черги, мовляв, права тут качає, не подобається – іди в інше місце. В СРСР не любили тих, хто намагався відстояти свої права. Бо населення звикло до своєї безправності і якийсь правдоруб сприймався як біла ворона.
Звісно, в СРСР були якісь більш-менш пристойні речі. Наприклад, безкоштовна доступна освіта. І пропагандою це подавалося як величезне досягнення комуністичної партії і радянського уряду. Безкоштовність освіти – річ справді непогана. Але в країнах розвинених демократій громадяни отримують за свою працю стільки, що можуть заплатити за освіту своїх дітей. Та й безкоштовність освіти – річ далеко не однозначна. Бо до безкоштовного і ставлення відповідне, як до чогось, що мало чого вартує.
Зрештою, ефективність системи вимірюється якістю життя громадян і тим, чим вона збагатила людство. З країнами капіталістичної демократії пов’язані такі виробники, як Samsung, Sony, Dell, Apple, Mersedes, Honda, Toyota, Ford, Panasinic та багато, багато іншого. З комуністичних країн ми знаємо хіба що зброю і політ у космос. Останнє річ дуже важлива. Але вона була успішною завдяки тому, що СРСР особливо велику увагу приділяв військовій техніці і всьому що з нею пов’язано. Та все одно в кінцевому підсумку поступився першістю Сполученим Штатам через неефективність своєї системи.
Логічно буде, якщо любителі совка відмовляться купувати продукцію перерахованих вище фірм і будуть купувати те, що вироблено в північній Кореї. Ось тоді вони на практиці доведуть свою любов до радянського способу життя. Але, боюся, їм цього не вдасться зробити, бо комуністична Корея не виготовляє нічого такого, що б хотілося придбати.
Юрій Луканов, Радіо Свобода
фінансово.
Щиро дякуємо!
