Вірити не можна зневіритись

(давня вправа на орфографію)

Отримані мною відгуки на ініціативу «Першого грудня» загалом і на мої письмові та телевізійні виступи зокрема, можна легко поділити на дві категорії — у точній відповідності до того, в якому місці заголовка поставити кому.

Варіант «вірити, не можна зневіритись» ближчий для тих, хто робить наголос на самій ідеї примату духовних цінностей. Вони відчувають, що це рух у правильному напрямі, й покладаються на те, що в Бога немає нічого неможливого.

До варіанту «вірити не можна, зневіритись» більше схильні ті, хто екстраполює дотеперішні суспільні втрати й розчарування на майбутнє, а також ті, хто має претензії до менеджменту цієї ініціативи.

Дякую і тим і іншим, бо ваша віра вливає нові сили, а зневіра змушує прискіпливіше приглядатися до причин, чому використана аргументація не спрацьовує.

Найбільше дискусій точиться довкола проблеми: у «царські палати» чи в «убогу хату»? Так метафорично можна передати найпоширенішу контроверсію: з чого треба починати розплутувати клубок українських проблем — з керівних верхів чи з суспільних низів?

Із певної точки зору, це питання не має сенсу, адже свої відповідальності є й у одних і в других. Проте, як засвідчує досвід мого спілкування, це питання людей все-таки турбує, і т навіть дуже гостро.

Більшість моїх респондентів категорично відкидають будь-який натяк на їхню власну відповідальність за стан справ у державі. Винними є «бандити при владі», «олігархи», «окупанти», «яничари» тощо (перелік винуватих невичерпний). Натомість самі люди почуваються лише жертвами чужої кривди.

Такі думки — ніби «родима пляма», яка засвідчує, що генетично ми все ще прив’язані до світу давнього рабства, або, кажучи іншою мовою, до моделі патерналістської держави. Від людини там справді нічого не залежить: «Прошла зима, настало лето — спасибо партии за это!». Ми не вважаємо себе співвідповідальними за стан справ у державі, а тому відмовляємося брати на себе частку вини за негаразди в ній.

Отже, хоч ми й багато вже пізнали у функціонуванні демократії, та один урок засвоїти ніяк не можемо: демократія — це суспільна система, яка може правильно функціонувати лише за умови, що її носіями є вільні та відповідальні люди. Це — рух по вертикалі: якщо ти не «видряпуєшся» вгору, то неминуче сповзаєш униз.

А оскільки, на думку більшості моїх респондентів, саме вгорі сконцентрована головна вина за суспільно-політичну кризу, то й починати лікувати хворе суспільство треба саме звідти. Інакше кажучи, якщо риба гниє з голови, то з голови ж вона має й одужувати.

За цією переконаністю є певна емпірична очевидність. Адже всі ми бачимо, як руйнівно діє на суспільство недосконале законодавство, що сприяє кривосуддю та корупції. Ми також знаємо, як ефективно може ошляхетнити службову атмосферу керівник, який сам зрікається беззаконня й заохочує до цього своїх підлеглих.

Тому я можу погодитися: в нормальному суспільстві заміною негідного високопосадовця на чесного та справедливого (або вчасною реформою неефективного законодавства) можна призупинити моральний розклад спільноти і забезпечити повернення її до впорядкованого життя. Проте наше суспільство назвати сьогодні нормальним не можна, і звідси випливають засадничі відмінності, які я й пропоную проаналізувати дуже прагматично.

Наша влада підлягати ротації не хоче — пам’ятаєте оте сакраментальне: «Нас из власти не выдавишь»? Вона спотворила виборче законодавство, чим фактично унеможливила справжнє волевиявлення народу. Вона запроторила за ґрати найнебезпечніших опозиційних суперників. Вона прибрала до рук майже всі засоби масової інформації, передусім телебачення. Вона безсоромно купує голоси виборців, чинить тиск на підконтрольні їй виборчі комісії, а також вдається до найрізноманітніших фальсифікацій під час голосування та підрахунку голосів. Тобто можновладці роблять усе можливе, щоб якраз не допустити оцього пропонованого моїми опонентами «лікування влади згори».

Ясна річ, я не фаталіст, а тому вірю у спроможність суспільства подолати оцю владну «броню». Але яким чином? Виявляється, для цього треба, щоб люди домоглися належної реформи законодавства і звільнення політичних в’язнів. Треба, щоб журналісти відчули себе відповідальними за донесення правдивої інформації, а люди щоб підтримували незалежні ЗМІ. Треба, щоб виборці відмовилися продавати свій голос, а члени комісій — фальсифікувати результати голосування.

Інакше кажучи, в умовах авторитарного правління перший варіант його лікування, тобто «лікування згори», може бути реалізовано лише тоді, коли спрацює другий варіант — «лікування знизу» через відродження моралі й громадянської відповідальності простих людей! Бо сила злочинної влади — в готовності людей їй коритися.

У цьому міститься й моя відповідь на аргумент Юрія Чорноморця щодо реформ у Грузії. Нагадаю його логіку: «Ніякого правового чи морального виховання [у Грузії]. Просто запровадження правил і їх дійсне дотримання». Хай буде так. Я міг би навіть підсилити цей аргумент прикладом Сінгапура, де ніхто не смітить на вулицях. Жодного моралізаторства — одні лиш високі штрафи.

Але штука якраз у тому, щоб зуміти привести до влади команду Саакашвілі чи міських райців, подібних до сінгапурських. Якщо вдасться це зробити на цих виборах — чудово, я знімаю свій аргумент. Але якщо — ні, то я не хочу чекати ad calendas graecas, коли під тягарем своїх злочинів негідна система завалиться сама.

Жителі Давньої Русі (де, як відомо, «було багато непорядку») вийшли з ситуації завдяки тому, що запросили до себе варягів. Але ж ми не можемо сьогодні домогтися навіть цього, щоб дозволити новітнім «варягам» — Європейському Союзу — навести у нас лад. Ви ж гляньте, якими раптом «незалежниками» щодо Європи стали ті, що з потрухами продають нас самодержцю Путіну! Тому я волію апелювати до нащадків давніх русичів, що час їм, нарешті, припинити безлад у своїй державі, джерелом якого є передусім ми самі. У кого стимулом буде Бог, у кого — сором, але діймо! «А ще гірше — спати, спати/ І спати на волі…» (Т. Шевченко).

Проте всю цю логіку морального преображення можна передати й богословською мовою. Хто, за Біблією, здатний преображати цей світ? Політики? Державні мужі? Що ж, Мойсей справді звертався до фараона, але відомо, з яким результатом. Натомість спроможною до згаданого преображення є «мала розчина», що «заквашує усе тісто» (1Кор. 5:6). Сказав-бо Ісус: «Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне» (Мт. 13:33).

Політики можуть виконати цю роль — наприклад, у повоєнній Європі її відіграли християнські демократи. Але вони спромоглися зробити це не стільки тому, що були політиками, скільки тому, що були «розчиною», «закваскою» нового ладу. І Саакашвілі зміг змінити Грузію саме тому, що не хотів уподібнюватися до інших політиків, які змирилися з політичною деградацією, а зважився на рішучі кроки.

Ось чому я очікую від нашого суспільства не масового переселення в монастирі, де ченці й черниці спонукають прагнути до святості, а саме тієї рішучості у поверненні до цивілізованого способу поведінки, яку виявляли в історії людства великі провідники. Я хочу бачити, як парламентарії небагатої країни, якою є Україна, перестануть по-плебейськи хизуватися найновішими авто, а пересядуть на скромні велосипеди, як це стало звичним у не найбагатшій, але впорядкованій Фінляндії. Хочу переконатися, що місцеві депутати не роздерибанюватимуть комунальну землю і власність, навіть якщо матимуть таку можливість. І хочу дожити до того часу, коли українці, образившись на титул «гречкосіїв», відчують себе приниженими й від титулу «гречкомірів», які оцінюють свій голос у кілька кілограмів гречки.

Але, щоб це сталося, потрібен моральний імпульс, треба зрости у гідності, треба, перефразовуючи Олега Яськіва, розсердитися на себе, що дозволяєш негідникам помітати собою…

А ось інший образ, ужитий Ісусом у його проповіді до рибалок і пастухів: «Ви — сіль землі» (Мт. 5:13). Сіль, якої за означенням не може бути багато. Як сказав недавно у Ѓнєзно чеський професор Томаш Галік, «все нове і творче виходить із очевидної меншості». Ось чому я й говорив про потребу в «критичній масі» тих пасіонаріїв, які спроможні будуть піднятися понад інстинктами самозбереження і через особисту жертву привнести в суспільство нові, тобто моральні правила співжиття.

Ісус не прагнув посісти місце Ірода й не «балотувався» у члени синедріону. Хоч, зауважте, саме на цей, начебто правильний і почесний, шлях «царствування» штовхав його Юда Іскаріот, бо іншого способу для визволення Ізраїлю він собі й не уявляв. Натомість Ісус уперто проповідував серед соціальних низів, преображав їхні серця і саме їх, «народжених вдруге», Він збирав довкола Себе й доручав їм утверджувати Царство Боже на Землі. І те, що спершу виглядало абсурдним і приреченим на цілковиту поразку, стало чи не найуспішнішим «бізнес-проектом» за всю історію людства.

Ось чому думати, що світ можна змінити лише згори, означає йти за земною логікою Юди й виявляти «вотум недовіри» Христові, зрікаючись бути «розчиною» нового та праведного світу.

Мирослав Маринович, «День»