Дайджест

Професію медсестри винайшла… монахиня

06 Серпня 2012, 16:38 2392

Завдання полегшувати страждання хворим, яке вважалося мало почесним у соціальній ієрархії, завжди делегували жінкам – гарантові розвитку та підтримання роду.

Але для монахинь дістати змогу опікуватися хворими було складно. Контакт із тілом вважався прерогативою жінок, які ці тіла знали: тобто заміжніх або навіть вуличних. У північній Європі першими допомогу хворими стали надавати бегінки – жінки, які збиралися в групи спонтанно, без офіційного церковного схвалення, аби провадити монаше життя. Вони натхнули своїм прикладом в Італії ХІІІ ст. терціаріїв, пов’язаних із домініканцями та францисканцями. Всі пам’ятають, що Катерина Сієнська, яка належала до Третього домініканського ордену, доглядала хворих на чуму, наражаючись на смертельну небезпеку; але то була надзвичайна ситуація, що вимагало воістину героїчних заходів.

Першим, хто подолав табу, що відділяло монахинь від догляду за хворими, був св.Вікентій де Поль, який заснував 1617 року спільноту Дочок Милосердя. «Замість монастиря – домівки хворих, замість келії – орендована кімната, замість каплиці – парафіяльна церква, замість внутрішнього монастирського дворика – міські вулиці, замість затворництва – послух, замість решітки – страх Божий, замість вельону – свята скромність», – писав він.

Постає перша спільнота монахинь у характерних головних уборах із крильцями; ці монахині готові «йти туди, куди ніхто не йде». Вони навіть платили за це своїм життям: 14 Дочок Милосердя було страчено 1870 року в Китаї, ще 10 – під час останньої іспанської революції, і цей список можна продовжувати. Численні конгрегації, які постали у ХІХ ст., крім навчання, стали займатися організацією лікарень і доглядом хворих на дому, попри те, що церковні правила все ще забороняли надавати будь-кому допомогу на дому, не кажучи вже про абсолютну заборону наближатися до породіль та пацієнтів чоловічої статі. 1909 року Священна конгрегація у справах монахів навіть розпочала розслідування в усьому католицькому світі, з огляду на численні протести, що монахині доглядають не тільки хворих жінок та дітей, а й чоловіків.

Зрештою монахині перемогли і, усвідомлюючи потребу професійної підготовки, отримали від папи Пія Х дозвіл заснувати першу професійну школу для медсестер. Таким чином, діяльність Церкви у сфері милосердя, яка живе і досі, міцно вкоренилася на місцях та в багатьох випадках успішно заміняє державні структури охорони здоров’я, – має давню і героїчну історію.

Про свій досвід догляду за хворими розповідає Одилія д’Авелла. Вона 20-річною дівчиною вступила у спільноту Дочок Милосердя, а у 26 років уже очолила школу при Лікарні паломників у Неаполі. Ось уже 20 років вона виховує нові покоління медсестер, борючись за те, щоб їх не сприймали виключно як обслуговуючий персонал, який не має стосунку до медицини; за те, щоби підвищити статус професії та захистити права пацієнта. «У сестри милосердя повинні бути не тільки вмілі руки, а й чутливе, любляче серце, – підкреслює сестра д’Авелла. – Звичайно, мирянка може бути талановитішою і компетентнішою, ніж монахиня, але й вона зможе проявити свою харизму на повну силу тільки на робочому місці з релігійною ідентичністю. Це велика честь».

Монахині-медсестри сприймають лікарню як свою місію, працюючи без розкладу і щотижневого відпочинку. Вони підпорядковуються настоятелькам своїх спільнот і віддають туди зарплатню. Як лікарі ставляться до монахинь-медсестер? «З великою пошаною, але, звісно, це завжди залежить від їхньої авторитетності та підготовки, від того, як сестри проявляють себе на ділі». А хворі? «З повагою і довірою. Вони воліють, аби їх доглядали сестри-монахині, а не мирянки».
«Прості люди, – додає с.Одилія, – у важкі хвилини просили мене про сповідь. Вони довіряли мені й хотіли, аби я їх вислухала і відпустила їм гріхи. Вони шукали Бога, і через незнання або зі страху перед смертю не бачили різниці між монахинею і священиком».

Крім догляду за хворими, важливою справою сестер є захист прав пацієнтів. «Не завжди пацієнта ставлять у центр системи охорони здоров’я, і нерідко його права розглядаються як привілеї. 1978 року, під час створення нинішньої національної служби охорони здоров’я Італії, один з адміністраторів сказав: поліклініки могли б добре працювати, якби не було хворих. Але ж для кого тоді вони працюють? У центрі медицини не повинно бути ніяких приватних інтересів, політики, бізнесу, мафії, а тільки людина».

Секуляризація ставить нові питання: біоетика, евтаназія, біологічний заповіт. Медсестри-монахині підпорядковуються головному лікарю, але підкоряються лише Богу. «Богу і своїй совісті, – підкреслює с.д’Авелла. – Медицина не всесильна, і не все, що можливе з наукової точки зору, припустиме з точки зору етичної».
Згідно з даними, наведеними і книжці «Монахині у світі охорони здоров’я» Анджело Бруско і Лаури Дьондо, з 1975 по 1992 рік в Італії кількість монахинь-гостіпальєрок зменшилася з 15.234 до трохи більше ніж 10.000. І це число продовжує зменшуватися. А монахині, здається, воліють займатися професією медсестри на місіях. «Ми там потрібніші», – каже с.Емілія Балбінот, акушерка, 68 років, бразилійка-каміліанка(з конгрегації Служительниць хворим св.Камілло де Лелліса). Колись старша медсестра однієї з великих лікарень Флоренції, а тепер уже 26 років вона перебуває на місіє в Кенії. «Я жила у дуже бідних селах: не було жодних умов [для медичного обслуговування]. Я допомагала з’являтися дітям на світ, перерізаючи їм пуповини при світлі ліхтарика. І щоразу я думала, що знаходжуся перед дарохранительницею, яка відкривається на життя, приводячи на світ нову істоту, створену по Божій волі».

«Те, що ми робимо, – лише крапля в морі; але якби ми цього не робили, в океані було би на краплю менше», – казала Мати Тереза з Калькутти, одна з численних сестер милосердя, які стали святими або блаженними. «Тут ми досягаємо Царства Божого, яке знаходиться також і на цій землі, серед потребуючих, – каже сестра д’Авелла. – Є хворі люди, які не лежать на лікарняних ліжках: моральні страждання, психічні розлади, прив’язаність до алкоголю і наркотиків. Це світ невидимок, які страждають і відторгнуті суспільством».

Сьогодні сестрі Одилії – 74 роки, вона керує служінням «Путь», де опікуються особами та сім’ями з проблемами алкоголізму та наркотиків. Сестра д’Авелла повторює: «Я в цих окопах з 20 років, і про вихід на відпочинок навіть не думаю».

www.radiovaticana.org

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: