Одне з двох…

Останнім часом, куди не ткнися – в новини, стрічку друзів, контакти-фейсбуки… дедалі частіше «спливає» тема старого обряду. Латина, вівтар при стіні, те і се…

Як людина ордо новус, цебто виключно пособорових часів, я можу тільки вельми втішатися, що на світі є ордо новус. Отой новий обряд, за яким на Службі Божій можна побувати навіть якійсь людині з вулиці, випадковому гостеві в храмі, й почути «Господь з вами» і «Сповідаюся», а не слухати незрозумілу латину, немов заклинання з телесеріалу про екстрасенсів. Ні, я ніц не маю проти латини! Одна з найшикарніших мов. Цілком серйозно. Фраза у шість слів передає сенс, який у перекладі потребує двох підрядних речень, – це реально круто. Всіх запрошую вчити латину.

Але я трошки не про це.

Осьо, приміром, іду я на Службу Божу, «порядний католик імені ордо новус». І служить цю Святу Євхаристію якийсь «порядний священик імені ордо новус». (Бо щоби служити старий обряд, його треба добре знати, крім того що мати дозвіл єпископа, групу охочих вірян, і бла-бла.) І відбувається інколи таке:

– В… еее… в ім’я… еее…. Отця і Сина і Святого Духа!

Ну добре, амінь. Ідемо далі. Читання. Проповідь. Невідомо якою мовою. Про таку, мабуть, Янукович новий закон підписав. Якби полічити, скільки католиків України розмовляють такою мовою, то юридичний мінімум ми б осягнули легко і могли б вимагати написання державних документів цією мовою… Неймовірна мішанина з польської, української та російської. Деякі вирази доводиться перекладати по ходу, аби втямити, наприклад, що «татарські наїзники» – це не ті, що на конях фокуси виробляють, а завойовники, загарбники.

Але це не найбільше зло; анекдотів про «впало з амвону» можна назбирати цілу книжку, і не про них мова. Починається Літургія Тіла. «Господь з вами (і з духом твоїм)» – далі має слідувати «Вгору серця».

– Підносимо їх до Господа! – раптом лунає від вівтаря.

Упс. Ну, підносимо, ага. Ну, може, на наступному рядку перекос Всесвіту випрямиться? Має бути, зрештою, всім знаний рядок «Подяку складаймо…»

– Достойне це і праведне! – виголошує… священик.

Ото я й замислилася по дорозі додому. Звісно, кожен охрещений має участь у священстві Христовому… а кожен священик, з іншого боку, певною мірою належить до овець Господніх… отже, і це можна якось пояснити…

Може, бідний пастир заплутався у Месалі? Ну, з ким не буває…

А може, необхідність служити Меси по різних Месалах так збиває священиків з пантелику, що вони губляться в рубриках і виголосах?… Адже тут тобі один Месал – українською, зовсім інакше виглядає Месал російською, а як десь поставлять бідного, ні в чому не повинного пастиря служити св.Месу маловідомою йому мовою, за Месалом, якого він добре й прочитати не може…

То ось і постає головне питання. Чи варто повернути всіх, і пастирів, і овець, до служення єдиного чину, чітко «вбитого» у свідомість і підсвідомість, а хоч і в генетику? Щоби не плуталися.

Чи, може, навпаки – залишити у спокої наших бідних «пастирів імені ордо новус», бо як їх ще й латину примушувати вчити…

Невідомо, що вийде на гірше!!

_________________________________________________________

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.