Церква не для бідних?

То для чого приходять до церкви і для кого є церква?

Виявляється, в церкву приходять лише для того, щоб молитися, але аж ніяк не просити милостиню…

Неділя, а отже і довгоочікуваний вихідний. В подібні вечори, коли немає снігу чи дощу, старовинні вулички і широка колоподібна площа з фонтаном, що розташована прямісінько в центрі курортного італійського містечка, переповненого модними бутіками, маленькими кав’ярнями і різноманітними винними та ювелірними магазинчиками, стає людною і гамірною.

Неподалік від площі з фонтаном розташована церква св. Антонія з Падови: старовинна, велична, гарна. Мені не дуже подобається гамір і метушня, тому через 15-20 хвилин прогулянки я вже проштовхувалась крізь натовп прямісінько до цієї церкви. Опинившись навпроти храму, я підняла голову догори. На фоні темного, захмареного неба височів хрест. Його обриси проткнули це небо і ніби підтримували його. Було за восьму… Про це повідомив дзвін на дзвіниці. А отже, мала бути вечірня Меса. І хоч вранці я вже пережила недільну Службу, все ж таки захотілося зайти всередину і трохи поговорити з Богом, помолитись разом з усіма літанію до св.Антонія.

Опинившись на порозі храму і ще не встигнувши відчинити двері, раптом почула: «Викличте поліцію… Викличте поліцію…» Ввійшовши всередину я побачила жінку середнього віку, яка, тримаючи в руках образ Ісуса Милосердного, сердито вимагала поліцію. В її очах зовсім не було страху, лише роздратування і гнів. Я не одразу зрозуміла, на кого вона так галасувала. Аж доки вона сама не підійшла до мене і не попросила зателефонувати карабінерам. Її рука вказала на куток, в якому сидів прямо на холодній бетонній підлозі безпритульний чоловік. Він дивився переляканими зацькованими очима то на жінку, то на мене, а тремтяча, чи то від страху, чи то від холоду рука стискала порожню пластикову мищинку. На моє питання, що ж сталося, жінка відповіла не менш галасливо, ніж до цього: «Треба терміново вигнати цього жебрака з храму Божого! Сюди люди молитися приходять, а не жебракувати. А оцей, може, наркоман небезпечний, або алкоголік. Бачите? Він не християнин. То якийсь мусульманин. То ви викличете поліцію?» Я остовпеніла і не одразу знайшла, що відповісти. Безпритульний сховав очі в коліна і ніби чекав на вирок, який залежав чи то від мене, чи то від тієї жінки. Чекав мовчки, не виправдовуючись, не благаючи, не захищаючись…Я глипнула на образ Ісуса Милосердного, який «християнка» тримала в руках. Потім знов отой жебрак. І скільки схожого з Ісусом. З Ісусом, який чекав вироку у в’язниці. Він теж не просив, не благав, не захищався і не виправдовувався. Він покірно чекав…

А я все стояла і не знала, що відповісти. Не знаю, скільки хвилин… Як раптом ніби опам’яталась і знову повернулась до жінки, яка вже встигла пожалітися молодій парі туристів, що виходили з церкви. Образ Ісуса палив мені душу, а отой жебрак проколов моє серце. «Думаю, Ісусу у Ваших руках незручно, холодно і боляче, як цьому нещасному чоловікові. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя. Краще було б, щоб сюди приходили жебраки, ніж ті, які не вміють просити і подавати.» –це все, що я могла сказати. Проте не знаю, як прийшло оте на думку, як могла ще й пригадати слова про милосердя з Євангелія від Марка? А ще не могла усвідомити, як саме ця нещасна жінка розуміє покликання «християнин». Кажу саме покликання, бо так воно і є. Вона, певно, того покликання не мала, або ще не набула. І кажу саме нещасна, бо є нещаснішою за того жебрака. Думаю, в нього віра більша була, і коли не в Ісуса, бо є з мусульманської країни, то, принаймні, в людське милосердя і співчуття. Прийшов до християнського храму і, можливо, з останньою надією на допомогу.

Мені там, при вході до церкви, стало ще холодніше, ніж було надворі, бо бачила не лише цю жінку, але і решту вірного люду, який преспокійно молився літанію до святого Антонія і не звертав увагу на все, що відбувалося позаду, зовсім поруч, в Домі Того, Хто віддав Свого Єдиного Сина на страшну смерть за кожного з нас: чи християнина, чи мусульманина, чи єврея; в домі Бога Милосердного! Хіба не милосердя має бути свідченням нашої приналежності до Ісуса? Хіба не милостинею і молитвою маємо допомагати потребуючому? «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний… Дайте, то й вам дасться…» (Лк. 6; 36-37). Хіба ж не ми є постійними жебраками перед Господом? Проте Він не викликає поліцію, щоб вигнати зі Свого дому, аби ми не заважали іншим, більш забезпеченим від нас, молитися. Не відмовляє нам в допомозі саме зі Своєї безмежної любові і зі Свого Милосердя…

Не думаю, що я була більш добрішою за інших. Тому, напевне, і боліло моє серце. Боліло від бездіяльності, від того, що сама не змогла захистити того бідного чоловіка, що дозволила піти без лагідного слова співчуття і жалю. Проте, насправді, жаль був швидше за нас, ніж за нього. Ми виявились біднішими за жебраків.

А після Меси священик говорив про брак покликань, закликав до милосердя і молитви: «Коли відчуєте бажання до богопосвяченого життя, не сперечайтеся з Богом, а одразу залишайте все і йдіть на Його голос, адже світу так необхідні нові покликання, нові пастирі і проповідники Слова Божого…». Думаю, заклик до любові і милосердя був би набагато потрібнішим. А там і покликання знайшлися б. Без сумніву…

_________________________________________________________

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.