Коли я дивився, як бавилися двійко маленьких дітей, дві відзнаки особливо зачепили моє серце. Перша – здатність дивуватися і відкритість на нове. Дитина пізнає світ ротом та очима: вивчає предмети, тягнучи їх до рота, і при цьому робить великі очі, дивується і радується.
Другий момент – це дитяча довіра, відкритість, покладання на когось. Дитина розуміє, що потребує допомоги, опіки, підтримки, і спроможна з вірою та довірою про все це просити. Дитина – символ спонтанності, природності, простоти, відсутності ускладнень.
Сьогодні дитину вважають прекрасною іграшкою: буває, дітей розпещують, ними надміру захоплюються. У юдейській ментальності дітей приймали насамперед як Боже благословення. На порозі дому або намету під час шлюбної церемонії розбивали гранатовий плід, так, щоб стало видно численні зернята – символ дітей, яких бажають молодятам. Однак діти не мали жодних привілеїв або прав.
Розуміння таємниці Бога закладає життєву позицію дитинства у дорослому, зрілому житті. А це означає духовний розвиток у напрямку простоти, відкритості, довіри, покори та чистоти. Євангельське дитинство – це постійне вчення простоти, щирості, чистоти, любові. Простота і сердечна щирість дозволяють дивитися на дійсність очами, сповненими подиву, захвату й подяки; дозволяють помітити Бога і Його присутність у щоденності.
“ «Прошу Тебе, Боже, зішли нам грілку. Завтра буде запізно, бо дитина помре, отже я прошу, зішли нам її сьогодні пополудні…» – Я аж подумки скрикнула від зухвалості цієї молитви
Елен Розвір, англійська лікарка, близько 20 років працювала на місіях у Конго. В той час вона не раз стояла перед парадоксом таємниці Бога та впевненості в Ньому, зокрема у час страждань, які зачепили її, коли вибухнули громадянські війни 1960-х. В одному з інтерв’ю вона сказала: «Я дійшла висновку, що маю дякувати Богові за довіру, якою Він обдарував мене у стражданні, навіть якщо Він ніколи не казав мені, для чого я через це пройшла».
Довіра, і разом із нею ввірення себе у таємниці співпраці з Богом, супроводжувало Елен Розвір упродовж усієї місійної діяльності. В автобіографічній книжці «Дай мені цю гору» вона розповідає історію, яка показує парадокс таємниці та дитячої довіри, а водночас гумору Господа Бога:
«Однієї ночі я приймала пологи. Ми зробили все, що лиш могли, однак мати померла, залишаючи нас із малесеньким передчасно народженим немовлям і дворічною донечкою. Важко було підтримувати життя у новонародженому. В нас не було інкубатора, струму, ба навіть дитячого харчування.
Попри те, що ми мешкали на екваторі, ночі нерідко були холодні й вітряні. Одна з молодших породіль принесла коробку, в яку ми клали дітей, і вату, щоб їх загорнути. Інша пішла докласти вогню і налити грілку. За хвилину повернулася в розпачі, кажучи, що грілка луснула. Гума дуже легко зіпріває в тропічному кліматі.
– Це була наша остання! – скрикнула вона.
Як на Заході «не плачуть над розлитим молоком», так у центральній Африці пасувало би сказати – «над тріснутою грілкою». Зрештою, на дереві вони не ростуть, а на аптеку за рогом нема як лічити.
– Ну то що ж, – сказала я. – Поклади дитя якнайближче до вогню, спи поміж ним і дверима, щоб уберегти його від звірів. Твоє завдання – забезпечити йому тепло.
Наступного дня, близько полудня – як завше о цій порі, – я пішла молитися з дітьми з сиротинця. Подала їм кілька молитовних намірів і розповіла про новонароджене немовля. Пояснила нашу проблему з підтримуванням належно високої температури, згадавши про грілку. Малюк міг би померти, якби простудився. Розповіла я і про дворічну сестричку, яка плаче, бо її мама померла.
Під час молитви десятирічна Рут молилася щиро і просто, у характерний для африканських дітей спосіб:
– Прошу Тебе, Боже, зішли нам грілку. Завтра буде запізно, бо дитина помре, отже я прошу, зішли нам її сьогодні пополудні…
Я аж подумки скрикнула від зухвалості цієї молитви, але дівчинка продовжувала:
– …ну і заодно, може, Ти б міг, я прошу, прислати ляльку для цієї малої дівчинки, щоб вона знала, що Ти насправді її любиш.
Як це часто буває під час дитячих молитов, як почувалася ніяково. Чи могла я щиро сказати «амінь»? Я просто не вірила, що Бог щось таке зробить. Вочевидь я знаю, що Він всемогутній. Біблія так вчить. Але ж є певні межі, чи не так? Єдиний спосіб, яким Бог міг відповісти, була би посилка з моєї батьківщини. Перебуваючи в Африці майже чотири роки, я ще ніколи, жодного разу не отримувала посилок із дому. І в будь-якому разі, навіть якби я її отримала, то хто б туди вклав грілку? Я ж на екваторі!
“ Рут висунулася наперед із дитячого гурту з криком: «Якщо Бог прислав грілку, то ще має бути лялька!»
Пополудні, коли я давала урок в акушерській школі, мені повідомили, що перед моїм будинком бачили автомобіль. Перш ніж я дісталася додому, машини вже не було, зате на веранді лежала велика, майже 10-кілограмова посилка. Сльози заболіли мені в очах. Я сама не могла розпакувати посилку, отож послала по дітей із сиротинця. Разом ми зняли шнурок, обережно розв’язуючи кожен вузол. Розгорнули папір так, щоб він не рвався. Напруження постійно зростало. Від 30 до 40 пар очей зосереджено дивилися на картонну коробку.
Зверху лежали кольорові светри з вишивкою. Очі дітей аж світилися, коли я їх роздавала. Під светрами лежали упаковки марлі для хворих на проказу. Дітям стало нудно. Під марлею була коробочка з сухофруктами – це приблизно як для нас булки на кілька днів. Далі, засунувши руку в коробку, я намацала… чи ж це можливо? Схопила й витягла – так! Новесенька грілка!
Я розплакалася. Зрештою, я не просила Бога про грілку, бо не вірила, що Він міг би її прислати.
Рут висунулася наперед із дитячого гурту з криком:
– Якщо Бог прислав грілку, то ще має бути лялька!
Мацаючи рукою по дну коробки, я витягла невеличку, гарно вбрану лялечку. Очі дівчинки засяяли. Вона ж бо не сумнівалася!
Дивлячись на мене, запитала:
– Можу я піти з тобою, матусю, і дати дівчинці ляльку, щоб вона знала, що Ісус справді її любить?
Посилка була в дорозі п’ять місяців! Її вислав мій клас із недільної школи. Керівник цього класу прислухався до Божої підказки прислати грілку навіть на екватор. А одна з дівчаток поклала ляльку «для африканської дитини» – п’ятьма місяцями раніше, аби у відповідь на сповнену віри молитву 10-річної дитини ця посилка прибула точнісінько цього дня пополудні.
В духовному житті найважливішим є не пізнання Бога, а дитяча довіра, ввірення себе Його таємниці. А разом із довірою, з прийняттям Його, поступово прийде і пізнання, і розуміння».
Stanisław Biel SJ, DEON.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
