Гріх – поняття багатозначне. Він присутній на багатьох рівнях духовного життя і спотворює його. На кожному рівні духовне життя проявляється по-своєму, також і гріх приймає різні форми. Коли говоримо про гріх, то, насамперед, маємо на увазі думки, слова і вчинки, якими порушуємо Божі Заповіді. Саме з них сповідаємося, і нам здається, що вони вичерпують нашу гріховність.
Святе Письмо часто говорить про гріх як про своєрідну дійсність, що існує поза думками, словами і вчинками. Св. Павло писав про гріх, який маніпулює навіть Божим законом або бере з нього принади: гріх, "що живе в мені". Апостол додає, що зло, яке я чиню, вже не я чиню, а гріх, що живе в моєму тілі. Все це звучить дуже загадково, і припускаю, що небагато людей це розуміють. Багатозначність і загадковість поняття "гріх" особливим способом проявляється у випадку так званих "головних гріхів". Самі в собі вони не являються конкретними вчинками. Традиція християнського Сходу виражає це таким способом: не називає їх гріхами, але вживає грецьке слово logismoi – щоби показати, що тут йдеться не про звичайні конкретні гріхи (східне християнство подає не сім, але вісім logismoi). Слово logismos означає перебирання (в умі), роздумування, умовиведення, аргумент, повід… У жодному словнику класичної грецької мови не знайдемо значення гріх. Це спонукує до роздумів. Наші брати зі Сходу радять нам відірватися від типового західного практицизму, глянути в глибину і зауважити, що за конкретними гріхами ще щось приховується. Ми, напевно, чули, що причина конкретних гріхів полягає в головних гріхах, але на яких принципах?
Сім головних гріхів
Щоби зрозуміти природу головних гріхів і, особливо, першого і фундаментального, – гріха гордості – необхідно повернутися до початку і взірця усіх гріхів: первородного гріха, описаного в третьому розділі Книги Буття. З огляду на брак місця ми не можемо його всебічно аналізувати, отож зосередимося тільки на його суті. Вона полягає в тому, що людина була зведена дияволом, і то в найвразливішому місці, що торкає природу Бога.
Диявол переконав людину, що Бог – не любов, а небезпека, суперник людини, і якщо людина розірве укладений з Ним союз і встане на власні ноги, то стане як Бог і буде сама вирішувати – що таке добро і зло. За первородним гріхом стоїть первородний обман того, хто був брехуном від початку. Оскільки брехня, якій людина повірила, стосується любові Бога, доступній виключно в вірі, то людина зачинила собі шлях до Божої любові, що більше – зачинила в своєму серці шлях до Бога-любові. Але людина створена з любові і для любові, без якої не може жити. Життя без любові стає абсурдним. Боже Слово називає такий стан людини "смертю". Так жити неможливо: людина мусить бути коханою, і тому, позбавивши себе безумовної любові Бога, з жахом стверджує, що її ніхто не любить і що вона негідна любові. Втрачає під ногами ґрунт – відчуває втрату того, що для неї найважливіше. Це перша реакція людини на гріх.
Святе Письмо говорить: "пізнали, що вони нагі", що, в свою чергу, породжує сором, який по своїй природі – є страхом за власну гідність, остаточно – за гідність бути коханим. За посередництвом цього специфічного почуття страху людина говорить: "Мене не можуть позбавити моєї гідності, моєї честі – почуття, що я є кимсь, не можуть мене понизити до рівня тварини". Певною мірою тут сповнюється брехлива обіцянка диявола: за посередництвом почуття страху за себе людина стає в центрі свого світу, стає для себе найбільшою цінністю, яка, водночас, знаходиться під загрозою. Вона отримує деякі атрибути божественності, які не чинять її Богом, а лише ідолом для себе самої.
Святе Письмо далі каже, що "зробили собі опаски". Тут народжується гордість як спосіб приховувати те, що боїмося втратити, і як спосіб здобувати людську любов. Її основою є страх за власну гідність, яка вже не гарантована безумовною любов'ю Бога, і вміщення в центр свого світу власного заляканого і зболілого Я. Справді, після первородного гріха людина вже не має вибору – чи хоче, чи не хоче – мусить бути гордою, бо мусить бути коханою, а то її життя буде позбавлене сенсу, буде лише біологічною вегетацією…
Цей початковий страх спонукує людину використовувати різні способи для збереження своєї гідності і честі та для здобування любові або, принаймні, деяких її атрибутів. Гордість – це внутрішня постава змушувати інших до такого способу поведінки, щоб я почував себе коханим і потрібним для інших. А оскільки людське серце може заспокоїти лише безумовна Божа любов, яку інша людина неспроможна дати, то це змушування до любові чи її атрибутів є черпанням з бездонної криниці, яка ніколи не заспокоїть спрагу. Бачимо виразно, що гордість дає початок іншим гріхам, які являються способами допомогти їй осягнути головну мету, яка завжди буде недосяжною. Інша людина носить у собі Божу подобу, і тому є обітницею безмежної любові, але обітницею, яка до кінця ніколи не сповниться, отож є джерелом надії і фрустрації одночасно. В цьому контексті розуміємо відомий вислів одного з головних представників атеїстичного екзистенціалізму минулого століття, Сартра: "Друга людина – то пекло".
Види гордості
Є стільки видів гордості, скільки є на світі людей. Кожний є гордим по-своєму. В нашій уяві гордість поєднується переважно з хвалькуватістю – нав'язуванням себе іншим, використанням своєї влади тощо. Вважаємо, що гордість суперечить культурності.
Тим часом існують дуже культурні види гордості, а навіть дуже "побожні". Розпізнати їх набагато трудніше, і саме тому вони дуже дошкульні і руйнівні. Аналізуючи суд над Ісусом можна побачити, як на Ньому розрядилась гордість різних груп людей. Він насправді взяв на себе наслідки первородного гріха, і особливим способом людську гордість. У процесі суду над Ним кожний шукав власну користь: фарисеї, садукеї, Пілат й Ірод. Робити це не було приємною справою, але, впорядковуючи світ по-своєму, кожний з них здобув тимчасову перемогу. Фарисеї і садукеї навіть виглядали як захисники Божого Закону, народу і святині. Не випадково св. Петро повинен був доказувати євреям у день П'ятидесятниці, що за всім цим приховувалися величезне нахабство і гордість, яку ці люди навіть не усвідомлювали. Вони вважали, що діють у добрій вірі.
Особливо виразно різні види гордості проявляються у малих спільнотах, насамперед у сім'ях. Якщо такі спільноти існують довший час, то неможливо приховати типову для гордості поставу примушувати інших любити мене так, як я того хочу. Чим більше хтось був покривдженим, тим гострішим є таке змушування. Найчастіше воно приймає форму претензії і жалю. В таких випадках рідко хто усвідомлює, що така постава приховує зосередження на собі (бути для себе божком) і бунт супроти конкретної дійсності, створеної для нас Богом. Претензії та жалі – це також певна стратегія гордості і форма насилля – щоб інші, котрі хочуть бути добрими і гідними любові, прийняли мої умови, на яких я стану в центрі їхніх зацікавлень.
Гордість завжди має тенденцію, щоб обмежити свободу інших та впорядкувати світ на своїх, часто не до кінця усвідомлених, умовах, і завжди користується якоюсь формою насилля – від найбільш примітивних методів зовнішнього примушування і насильств, через різноманітні інтриги аж до збудження почуття провини і таких мук совісті, що інші вже не мають вибору і повинні піддатися.
Частковим видом гордості є перфекціонізм. Ця вада дуже розповсюджена серед людей вразливих і побожних у релігійних рухах і чернечих згромадженням. Якщо ця глибока, екзистенціальна постава гордості, остаточною причиною якої є первородний гріх, не буде виявлена і названа, то стремління до християнської досконалості – добре само в собі – перетворюється у перфекціонізм. Воно часто стає несвідомим служінням божкові свого власного "ідеального я", ототожнюваного з волею і очікуваннями на Бога. Людина стає заручником своєї гордості, яку навіть не бачить; не може змиритись зі своєю недосконалістю, а особливо зі своїми гріхами, терзаючи себе постійним почуттям провини, яке охоплює скрупули і внутрішній страх. Оскільки вона не в змозі любити себе такою як є, то думає, що тим більше й Бог не може її любити. Гордовитий перфекціоніст не спроможний бути милосердним до себе – а це тому, що не знає природи Бога і приписує Йому свою природу й ідеали. Це вимовний доказ ідолопоклонства собі самому. Людина в такому стані може мати враження, що є дуже покірною, бо терзається і почуває себе найгіршою з усіх. Але це тільки ілюзія. Сумна, згіркла покора завжди є тільки маскою гордості.
Старе прислів'я каже, що гордість вмирає щойно кілька годин по смерті. В цьому велика частка як правди, так і нехристиянського фаталізму. Правдою є, з одного боку, те, що людина не спроможна позбутися екзистенціальної постави гордості власними силами, і що ця постава впливає на інших людей ще деякий час по її смерті; але ця ситуація не є безнадійною. Єдиними ліками проти гордості є глибоке пережиття любові Бога в Ісусі Христі й, отже, дотик Бога до того місця в людині, яке породжує гордість. Бог в Ісусі Христі лікує людину з гордості в самій її основі, об'являючи в Його розп'ятті і воскресінні любов до грішників: любов до гордого Петра, який зрікся Ісуса, любов до гордого фарисея Савла, який переслідував Церкву і вбивав перших християн, любов до гордої грішниці Марії Магдалини, яка шукала щастя в розпусті, зваблюючи інших і напевно розбиваючи подружжя. Те саме і з кожним з нас. Без Ісуса і Його Духа ніхто не позбудеться гордості, а доведе її до таких вишуканих форм, що не буде в стані її побачити. Саме тут дуже виразно виявляється правда слів Ісуса: "Без мене нічого не можете чинити".
Вбогі в дусі
Поворотним пунктом у визволенні з гордості є відкриття свого духовного вбозтва. В цьому моменті ми відкриваємо, що все нагромаджене багатство є сміттям, оскільки служило тільки гордості та ошукуванню себе самого. Класичним прикладом такого повороту є визнання св. Павла: Тож усе я вважаю за втрату ради переважного пізнання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою… (Фил. 3, 8-9).
Вбогі духом, яких Ісус називає блаженними, то ті, які не мають жодних ілюзій щодо самих себе, але скидають з себе райські фігові опаски і вже не ховаються перед Богом. Стають на шлях духовного оголення. Очевидно, що шлях до повного духовного вбозтва є довгим і важким. Це шлях постійного скидання масок гордості, які стають щораз субтельніші, і тому він вимагає допомоги Церкви. В духовній традиції Заходу цей шлях названий via purgativa, тобто дорога очищення. Цей шлях відкривання свого духовного вбозтва одночасно супроводиться поступовим відкриттям безумовної любові Бога до мене як грішника. Це також шлях розчарування собою, але також і щораз більшого подиву для Божої любові, яка переходить усі людські сподівання. До Небесного Царства входимо завдяки духовному вбозтву, яке є іншою назвою покори, а покора – це правда про себе, яка уможливлює пізнання повної правди про Бога.
Станіслав Луцаж ТІ, lucarz.narod.ru ,
переклад о. Олег Кривобочок ТІ
фінансово.
Щиро дякуємо!
