Дзеркало судді

Представляємо четверту збірку відомого англійського письменника Ґілберта К. Честертона (1874–1936) про детективні пригоди отця Бравна.

Історії про священика-детектива вирізняється сюжетною динамікою, парадоксальністю мислення, а часом навіть ексцентричністю. Однак у цій збірці отець Бравн найвиразніше представлений не стільки як геніяльний детектив, а насамперед як добрий пастир, що глибоко й щиро вболіває над кожною впавшою душею. Мета отця Бравна не стільки вивести злочинця на чисту воду, скільки відкрити йому очі на гріх і навернути до покаяння.

Автор: Ґілберт К. Честертон

Видавництво: Свічадо

Де придбати:

1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;

2. За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com;

3. На сайті «Свічадо».


4. За телефоном (032)235-73-16;

5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

У видавництві «Свічадо» також вийшли:

• Ґільберт К.Честертон «Хрест із сапфірами»

• Ґільберт К.Честертон «Таємниці аристократів»

• Ґільберт К.Честертон «Небесна стріла»

Уривок із книжки «Дзеркало судді»

….Джеймс Беґшоу і Вілфред Андергіл були старими друзями і дуже любили нічні прогулянки, під час яких мирно розмовляли, проходжаючись лабіринтами тихих, немов вимерлих, вулиць великого міського передмістя, де обоє мешкали. Перший чоловік – високий, темноволосий, добродушний, з вузькою смужкою вусів на верхній губі – служив у поліції детективом; другий – невисокий блондин з проникливим, різко обкресленим лицем – був детективом-любителем, який пристрасно захоплювався розшуком злочинців. Читачі цієї розповіді, написаної з науковою точністю, будуть вражені, дізнавшись, що розповідав професійний полісмен, якого любитель слухав з глибокою шанобливістю.

– Наша робота, мабуть, єдина у світі, – говорив Беґшоу, –щодо якої люди мають упередження, вважаючи дії професіоналів помилковими. Хай воно так, однак ніхто не стане писати розповідь про перукаря, який не уміє стригти, тому клієнт вимушений йому допомогти; чи про візника, який не в змозі правити конем доти, доки пасажир не роз’яснить йому візницьку премудрість у світлі новітньої філософії. Та попри це, не маю найменшого наміру заперечувати, що ми часто схильні обирати найбільш уторований шлях або, іншими словами, безуспішно діємо відповідно до звиклих правил. Але помилка письменників полягає в тому, що вони наполегливо не дають нам можливости успішно діяти у згоді із цими звиклими правилами.

– Шерлок Холмс, – зауважив Андергіл, – якщо б він був тут, то, без сумніву, сказав би, що діє у згоді з правилами та за законами логіки.

– Можливо, він був би за крок до істини, – погодився полісмен, – але я мав на увазі правила, які сповідує численна група людей. Щось на кшталт роботи в армійському штабі. Ми збираємо і накопичуємо інформацію.

– А вам не здається, що подібне описане і в детективних романах? – запитав його друг.

– Що ж, розгляньмо, наприклад, першу-ліпшу з вигаданих справ, яку розкрили Шерлок Холмс і Лестрейд, професійний детектив. Припустимо, Шерлок Холмс може здогадатися, що незнайомець, який переходить вулицю, – іноземець, бо той, аби не потрапити під авто, дивиться праворуч, а не ліворуч, хоча в Англії рух лівосторонній. Я охоче припускаю, що Холмс, без сумніву, в змозі зробити такий висновок. І я глибоко переконаний, що Лестрейду подібна здогадка ніколи і в голову не прийде. Але при цьому не слід випускати з уваги того факту, що полісмен, попри брак второпности, знатиме про це напевно. Лестрейду могло вже бути відомо, що цей перехожий – іноземець, хоча б тому, що поліція, в якій він служить, зобов’язана стежити за іноземцями. Мені можуть заперечити, що поліція стежить за всіма без винятку. Оскільки я полісмен, мене тішить, що поліція знає так багато, адже кожен прагне працювати на совість. Однак, з іншого боку, я також громадянин своєї країни й іноді ставлю запитання – а чи не забагато знає поліція?

– Та невже ви можете відповідально стверджувати, – з недовірою вигукнув Андергіл, – що знаєте про кожного, хто трапиться вам на будь-якій вулиці, геть усе? Припустимо, що з отого будинку зараз вийде людина, – хіба ви й про неї все знаєте?

– Безумовно, якщо це буде хазяїн будинку, – відповів Беґшоу. – Цей будинок орендує літератор, румун за національністю, англійський підданий, зазвичай він живе в Парижі, але зараз тимчасово переселився сюди, щоб попрацювати над якоюсь п’єсою у віршах. Його ім’я і прізвище – Озрик Орм, він належить до нової поетичної школи, і вірші його нелегкі для читання, – зрозуміло, настільки, наскільки особисто я можу про це судити.

– Але я мав на увазі всіх людей, яких ви зустрінете на вулиці, – заперечив йому співрозмовник. – Я думав про те, до чого все видається дивним, новим, безликим – ці високі глухі стіни, ці будинки, які розчинилися в садах, і їхні мешканці. Насправді ви не можете знати їх усіх.

– Я знаю деяких, – відповів Беґшоу. – Ось за цією огорожею, уздовж якої ми зараз йдемо, є сад, що належить серу Гемфрі Ґвину, хоч зазвичай його називають просто суддя Ґвин. Це той самий старий суддя, який підняв стільки галасу через шпигунство під час війни. Власник сусіднього будинку – багатий торговець сигарами. Родом він з Латинської Америки, смуглявий, одразу видно іспанську кров, однак прізвище в нього чисто англійське – Булер. А далі, наступний будинок… Почекайте хвилю, ви чули шум?

– Я дещо чув, – відповів Андергіл, – але, вибачте, й гадки не маю, що це могло бути.

– Я знаю, що це було, – сказав детектив. – Два постріли з крупнокаліберного револьвера, а потім – крик про допомогу. І долинули ці звуки з саду за будинком, який належить судді Ґвину, з того раю, де завжди панують мир і законність. – Він гострим зором оглянув вулицю і додав. – А в огорожі одні-єдині ворота, і треба зробити гак в добрих пів милі, щоб до них дістатися. Ех, якщо б ця огорожа була трохи нижча або я трохи легший, та все одно спробую.

– Ось там є місце, де огорожа справді нижча, – вказав рукою Андергіл, – а поруч дерево, воно там дуже доречне.

Вони швидко побігли вздовж огорожі до місця, де вона була набагато нижча, немовби наполовину загрузла в землю. Дерево в саду, всіяне яскравим цвітом, викинуло поза огорожу гілки, що переливалися золотом у світлі самотнього вуличного ліхтаря. Беґшоу вхопився за криву гілляку і перекинув ногу через невисоку огорожу, за мить обидва друзі вже стояли в саду, по коліна загрузнувши в килимі з чіпких і сланких трав….