Католичка з Севастополя, яка з сім’єю переїхала до Кам’янця-Подільського, розповідає про свою втечу з Криму
Як усе починалося
Звичайно, я читала Фейсбук і знала, що відбувається, і що захоплення військових частин нічим добрим не закінчиться. Хоча напевно вирішальним було не це. Вже тоді, 4 березня, у людях починала закипати ненависть. Організовувалися «загони самооборони». Хоча від кого вони збиралися оборонятися — було незрозуміло. У них зібрався кримінал, а криміналу в Севастополі достатньо… Зблизька я цей розлючений натовп бачила, коли у майданівців зірвався автопробіг до місцевих управителів. Вийшов опозиційний депутат міськради Василь Зеленчук, який щойно повернувся з Києва, і спробував щось хороше сказати присутнім про Майдан. Його крик у мегафон одразу ж заглушили рев і улюлюкання «народних мас», зібраних спеціально для протистояння місцевим осередком компартії. Глава комуністів стояв збоку і прихильно спостерігав за цим «розгулом патріотизму», густо перемежованим нецензурною лайкою. У мене був подвійний жовто-блакитний шарф. Якась жінка схопила за нього і потягнула, сподіваючись, що витягне прапор. Але коли побачила, що це шалик, розчаровано відпустила. «Що ви тут стоїте, хочете, щоб ми вас спалили, так само як наш Беркут палять на Майдані?!» — кричали до нас на бігу свіжоспечені «вершителі долі». Усвідомлення власної значущості надавало їм сміливості. Але вони гналися саме за Зеленчуком, тому милостиво нас не чіпали.
Страх
Після того, як «загони самооборони» зібралися захищати місто, запахло зачистками… Оборонятися їм не було від кого. На місцевий Майдан нас і в найкращий час виходило небагато, а на останніх мітингах було чоловік по 15, більшість яких — жінки з дітьми. Але ж загонам потрібні були якісь мішені. Проте не російські байкери з черепами і не місцеві гопники лякали найбільше. Найстрашнішою була людська ненависть, яка починала з’являтися в звичайних, раніше ніби нормальних людях. Це вже був не той азарт «хто за кого», як у 2004-му, а важка каламутна ненависть, яка робила людей сліпоглухонімими… Над містом нависла безвихідь. Бували дні, коли звідкись зсередини піднімався тваринний страх… У ці дні з вулиць зникали навіть торгові намети, які стояли на вулиці і в найжорстокіші морози.
Мене рятувала тільки молитва на вервиці. Я приходила до себе, лише помолившись хоч би одну частину святого Розарію.
" Найстрашнішою була людська ненависть, яка починала з’являтися в звичайних, раніше ніби нормальних людях
Загалом, коли вирішила виїхати, стало спокійно на душі. Я зібрала дітей, взяла спальники, скрипки і закордонний паспорт. Хотілося думати, що ми їдемо на кілька тижнів. Щойно сіли у поїзд, стало легше дихати. У Києві взагалі страх повністю відступив.
У Києві
Перший тиждень я просто відходила, наче ярмо з шиї зняли… Через кілька тижнів покликала до Києва чоловіка. Було відчуття, що можемо опинитися по різні боки фронту. Це вже було 18 березня, після «референдуму». Спершу ми жили в однокімнатній квартирі у дочки з чоловіком. Потім попросили волонтерів, щоб оселитися десь за містом, може, на дачі, але щоб усім разом. Нас усією сім'єю взяла до себе в квартиру жінка з дитиною. Ми жили майже біля Майдану. Поки чоловік шукав підробіток, я вранці бігала на богослужіння до храму св. Олександра, а вдень виходила з дітьми у місто. Нам справді потрібно було місяць просто приходити до себе. Я виходила на Майдан допомагати роздавати розарії. Це так надихало! Тому що навіть невіруючі їх брали для молитви, розуміючи, що зараз Україну може врятувати тільки Бог. Неймовірно також було брати участь у загальній молитві під час Віча.
" Навіть католицькі парафії в Севастополі та Ялті рясніли «колорадськими» стрічками
Ми вирвалися з чорної ями
Коли мені дзвонила рідня з Севастополя і намагалася довести, що Севастополь знайшов «благодать повернення Батьківщини» і ми просто зобов'язані туди повернутися, я сказала, що, можливо, повернуся, коли там на площах люди почнуть молитися. Порівняно з Києвом на той момент Севастополь виглядав чорної ямою, з якої ми нарешті змогли вирватися… Було дуже сумно, що навіть католицькі парафії в Севастополі та Ялті рясніли «колорадськими» стрічками. Хоча на референдумі були далеко не всі: всього 30% населення Криму. Але згодом, коли почало щосили транслюватися російське ТБ, багато хто ментально прийняв «російський проект». Насправді, коли тут починають жаліти кримчан, я намагаюся донести думку, що якби Крим в’їхав у наступний етап української історії «на хвості» Майдану, то українці так і залишились би для багатьох із них «фашистами і бандерівцями». Україна на Майдані пережила — і далі переживає — своє чистилище. А Криму потрібне своє. Зараз звідти телефонують друзі. Найчастіше звучить фраза «я в ізоляції», скаржаться, що не мають навіть із ким поговорити. У Криму панує загальна «ейфорія» і відсутність хоч якогось тверезого погляду на реальність. Потихеньку, звичайно ж, приходить прозріння, але поки що знову з претензіями: «Ми ж не знали!»
Кам'янець-Подільський. Фото Олени Качуровської
Місто для нового життя
Якщо говорити про нашу втечу з погляду віри — напевно, виникають нові аспекти цього переживання: як Шляху. Для нашої сім’ї цей шлях багато відкрив. Коли ми опинилися перед вибором: залишатися в Києві, де нам у передмісті запропонували гарне житло і чоловік уже знайшов добре оплачувану роботу, або їхати кудись іще, — ми вибрали друге. У процесі обговорення пролунала фраза «покластися на себе і залишитися тут, чи покластися на Бога і поїхати до Кам'янця-Подільського». Чому до Кам’янця? Чесно кажучи, захотілося туди, де багато віруючих… Ми навіть і не думали про інші переваги міста. Я пам’ятала, як свого часу в 1990-ті нас приймали поляки, як ставилися до нас люди в торішньому паломництві до Бердичева… Напевно, це дуже гріло. А ще, певно, хотілося «сховати» дітей.
Нашу родину ці переїзди і нестабільність згуртували. Був навіть момент, коли всю нашу сім’ю звинуватили у крадіжці, мотивувавши це тим, що ми — «люди у відчайдушній ситуації». Ми це звинувачення пережили з молитвою і довірою до Бога. Просто найбільше вразило це визначення. Насправді ж, відтоді як ми виїхали з Севастополя, весь час відчували себе захищеними. Бог постійно посилав нам людей і допомогу. І зараз мені здається, що відчайдушна ситуація була там, у Севастополі, бо саме там найслабшим був вогник надії.
А тут ми реально потрапили до «країни див». Неймовірно гарне місто з багатющою історією, привітні й доброзичливі городяни, пронизливий голос дзвонів і процесії через усе місто… Волонтери зустріли нас і поселили в прекрасній квартирі. Перших два місяці, поки ми не визначилися з роботою, нас повністю забезпечували харчуванням. Держава не допомагала нам фінансово, але люди на своїх місцях робили все, що від них залежало, аби нам допомогти. Діти пішли до школи і зустріли друзів. А ще нещодавно ми побували на «дні народження парафії» — дивовижному фестивалі, який тепер наша кам’янецька парафія Пресвятого Серця Ісуса святкує щороку. Я хочу залишитися в цьому місті назавжди! Я закохалася в це місто! Напевно, ще й тому, що саме тут і зараз наша сім’я так сильно побачила чуда Господні. А головне, що тут не говорять мовою ненависті й агресії, навіть про тих, хто розпалює цю жахливу війну. Триває молитва: молитва про мир, молитва за загиблих, і (виконуючи прохання Богородиці у Фатімі) — молитва за навернення Росії.
Судак. Фото Олени Качуровської
Довідка:
Російська анексія Криму розпочалася підсиленням сепаратистських настроїв на півострові наприкінці лютого 2014 року.
Росія ввела на півострів «зелених чоловічків» — військових без розпізнавальних знаків. Починаючи з 1 березня 2014 року російські війська починають масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму.
16 березня 2014 року в Криму провели нелегальний рефрендум, під час якого мешканці нібито проголосували за від’єднання від України і приєднання до Росії.
18 березня 2014 року Росія долучила Крим і Севастополь до свого складу як суб'єкти Російської Федерації.
Світ не визнав анексію Криму.
CREDO №129/2014
Липень 2014 року
Інші матеріали цього числа:
Єпископ із Криму: «Не засуджуйте нас!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
