Я – вагітна. Стою посеред кабінету лікаря, майже не вслухаючись у слова, і не можу зрозуміти, що ж насправді мені робити далі. Автоматично відповідаю на запитання, розгубленим поглядом шукаючи стільця, щоб присісти. Скільки жінок отак із надією, з дня на день, із року в рік позирають на лікаря, очікуючи саме цих заповітних слів, – а я стою, немов на похороні близької людини.
Перед очима, як у калейдоскопі, постають картинки: двійко маленьких діточок; чоловік майже без роботи; хазяїн житла, яке винаймаємо. Вже вкотре прошу його зачекати з продажем, доки ми підшукаємо щось інше. А «інше» все ніяк не знаходиться, бо ж кому потрібна сім'я з малими дітьми. Це – клопіт, зіпсовані шпалери, помальовані фломастером двері й безліч інших дрібничок, з яких складається моє життя. Я майже не звертаю на них уваги,але я – не власниця квартири, і тому мовчки беру в руки ганчірку, витираю сліди «художніх вправ» моїх малих і тихо мрію, що колись, у власному житлі, я дозволю їм розфарбувати усі стіни, – якщо звичайно тоді у них ще буде бажання вправлятися на стінах.
Поміж моїх думок вклинюється голос лікарки : «Ви можете не народжувати. У вас ще є час подумати. Якщо маєте бажання перервати вагітність, то ласкаво прошу в нашу клініку». Механічно беру візитку, яку вона мені всовує в руку, і виходжу. Здається, повітря стає занадто важким і якимось тягучо розпачливим.
" Витираю сліди «художніх вправ» моїх малих і тихо мрію, що колись, у власному житлі, я дозволю їм розфарбувати усі стіни
Намагаюся заспокоїтись, зібравши думки докупи. А вони розлітаються, немов осіннє листя. Я не можу народити, я просто не можу. Усі ці життєві обставини, проблеми… І раптом згадую бабусю, яка виростила чотирьох дітей і вибавила всіх своїх онуків. Як смачно пахли її пиріжки з вишнями, як солодко співав у її саду соловейко і як нам, малим, було затишно спати на бабусиній пуховій перині. Згадую її посмішку та хвилини, коли вона молилась – тихо, напівпошепки, коли напевно їй було аж занадто важко. Але ніколи, ніколи я не бачила, щоб вона плакала чи нарікала. Після трагічної смерті свого першого сина бабуся перестала співати й вишивати свої яскраві, заквітчані барвінком рушники; я того не пам’ятаю – мама розповідала. А після смерті другого, останнього з синів, стала молитися ще більше, ще пристрасніше. Мені здається , що саме віра в Бога звільнила її від розпачу й туги за рідними . Адже вона точно знала, що ще зустрінеться з ними, але вже там, в іншому світі. А я? Чи зустріну своє маля, якщо навіть не знатиму, чи то був кароокий хлопчик, чи блакитноока дівчинка? Сором заповзає у найвіддаленіші куточки мого серця, витісняючи розпач. Невже я маю право вибирати за нього, зовсім беззахисного малюка, який нічого не зможе мені заперечити? Невже я настільки вільна у своєму життєвому виборі, що можу дійти до вбивства? І моя свобода – це ціна маленького життя? Можливо, я – не дуже добра мати, і наші сімейні фінанси не витримають купівлі ще одного велосипеда чи комп’ютера; але хай мій малюк вирішить це самостійно, коли підросте. Адже тоді він буде зовсім вільний, щоб вибирати.
Рішуче викидаю до смітника візитку лікарки, швидко витираю руки вологими серветками, бо здається, що думки темним брудом поприлипали до них, і щасливо посміхаюсь. Я – вільна, і тому я вибираю любов. Бо тільки щира й самовіддана любов може звільнити цей страшний світ, що котиться у прірву. І ніщо інше, крім любові, цього не зробить.
Таїсія Гайда, CREDO № 1 (125), 2012
фінансово.
Щиро дякуємо!
