Хвороба чоловіка, непорозуміння у родині, неможливість завагітніти — все змінилося завдяки Божій любові та заступництву моїх улюблених святих
Як більшість людей, я приходила до Господа зазвичай тільки тоді,коли переживала якісь труднощі, а коли все було добре, то забувала про Нього. Він завжди чекав на мене і любив мене, та я не помічала цього, бо вважала все своєю заслугою, а не Божою волею. Але настав момент, коли я зрозуміла, що не можу і не хочу більше жити без Бога, що хочу вирватися з гріховних пут і стати ближчою до Нього.
Мені 28 років, одружена. За вісім років подружнього життя ніяк не вдавалося завагітніти. І лікарі не давали особливої надії на те, що дитина у нас колись з’явиться.
Були й інші труднощі. Через два місяці після весілля чоловік захворів на туберкульоз. Півроку лікування ми пережили разом, і це нас не зламало.
Та все ж пізніше між нами з’явилися непорозуміння: ми не чули один одного, сім’я руйнувалася, минали роки, дітей Бог не давав… Хоча ми щонеділі ходили до церкви, та все ж були далеко від Бога. Але одного разу я потрапила до храму св. Антонія у Львові. Тоді я зрозуміла, що цього святого місця я не покину ніколи. Минали дні, місяці, і я відчувала велику силу заступництва святого. Помічала, як змінююся з кожним днем і змінюється все навколо разом зі мною. За два роки в церкві я стала іншою людиною. Ми з чоловіком віднайшли Бога, стосунки змінились, коханий почав робити мені компліменти, переживати за мене. Вперше за ці роки я відчула, що ми справді сім’я, і що ми стали одним цілим.
" Лікарі не давали особливої надії на те, що дитина у нас колись з’явиться
Минав час, але діток Бог не посилав… Одного разу я почула оголошення в храмі про поїздку на канонізацію папи Йоана Павла ІІ та папи Йоана ХХІІІ. Вирішила, що мушу туди поїхати, чоловік мене підтримав. Спочатку я збиралася їхати у намірі народження дитини, але потім у країні почався Майдан, і я сказала чоловікові, щоб не ображався, та я змінюю прохання і буду молитися за Україну. Адже без миру в країні ні ми, ні наші майбутні дітки нікому не будемо потрібні. Знову почалися різні труднощі, через які я кілька разів мало не скасувала свою участь у паломництві. Ніби якась сила не пускала в дорогу. Але я вирішила їхати обов’язково, і в останній момент усе вдалося владнати.
У паломництві, яке тривало майже два тижні, я пізнала і побачила на власні очі стільки Божої любові, що важко описати. Додому повернулася наповненою Святим Духом. Намагалась якнайдовше втримувати в собі і розповсюдити по людях, які були поруч, ту благодать, отриману під час прощі. Я відчула, що маю нових заступників, таких як св. Франциск з Ассизі (на його малій батьківщині ми провели цілий день) та святих наших пап Йоана Павла ІІ та Йоана XXI. Я почала молитися до Господа за їхнім заступництвом, вирішила повністю довірити Богу і Богородиці ситуацію в моїй сім’ї.
Відтоді минуло кілька місяців. І нещодавно я дізналася, що ми чекаємо на поповнення! Господь благословив нашу сім’ю після восьми років очікування. І зараз я впевнено можу сказати, що в Бога все можливе! Від нас потрібна лише віра. Довіряйте Богу всі ваші клопоти і труднощі, і Він обов’язково вас вислухає! Головне — ніколи не опускати рук, і все буде добре!
CREDO №129/2014
Липень 2014 року
Інші матеріали цього числа:
Єпископ із Криму: «Не засуджуйте нас!»
Бути поруч — основне завдання капелана
А ми пройдемо через Київ маршем
фінансово.
Щиро дякуємо!
