Слуга істини

Servus Veritatis – in memoriam de fr. Guy Tomas Bedouelle, O.P.

25 травня Орден Проповідників прощався з однією з найяскравіших зірок нашого часу – істориком і богословом Гі Тома Бедуелом ОР.

72-річний о.Бедуел провів в Ордені 47 років, з них 42 – у священстві. Він помер від раку, 22 травня, близько 5-ї вечора, у монастирі св.Альберта Великого у Фрибургу. Дух його відійшов до Господа тієї миті, коли брати, що оточили його ложе, співали пісню Симеона – «Нині відпускаєш, Господи, раба Твого з миром, за словом Твоїм».

Отець Гі народився 1940 року в Нормандії, в місті Лізьє, яке дало світові одну з найбільших святих минулого століття – «найкоханішу дівчину світу», Маленьку Терезу. Цей великий історик Церкви був і залишиться вчителем для кількох поколінь домініканців, та й не лише домініканців. Упродовж 30 років він викладав історію Церкви у Фрибурзькому університеті, 2008 року став ректором Західного католицького університету в Анжері. На цій посаді він залишався аж до 2011 року, тобто до своїх 70 років, коли був змушений піти на відпочинок у зв’язку з важкою хворобою.

Ще юнаком він отримав диплом паризького Інституту політичних наук, але політиком не став – Господь доволі рано покликав його в Орден Проповідників, і в 25 років Бедуел прийняв хабіт домініканця, а в 30 був висвячений на священика. Важко уявити, який великий був багаж знань цієї людини: він мав кілька докторських ступенів у галузі історії, права і теології. «Людина-енциклопедія», він цікавився багатьма, здавалось би, дуже різними галузями знання – зокрема, кінематографом. Причому хоч би чим він займався, то робив це винятково глибоко. Кінематографу присвячені дві його пізні книжки – L’Invisible du cinéma («Невидиме кіно») і Du Spirituel dans le cinéma («Про духовне начало в кіно»). Але головно його книжки були присвячені історії Церкви загалом і домініканського Ордену – зокрема: A l'image de saint Dominique («За образом святого Домініка», дев’ять портретів домініканського життя), Église d'Angleterre et la société politique contemporaine («Церква Англії і сучасне політичне суспільство»), Frères prêcheurs, autrement dits, Dominicains («Брати Проповідники, або ж Домініканці»), Histoire de l'Eglise («Історія Церкви»), Laïcités à la française («Світські характери на французький манір»), Lefèvre d'Étaples et l'intelligence des écritures («Лефевр д’Етапль і розумність Писання»), а також одна з найбільш повних біографій святого Домініка – Dominique ou la grâce de la parole («Домінік, або Благодать слова»).

" Позбавлений будь-якої зарозумілості, а притому й без показного панібратства, він готовий був говорити з ким завгодно і про що завгодно – про історичні підстави альбігойства, про погоду в Росії або про те, чи не налити дамі поруч чашечку кави

Його книжки перекладено різними мовами – англійською, іспанською, італійською, польською, а «Історія Церкви» є навіть російською, і вона стала свого роду програмною книгою для нашого покоління російських католиків. Виняткова інформативність і всеохопність книжки, за глибини і, якщо так можна висловитися, глибокого смирення стилю роблять її незамінною як для тих, хто тільки-но прийшов до Церкви, так і для католиків «зі стажем».

Крім викладацької роботи й письменництва, о.Гі займався журналістикою. Він був один із засновників журналу Communio і постійним членом його редколегії. Також він провадив альманахи Mémoire dominicaine і Pierre d’Angle («Наріжний камінь»). Президент навчального центру Сольшуар у монастирі Сен-Жак у Парижі, кавалер національного французького ордена «За заслуги», всісвітньо відомий історик і богослов… Але не тільки всі ці важливі титули й регалії роблять о.Гі видатною людиною, знайомством з якою можна справедливо пишатися, а смерть якої – переживати як величезну втрату. Насамперед справа в його яскравій особистості та прекрасному, щедрому, мудрому й привітному серці, яке завжди приваблювало до нього людей. «Його багато разів обирали пріором, бо він робив усе можливе, й навіть неможливе, для того, щоби вдихнути у спільноту дух істинного, глибокого братства», – свідчить бр.Поль-Бернар Одель, який прожив поруч з о.Гі чимало років.

Досвідом спільного з о.Гі життя я, на жаль, поділитися не можу; але досвід особистого спілкування з цим прекрасним братом і отцем у мене таки є. Не можу не розповісти про це бодай кількома словами, щоб ця маленька стаття не перетворилася на звичайний офіційний некролог із переліком заслуг. Я справді пишаюся тим, що встиг застати о.Гі на землі, побувати поруч із ним, поспілкуватися й навіть узяти автограф на обкладинку однієї з його книжок.

Отця Гі я зустрів на семінарі, присвяченому катаризму і ранній інквізиції, що відбувся в Пруйлі, в монастирі, 2007 року. Якщо когось він мені й нагадав із першого погляду, то це старого солдата, який ніколи не покине пост, доки живий. (І це перше враження виявилося повністю правильним… Він так і не покинув свій пост, аж доки його не повезли до лікарні.) Нормандець, о.Гі був дещо стриманіший і прохолодніший, ніж це характерно для француза, і цим радше нагадував британця; він мало жестикулював, більше посміхався, ніж сміявся. Але в його посмішці, в самій його манері викладу було якесь глибоке смирення. Він жодного разу не «спускався з висот кафедри» до молодших, слухачів або просто менш іменитих доповідачів; він умів слухати. Позбавлений будь-якої зарозумілості, а притому й без показного панібратства, він готовий був говорити з ким завгодно і про що завгодно – про історичні підстави альбігойства, про погоду в Росії або про те, чи не налити дамі поруч чашечку кави. «Старший з вас нехай буде всім слугою»… А ще в нього було м’яке, ненав’язливе почуття гумору, яке прикрашало й оживляло мову. І не по роках місце рукостискання – та й весь вигляд, зібраний, діяльний, не відповідав тому, що ми звикли називати «старою людиною». Цією твердою добротою старого солдата у поєднанні з позбавленою будь-якої зверхності щирою цікавістю до людей та світу він і здивував мене, і цим же запам’ятався: старий бойовий генерал на своєму посту, веселий і спокійний. Звістка про його смерть вразила мене своєю недоладністю – бо такі, як він, здається, ніколи не вмирають. Хоча це, звісно, егоїстичні думки. Орден і паломницька Церква, звісно, багато втратили з його смертю; але треба ж подумати й про самого «Симеона», який зробив так багато і заслужив від Владики своє відпущення з миром…

На завершення наведу його молитву, яку я назвав «молитвою історика» – вона краще за всі мої слова говорить про його характер та місію, плодами якої користуються так багато людей.

«Господи Ісусе, Слово Боже, предвічний Сину Отця, який з любові до роду людського побажав увійти в нашу історію! Дозволь нам у спілкуванні з Тобою осягати етапи нашого земного паломництва. Пошли нам Духа свого, щоб ми завжди неупереджено та нелицемірно шукали істину, з належною ревністю її вивчали та з належним смиренням викладали її іншим, повністю усвідомлюючи обмеження нашого людського розуму в пізнанні великої Книги, яка набуває істинний сенс лише в Тобі одному, який з Отцем живеш і царюєш у єдності Святого Духа на віки вічні. Амінь».