Захланність і блаженство тихих

Малюнок: Олександр Данилов

Захланність, як і гордість, не є конкретним гріхом вчинку. Це своєрідна життєва постава, яка своїми коріннями сягає в поставу гордості, що більше, – сама в собі є одним з її проявів. Звичайно ми не бачимо внутрішнього зв'язку між ними, тому що захланність у своїх найпростіших формах проявляється як дуже примітивна постава, що принижує захланну людину в очах інших і не дозволяє їй гордитися або вивищувати себе над іншими. Але коли захланність розгорне свої крила, то тоді побачимо її як рідну дочку гордості. Щоби зрозуміти внутрішній зв'язок між захланністю і гордістю, слід повернутися до характеристики гордості, яку я описав у попередньому розділі.

Джерело захланності

Гордість полягає в ідолопоклонстві своєму пораненому і заляканому "я". Це поранення самого центру особи і страх за нього походить з невіри в безумовну любов Бога – єдине справжнє джерело людського життя в його повному вимірі. Брак контакту з джерелом життя прирікає людину шукати любов і її атрибути поза Богом, а часом і всупереч Богові, який сприймається як загроза.

Одним з найважливіших атрибутів любові є почуття безпеки. Людина, яку люблять, почуває себе в безпеці. Символом безпеки є дитина, притулена до грудей мами. Цей символ використовує псалом 131 і протиставляє його гордості:

Господи, серце моє не пишнилось, і очі мої не підносились, і я не ганявсь за речами, що більші й дивніші над мене!

Таж я втихомирював і заспокоював душу свою, як дитя, від перс мами своєї відлучене, як дитина відлучена в мене душа моя!

Хай надію складає Ізраїль на Господа відтепер аж навіки!

Тим часом горда людина завжди неспокійна, постійно перебуває в русі, у внутрішньому непорядкові. Вона ніколи не має часу, бо час – то її життя, а воно перебуває в небезпеці. В багатьох мовах говорять: "Час – то гроші!". Іншими словами: "Життя – то гроші, життя випливає з грошей".

Захланність є пошуком необхідної для людини безпеки в матеріальних добрах, символом і конкретизацією яких є гроші. Але це не означає, що матеріальне добро чи гроші є чимось поганим. Проблема захланності полягає не в матеріальних добрах, але у відношенні до них людини, в тому, що людина прагне їх як джерела життя і щастя, а тим самим ставить їх на місце Бога. І тому св. Павло називає захланність "ідолопоклонством" і наказує уникати її (див. Кол. 3, 5). Він також зазначає: А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами…(Еф. 5, 3). Ісус Христос багато разів застерігав своїх учнів перед захланністю і її наслідками.

Наслідки захланності

Їх дуже виразно бачимо в події, коли Господь приймає позицію щодо суперечки про маєток між двома братами, один з яких належить до грона його учнів (див. Лк. 12, 13-20). Він супроводжував Ісуса в Його подорожах, слухав Його навчання і, незважаючи на це, забрав спадщину свого брата і не бачив у цьому жодної суперечності. Бачимо, що і в ті часи люди були призвичаєні боротись за маєтки, і це не порушувало їхнього сумління. Окрадений брат є переконаний, що Ісус – добрий і справедливий Рабин – скартає зухвальця і поверне справедливість, оскаржив свого брата перед Ісусом, кажучи: Учителю, скажи братові моєму, щоб він спадщиною поділився зо мною. Яке ж було його здивування, коли він почув відповідь Ісуса: Чоловіче, хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника? Напевно і нас відповідь Ісуса також шокує. Бо Він повинен заступитись за скривдженого і скартати кривдника, який присвоїв увесь маєток, незважаючи на рідного брата. Захланні не бачать захланність і в ім'я захланності домагаються справедливості. Ісус, вільний від захланності, відразу замічає, що серце як одного, так і другого опановані захланністю. Як один, так і другий вірять, що їхнє щастя залежить від маєтку. І тому один відбирає в брата його майно, а другий публічно його обезчещує, щоби повернути своє майно, і ще пробує використати Ісуса для своїх цілей.

Бог і Його справедливість не дозволяють використовувати себе як знаряддя людської захланності. Тому захланні часто переживають почуття самотності й опущення Богом. Щоби уникнути всіх непорозумінь, Ісус закінчує цю прикру справу словами: Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливости, бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його, і розповідає притчу про захланного багача, який зібрав великий урожай, про його неспокій – де подіти такий врожай, про ілюзорну надію, що коли буде жити в достатку, то відпочине собі тощо… Але Бог сказав: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?… Хотілося би додати: "Твій маєток, що залишиться по тобі, стане предметом сварок і суперечок між твоїми захланними спадкоємцями".

Захланність – конкретизація гордості

Ми живемо в світі, в якому домінує захланність. Щоби позбутися всіх сумнівів, вистарчить заглянути до наших судів, де багато судових справ стосуються маєтків і грошей. Чуємо про мільйонні афери, великі зловживання, навіть серед людей Церкви, і думаємо: "Що за страшні часи, стільки нечесності…" Але так було завжди, тому що захланність у своїй основі – це перша конкретизація гордості і найпримітивніша форма ідолопоклонства. Це просте вираження інстинкту самозбереження, який, не маючи опертя в Богові, опирається на те, що найпростіше – на матеріальні забезпечення.

Очевидно, що володіння багатством запевнює людині не тільки почуття фізичної безпеки, тобто, що буде мати що їсти, де жити, що в випадку хвороби зможе оплатити добре лікування. Воно дає також почуття значимості в міжлюдських стосунках, почуття влади і навіть своєрідної всесильності. Загально говорять: "За гроші можна купити все!". Тому гроші стають також синтезом ідолопоклонства цього світу.

Захланність заперечує автентичну побожність і глибокий зв'язок з Богом. Люди підсвідомо це відчувають, і тому її прояви в Церкві породжують стільки згіршення, особливо серед духовенства. Бог вже в Старому Завіті намагався протидіяти небезпеці згіршення захланністю серед тих, які його репрезентують, постановляючи, що священики і левіти не можуть володіти спадкоємством так, як їхні брати ізраїльтяни, і тому не будуть збагачуватися.

Людина захланного серця не навернеться, якщо не знищить ідола володіння чимось. І тому справжнє глибоке навернення розпочинається скиненням його з трону. Ісус, відповідаючи на питання: як бути досконалим і як осягнути вічне життя, тобто повне життя, відповідає так само: Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною (Мт. 19, 21). На протязі віків цей заклик адресували лише певній групі християн: монахів і монахинь. Але в часах Ісуса не було ні одних, ні других. Ці харизми народилися в Церкві 300 років пізніше. Отож Ісус говорив до всіх. І це однозначно стверджує Святий Отець в енцикліці Veritatis splendor. Захланність до грошей була проблемою Іуди. Не була єдиною проблемою, але напевно основною. Саме гроші та захланність привели його до зради.

Для людини, яка не позбулася усього ради Ісуса, неможливо зрозуміти парадокс, який св. Павло формулює наступним способом: Бо ви знаєте благодать Господа нашого Ісуса Христа, Який, бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом (2 Кор. 8, 9). Ісус наголошує на цьому, кажучи: Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм (Лк. 14, 33). Тут не йдеться про зубожіння учнів і позбавлення себе всього майна, але про радикальну відсіч, задану захланності, а через це і гордості. Тут справджується чистота наміру йти за Ісусом. Як знаємо з Апостольських Діянь, первісна Церква підходила до цього дуже радикально. Брати продавали своє майно і отримані таким способом гроші клали у стіп Апостолів (див. Ді. 4, 34). Цю практику різними способами прийняли різноманітні форми богопосвяченого життя, в якому фактичне зречення матеріальних дібр, що виражається чернечими обітами і вбогим життям, стоїть на першому місці.

Таку радикальну відсіч повинні завдавати захланності, а отже й ідолопоклонству своєму маєткові, і сучасні християни-миряни. Сьогодні нема, так як було колись, конкретних форм такого зречення, передбачених практикою Церкви, але Святий Дух, що провадить кожного християнина, рано чи пізно за посередництвом Божого слова і натхнення показує форму радикальної відповіді на заклик Ісуса йти за ним.

Блаженні тихі

Серед восьми блаженств є одне, направлене проти захланності – блаженство тихих, які заволодіють землею. Чому тихих, а не вбогих? Тому, що захланність не завжди багата. Скільки є вбогих захланних, і навіть тих, що живуть у злиднях? Але захланність завжди є неспокійна і криклива. Навіть якщо є багатою, то не заспокоюється тим, що має. Домагається щораз більшого. Є ненаситною, так як ненаситним є прагнення любові, відповіддю на яке може бути лише безконечний Бог.

Тихі, про яких йде мова, то ті, що не домагаються свого, не захищають свої матеріальні й інші права, не протестують проти людської несправедливості і навіть не обурюються проти неї.

Тихим був передовсім Ісус, який не боровся за свої права, не протестував проти страхітливої несправедливості людей, жадібних багатства і влади. Його тихість виражається у цитованій нижче Євангелії, де Він не осуджує захланних братів, а тільки обмежується застереженнями щодо наслідків захланності. Крайнім вираженням Його тихості були Його страсті і смерть, коли Його вели як ягня на бойню. Св. Петро наголошує на цьому в першому Листі: Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо (1 Пт. 2, 23).

Тихість Ісуса є дорогою християнина. Ісус заповідає, що саме такі люди будуть щасливими і здобудуть землю. В нашому світі це абсолютний і незрозумілий парадокс, який однак реалізується. Доказом цього є святі останнього століття: Фаустина, о. Піо, мати Тереза з Калькутти і багато інших. Дуже дивна річ, як їхня тихість стала голосною, як порушила мільйони людей, якою є тривалою і як здобула цілий світ… З другого боку, якими крихкими виявилися захланна крикливість та ідеологічний терор диктаторів, як швидко вони втратили славу, яку, як їм здавалось, мали ще хвилину назад.

Земля належить Богові, і Він дає її тим, які Йому довіряють, тому що другою стороною тихості є довіра, так само як другою стороною захланності є страх.

Станіслав Луцаж ТІ, lucarz.narod.ru ,

переклад о. Олег Кривобочок ТІ