Ватиканський прокурор Алессандро Дідді знову опинився у центрі уваги — цього разу з причин, які виходять за межі його звичайної діяльності у судовій залі.
Хоча Дідді зазвичай потрапляє у заголовки завдяки своїй діяльності щодо розслідування фінансових скандалів, цього разу він ніби ненавмисно відродив теорії змови навколо відставки Папи Бенедикта XVI у 2013 році — попри неодноразові наполягання самого понтифіка, що його відставка була вільною, дійсною й оформленою належним чином.
Як повідомили деякі медіа, 30 березня Дідді відхилив запит, надісланий до його відомства кількома місяцями раніше. Запит стосувався доступу до матеріалів офіційної петиції, поданої Андреа Чончі, автором конспірологічної книги «Код Ратцінґера», який висунув теорію, нібито насправді Бенедикт подав зашифровану недійсну заяву про відставку. Повідомляється, що запит був поданий італійським адвокатом Роберто Тьєґі 26 березня. У відповіді Дідді зазначалося, що доступ не може бути наданий під час «фази слідства» і що його відомство «проводить розслідування, і на цей час неможливо передбачити, коли воно завершиться».
Ця відповідь привернула багато уваги у певних колах, особливо тому, що її подали як «значний розвиток тривалої дискусії щодо відставки Бенедикта у 2013 році». Як можна собі уявити, подібні твердження поширилися в соціальних мережах зі швидкістю лісової пожежі. Але чи насправді це має якесь значення?
Видання The Pillar подає детальні роз’яснення.
Що саме сталося, коли Бенедикт пішов у відставку?
Це був звичайний ранок понеділка, 11 лютого 2013 року, і Папа Бенедикт виступав на звичайному засіданні консисторії Колегії кардиналів. Наприкінці цієї зустрічі Папа почав зачитувати з аркуша документ, датований 10 лютого, попереднім днем. Він звернувся до Колегії кардиналів латиною, сказавши, що бажає «повідомити про рішення великої важливості для життя Церкви».
«Неодноразово випробовуючи свою совість перед Богом, я дійшов певності, що через похилий вік я більше не маю сил для належного здійснення служіння Петра. Я добре усвідомлюю, що це служіння, через його сутнісну духовну природу, повинно здійснюватися не лише словами та діями, але не меншою мірою молитвою і стражданнями. Однак у сучасному світі, що так швидко змінюється і зазнає потрясінь через глибоко актуальні для життя віри питання, для того, щоб керувати човном святого Петра і проголошувати Євангеліє, необхідні як сила розуму, так і тіла, — сила, яка в останні кілька місяців занепала в мені настільки, що я мусив визнати свою нездатність належним чином виконувати довірене мені служіння».
«З цієї причини, і добре усвідомлюючи серйозність цього акту, я з повною свободою заявляю, що зрікаюся служіння єпископа Рима, Наступника святого Петра, довіреного мені кардиналами 19 квітня 2005 року, таким чином, що з 28 лютого 2013 року о 20:00 Римська кафедра, кафедра святого Петра, буде вакантною, і конклав для обрання нового Верховного Понтифіка має бути скликаний тими, до чиєї компетенції це належить».
Через два дні, 13 лютого, Папа Бенедикт очолив свою звичайну середову аудієнцію, на якій підкреслив, що ухвалив рішення піти у відставку «в повній свободі й на благо Церкви, після довгих молитов та іспиту своєї совісті перед Богом, цілком усвідомлюючи серйозність цього акту, але також розуміючи, що я більше не в змозі виконувати служіння Петра з тією силою, якої воно вимагає».
«Мене зміцнює і заспокоює впевненість у тому, що Церква належить Христу, який ніколи не залишить її без свого проводу і турботи. Дякую всім вам за любов і молитви, якими ви мене супроводжували. Дякую вам; у ці дні, які були для мене нелегкими, я майже фізично відчував силу молитви — ваших молитов, — яку мені дала любов Церкви. Продовжуйте молитися за мене, за Церкву і за майбутнього Папу. Господь вестиме нас», — сказав Бенедикт.
Протягом наступних тижнів з’ясувалося, що Папа Бенедикт житиме в монастирі Mater Ecclesia у Ватикані, і що його називатимуть вислуженим понтифіком Римським (Roman Pontiff Emeritus). Також було оголошено, що перстень і печатка понтифікату Бенедикта будуть знищені після того, як його відставка набуде чинності. 28 лютого на очах у всього світу Бенедикт сів у вертоліт до Кастель-Ґандольфо, папської резиденції за межами Рима, де планував перебувати під час конклаву для обрання свого наступника. Папа Франциск був обраний 13 березня, а в травні Бенедикт повернувся у Ватикан, оселившись у своєму монастирі.
Отже, це було так просто зробити? Так можна?
Очевидно, що так можна, оскільки Папа це зробив, а кардинали обрали його наступника — як би важко не було деяким людям із цим змиритися. Кодекс канонічного права пояснює: якщо Папа хоче зректися своєї посади, «для дійсності вимагається, щоб зречення було зроблене вільно і виявлено належним чином, але не щоб воно було кимось прийняте».
Чому папське зречення не має бути ніким прийняте? Тому що на землі немає влади, вищої за владу Римського понтифіка. У наступні після свого понтифікату роки Бенедикт неодноразово наголошував, що він зрікся з власної вільної волі. Він також акцентував увагу на тому, що зробив це латиною, офіційною юридичною мовою Церкви, і перед Колегією кардиналів — органом, відповідальним за обрання його наступника.
І, звісно, Папа Бенедикт не був першим, хто пішов у відставку. До Бенедикта було щонайменше п’ять папських зречень, а можливо, і цілих дев’ять — точний підрахунок провести важко, оскільки деякі записи ранньої Церкви незрозумілі, а також точаться суперечки про те, чи Папа Сильвестр III взагалі законно обіймав цю посаду. Але скільки б папських зречень ви не нарахували, суть у тому, що Бенедикт не був першим, навіть якщо останнє зречення папи відбулося у 1415 році. Можливість папського зречення прямо прописана в Кодексі канонічного права, оскільки це посада, з якої можна піти у відставку.
Але ж сакраментальне священство триває, навіть якщо особу позбавляють сану. І якщо єпископ залишає посаду, він все одно залишається єпископом. Тож чи можна перестати бути Папою, чи папство теж залишається назавжди?
Це справедливе запитання, і воно вимагає розуміння різниці між двома спорідненими поняттями в католицькій теології та праві — Таїнством священства і поняттям церковної посади.
Згідно з Катехизмом Католицької Церкви, священство є Таїнством, через яке місія, ввірена Христом Його апостолам, продовжує здійснюватися в Церкві до кінця часів: отже, це Таїнство апостольського служіння. Воно включає три ступені: дияконат, пресвітеріат і дияконат.
Коли людина отримує свячення диякона, священника або єпископа, у ній щось змінюється: вона уподібнюється Христу в новий спосіб. Катехизм пояснює, що Таїнство уподібнює отримувача Христу особливою благодаттю Святого Духа, щоб він міг служити знаряддям Христа для Його Церкви. Через рукоположення людина отримує здатність діяти як представник Христа, Глави Церкви.
Іншими словами, буття єпископом, священником чи дияконом — це сакраментальна, онтологічна і надприродна зміна; рукоположення «надає дар Святого Духа, який дозволяє здійснювати “священну владу”, яка може походити лише від самого Христа через Його Церкву».
Одного разу надана ідентичність єпископа, священника чи диякона не може бути втрачена — навіть якщо людина виходить на спочинок, хвора, не має призначення на певне місце, або навіть якщо Церква визнає, що людині більше не дозволено здійснювати будь-яке священне служіння через процес, що називається лаїцизацією (позбавленням сану). Бути священником, єпископом чи дияконом — це не робота, а ідентичність. Незалежно від того, чи має єпископ важливу роботу, чи не має жодної роботи, він залишається єпископом завдяки отриманому сакраментальному рукоположенню.
Але статус священника, диякона чи єпископа також дає людині право обіймати певні посади у структурі Церкви. І саме тут з’являється поняття «церковна посада». Згідно з канонічним правом, «церковна посада — це будь-яка функція, встановлена на стабільній основі божественним або церковним розпорядженням для здійснення з духовною метою».
Інакше кажучи, церковна посада — це конкретна робота в Церкві, створена або Богом, або церковною владою. Обіймання церковної посади не передбачає сакраментальної чи надприродної зміни. Церковна посада — це призначення, і на відміну від сакраментального рукоположення, від призначень можна відмовитися.
Для деяких церковних посад вимагається рукоположення. Людина не може стати, наприклад, настоятелем, якщо вона не є священником, або обійняти посаду дієцезіяльного єпископа, якщо її перед цим не висвятити на єпископа.
Папство — це церковна посада, посада єпископа Рима. Церква каже, що папство — це божественно встановлена посада, заснована, коли Ісус Христос обрав Петра своїм вікарієм. І вона пояснює, що серед дієцезіяльних єпископів єпископ Рима, наступник святого Петра, посідає унікальне місце, з унікальною владою та унікальним захистом Святого Духа. Римський понтифік, згідно з канонічним правом, — це єпископ Римської дієцезії, «в якому триває посада, унікально надана Господом Петру, першому з Апостолів, і яка має бути передана його наступникам; він є головою колегії єпископів, Вікарієм Христа і пастирем Вселенської Церкви на землі».
Папство має унікальну харизму непомильності в певних видах віровчення, унікальний універсальний набір обов’язків і прерогатив та унікальну роль центральної точки єдності Церкви на землі. Але попри все, що відрізняє його від інших посад, папство все одно залишається церковною посадою. Це функція, яку може обійняти людина, сакраментально висвячена на єпископа, але це не нова сакраментальна ідентичність, яка змінює сутнісну природу людини. І на відміну від сакраментального чину єпископів, папство не обов’язково має тривати вічно — як Бенедикт XVI нагадав світові майже 15 років тому.
Тож які аргументи наводять на користь того, що його зречення було недійсним?
Неясно, скільки людей насправді вважають, що зречення Бенедикта не було дійсним, але ця ідея час від часу продовжує виникати, і принаймні кілька відомих католицьких спікерів або загравали з «беневакантизмом», або дотримуються його безпосередньо.
Деякі люди стверджували, що Бенедикт не мав наміру зрікатися самої посади, а лише обов’язків цієї посади, які мав би перебрати на себе хтось інший як своєрідний надзвичайний папський делегат. Вони вказують на те, що коли Бенедикт оголосив про свою відставку, він говорив про зречення ministerium (служіння) папства, але не munus — складного латинського слова, яке може означати посаду, функцію, обов’язок або навіть харизму.
Ці «беневакантисти» відзначають деякі зауваження особистого секретаря Бенедикта, архієпископа Ґеорґа Ґенсвайна, зроблені у 2016 році, в яких йшлося про «розширене» служіння Петра, що включає «активне членство» і «споглядальне». Ця промова збентежила деяких каноністів і теологів, які критикували її зміст як такий, що не узгоджується з теологією та юриспруденцією навколо папства, і незабаром Ґенсвайн відмовився від деяких її тез. Але «беневакантисти», як правило, стверджують, що ці тези відображають погляди Бенедикта, і припускають, що Папа не діяв вільно, відмовляючись від самої папської посади.
Деякі люди, які виступали проти дійсності зречення Бенедикта, роблять це на підставі латинської граматики, стверджуючи, що Бенедикт використав кон’юнктив (умовний спосіб) замість індикатива (дійсного способу), коли оголошував про свою відставку. Але опоненти, що мають експертні знання з латини, вказують на те, що таке прочитання є граматично помилковим і базується на неправильному розумінні латинського підрядного речення наслідку.
Проте до своєї смерті сам Бенедикт часто підтверджував, що його відставка була «свідомим вибором» і що є лише один папа, а саме Франциск.
Хоча «беневакантизм» не набув широкого розповсюдження, це питання періодично порушувалося протягом останнього десятиліття, часто з боку деяких найгостріших критиків понтифікату Франциска — деякі з них стверджують, що певні рішення Франциска в управлінні є ознаками того, що він насправді не є Папою. Католицька теологія, зрештою, не вчить, що папське управління захищене Святим Духом у питаннях розсудливості чи ухвалення правильних рішень.
Деякі спостерігачі припускають, що в майбутньому було би простіше, якби Папа-емерит використовував інший титул, одягався як кардинал і жив за межами Ватикану. Варто зазначити, що Бенедикт XVI часто говорив людям, що хоче, щоб його називали «отець Бенедикт», але з якоїсь причини це так і не прижилося. Тим не менш, що робитиме наступний вислужений папа — залишається лише здогадуватися, і правила щодо таких речей залежатимуть від нього і від єпископа, який наступним обійме церковну посаду Папи.
Але те, на чому справді необхідно наголосити, то це на тому, що жоден канонічний орган будь-якої ваги, рангу чи академічного рівня, не підтримав жодного з аргументів, нібито зречення Бенедикта було чимось іншим, ніж він сам заявив: вільним, правильно оформленим і дійсним.
То чому в це питання взагалі втрутилося відомство прокурора Дідді?
Це хороше запитання. Коли йдеться про зречення єпископа Рима і голови Колегії єпископів, будь-які пов’язані з цим юридичні питання неодмінно є церковними і канонічними. Хоча територія держави-міста Ватикан перебуває під суверенною юрисдикцією, нею керує Апостольська Столиця — юридична особа Папи і Римської курії під його керівництвом, — яка є окремою юридичною особою як у канонічному, так і в міжнародному праві.
Таким чином, хоча те, хто є папою, безпосередньо впливає на управління державою-містом Ватикан, його посада не визначається правом міста-держави, а лише її роллю у відносинах з управлінням містом-державою. Аналогічно, зречення церковної посади регулюється канонічним правом. Хоча канонічне право є діючим і прийнятим у праві міста-держави як відповідне джерело права та юриспруденції, розгляд суто канонічних питань не входить до юрисдикції міста-держави.
Коротко кажучи, Дідді як головний прокурор міста-держави зазвичай не має компетенції розслідувати те, що зводиться до питання канонічного права: чи справді єпископ Рима зрікся своєї посади згідно з канонічним правом?
Звичайно, це не заважає людям подавати петиції або заяви про злочини з будь-якого питання, яке вони бажають довести до його відома. У цьому випадку найпростішою відповіддю на питання, чому скарга Чончі була надіслана Дідді, може бути те, що жоден більш очевидно компетентний канонічний орган — Дикастерій законодавчих текстів, Найвищий трибунал Апостольської сигнатури, канцелярія декана Колегії кардиналів або кардинала-камерленго — не став би розглядати таку петицію.
Але ж він це розслідує, чи не так? Він же це сказав?
Це залежить від того, що мається на увазі під словом «розслідує». Технічно, згідно з канонічним правом, щоразу, коли компетентний орган отримує повідомлення, що могло статися щось незаконне, цей орган зобов’язаний відкрити справу та скликати «попереднє розслідування».
Однак ці попередні розслідування — це не те саме, що підготовка справи для висунення звинувачень або подання позову. Це базові перевірки тверджень на здоровий глузд, щоб побачити, чи мають вони «видимість істини» — стандарт доказовості, визначений у канонічній юриспруденції як такий, що «не є явно неправдивим або легковажним». Якщо петиція не відповідає цьому базовому рівню теоретичної можливості, вона сумарно відхиляється, а справа закривається.
Тож відповідь Дідді про те, що петиція перебуває на стадії розслідування, означає, що навіть це базове рішення ще не ухвалене. У декого така відповідь створює враження, що ватиканський прокурор, мабуть, сприймає ці звинувачення досить серйозно — оскільки петицію подали в листопаді, а в березні вона досі перебувала на розгляді.
Але це не обов’язково так. З такою ж ймовірністю могло бути і так, що після отримання петиції ніхто в офісі Дідді нічого з нею не робив, окрім як відкрив конверт і поклав листа в якусь папку, щоб про нього забути — технічно це вважалося би «відкритою» фазою розслідування. Подібним чином, якби відомство Дідді переслало петицію до відомства, більш кваліфікованого для її розгляду, там могло статися те саме. Це теж, технічно кажучи, вважалося би «відкритим розслідуванням».
Тож Дідді, ймовірно, просто відповів на запит формальною відпискою, яка насправді нічого не означає?
Схоже, що саме так воно і є. Теоретично, якби Дідді отримав петицію Чончі в листопаді і роздав її співробітникам, щоб усі посміялися, перш ніж залишити десь на журнальному столику і загубити, він міг би надіслати точно таку ж відповідь. Наскільки нам відомо, саме це і сталося. Або ж її переслали у Дикастерій законодавчих текстів чи до Офісу Промотора правосуддя в Апостольській сигнатурі, і чиновники там просто нічого не відповіли.
Або ж, можливо, Дідді справді взяв на себе відповідальність розібратися в папському зреченні — чи, принаймні, залишив собі таку можливість і фактично тримає справу відкритою навмисно.
Але навіщо йому це робити?
Річ у тім, що Алессандро Дідді відомий своєю любов’ю до уваги медіа. В Італії він був свого роду знаменитим адвокатом у справах, пов’язаних із мафією, перш ніж перейти до прокуратури міста-держави Ватикан, і його ведення судового процесу щодо фінансових злочинів у Ватикані здалося деяким спостерігачам ефективнішим у плані піару, ніж власне судового розслідування.
Насправді під час його роботи над цим так званим «процесом століття» у Ватикані його поведінка неодноразово ставала об’єктом прискіпливої уваги, аж до того, що він був змушений взяти самовідвід від справи на етапі апеляції. Він також відомий тим, що відкриває справи, які неодмінно принесуть гучні заголовки, навіть якщо вони майже напевно не дадуть результату.
У 2023 році на прохання родини Дідді поновив розслідування нерозкритого зникнення Емануели Орланді, дівчинки, яка жила у Ватикані і зникла безвісти у 1983 році. Справа Орланді десятиліттями була джерелом здогадок і теорій змови в італійських медіа — її пов’язували з усім, від мафії до спроби замаху на святого Йоана Павла II. Але хоча Дідді натякав на виявлення старих конфіденційних файлів Ватикану та нової інформації, з того розслідування нічого не вийшло.
Натомість у той час, коли було оголошено про розслідування, джерела, близькі до його офісу, припустили у коментарі The Pillar, що його інтерес до справи має не стільки спільного з проханнями сім’ї зниклої дівчинки, скільки з популярним на той час серіалом Netflix про цю справу. Один зі свідків зауважив, що «якщо є цирк, [Дідді] має бути на кожній арені».
Усунений від своєї найвідомішої справи апеляційним судом міста-держави, який тепер має намір по-новому, експертно поглянути на його ведення справи, деякі спостерігачі — лише деякі, зауважте — можуть замислитися, чи не шукає Дідді спосіб повернутися в центр уваги за допомогою теорії змови про «беневакантизм».
фінансово.
Щиро дякуємо!
