З Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом (Шевчуком) ми зустрілися в резиденції під Києвом, де він мешкає разом з Архиєпископом Блаженнішим Любомиром (Гузаром) та Секретарем Синоду Владикою Богданом (Дзюрахом).
12 дня. Глава Церкви без хвилини запізнення спускається з другого поверху. Люб’язно вітається, розповідає декілька жартівливих історій і приступаємо до інтерв’ю.
– УГКЦ та багато громадських організацій і взагалі велика частина України закликали Януковича не підписувати закон про мови. Він усе-таки підписав його. Чому, на Вашу думку, пан президент не прислухався до таких закликів?
– Гадаю, висновки ми зробимо з перспективи якогось часу. І всі складові цього процесу стануть явними. Зі свого боку я б хотів висловити кілька моментів, які викликають прикрість.
Справді, більшість керівників українських церков підписали звернення, в якому просили президента не підписувати цей закон, бо, на нашу думку, це нічого доброго не принесе українському суспільству. Що ми сьогодні й бачимо.
Чому нас президент не послухав, ми не знаємо. Але те, що до нашого голосу не прислухалися – це факт.
Усе-таки питання мови експлуатується з політичною метою і саме в передвиборчий час. На мою думку, цим питанням штучно відвертається увагу людей від справді важливої теми – передвиборчої кампанії.
Ми б мали серйозно приглянутися, хто є ті особи, які є сьогодні кандидатами в депутати.
Ми б мали дискутувати не над мовним законом, а над програмами різних політичних партій, які хочуть отримати мандат від народу. На жаль, сьогодні про програми партій навіть не йдеться.
Більше того, навіть не легко знайти програму тої чи іншої партії в Інтернеті. Не кажу вже про те, аби ті програми були під пильним оком громадської думки. Таким чином потім можна було б перевірити, яким чином депутати виконують програму, за якою вони приходять до людей.
Де-факто до людей прийшли з мовним законом, а не з програмою. Тобто бачиться не озброєним оком дуже дивна технологія, яка застосовується для того, щоби просто розіграти увагу виборців.
Коли порушується питання мови, це напряму стосується поваги до людської гідності, бо мова це дуже делікатний момент ідентичності людської особи. І коли цю мову так безсоромно експлуатується в передвиборчий час, то це, гадаю, є зневага до самого виборця, до якого кандидати в депутати повинні вийти зі своїми програмами.
– Для вас особисто російська є якою мовою? Ви коли-небудь нею послуговуєтеся?
– Для мене російська мова є ще однією з мов, яку культурна людина повинна знати, зокрема коли живе в Україні.
Пригадую, я почав вивчати російську мову з другого класу. Я ніколи не послуговувався нею в побуті, але завжди використовував для знайомства з різними російськими філософами, класиками літератури, тобто аби дійти до багатства російського народу.
Ми російською послуговувалися в армії.
Сьогодні, на мою думку, російська мова вживається в Україні для того, аби до певної міри впровадити і українську мову, і українську культуру і Україну як таку в процес глобалізації, тобто асиміляції.
Ми бачимо, як активізовуються ідеологічні міфи колишнього Радянського Союзу, де російська мова була використана як інструмент для масифікації народів Радянського Союзу, аби перетворити їх, як казав мій дідусь, на вінегрет під назвою «радянський народ».
Ми бачимо, що ця ідеологічна схема запускається в Україні, аби втягти країну в ширшу програму формування якогось дивного Євразійського простору.
“ «Коли хтось хоче нас втягнути в «рускій мір» – відмовляє нам у самобутності»
– Чому ви називаєте Євразійський простір «дивним»?
– Бо ніхто до кінця не пояснив, що це таке, у чому він полягає.
Сьогодні я дуже часто говорю про «український світ». Намагаюся запросити наших інтелектуалів вийти в інші схеми мислення, узагалі бачення сучасного українства як такого. Бо дуже багато є вузьких рамок минулого, якими ми оперуємо. А вони для сучасної людини часто є порожніми темами, які треба наповняти чимось новим і сучасним.
На мою думку, сьогодні говорити про український світ – дуже успішно і доречно.
Розвиваючи цю ідею, я б хотів засигналізувати три складових Українського світу. Я можу помилятися, але хотів би, щоб якась дискусія з приводу цього розвинулася в суспільстві.
Перше. Дуже часто нас, Україну, українську культуру хочуть представити, як лише частину якогось більшого цілого. Таким чином нам відмовляють у самобутності. Насправді наша українська культура є цілісна сама в собі.
Нам дуже болить, коли нас називають «малоросами», а нашу землю – «малоросійською». І тут спостерігаємо дуже цікаве викривлення понять.
Наприклад, саме мислення «великоросія», «малоросія» – це калька з грецької термінології. Але в грецькому контексті воно мало протилежне значення.
Велика Греція – це були грецькі колонії. А Мала Греція – це був центр культури, джерело того всього, що греки виносили по своїх колоніях.
Таким чином, коли хтось говорить про «малоросію», ми повинні наповнити це поняття цілком іншим змістом. Тобто це є корінь всього того, що пішло по «великоросії», тих окраїн, які вважають себе дотичними до культури Київської Русі.
Тож ми маємо потужний самобутній корінь, який нікому не вдалося зрубати. І він є, розвивається.
Тому коли хтось хоче нас втягнути в «рускій мір» – відмовляє нам у самобутності. А коли ми говоритимемо про «український світ», то говоритимемо про цілісність своєї власної культури, мови, світогляду.
Друге. Асиміляція. Ця річ, як на мене, є дуже важливою і цікавою. Ми свого часу говорили про асиміляцію як певну небезпеку для українців, які живуть поза межами України.
Проте наші громади завжди намагалися протистояти цій асиміляції і не дати розчинитися в «морі» тої чи іншої країни. І завжди українська церква була берегинею від тої асиміляції.
Проте сьогодні асиміляція існує і на рідних землях. Вона знана під назвою «русифікація». Це певний феномен, який не можна упускати з виду, оскільки українству є реальна загроза зникненню.
І тут наша Греко-Католицька церква, на мою думку, повинна зіграти свою роль. Бо жодна з конфесій не має такої мережі, яка б поєднувала діаспору з українцями, які живуть в Україні.
Багато років саме наша церква була єдиним мостиком для багатьох осередків українців, які живуть за кордоном.
Скажімо, Бразилія. Там багато років не було нових хвиль еміграції. Але завдяки нашій церкві ця громада зберегла свою мову, культуру, які починаються зі способу життя в українських колоніях, і закінчуються будівництвом храмів у джунглях у бойківському, гуцульському стилях.
Раніше ми думали, що коли в нас будуть кордони, то це буде перешкодою для впливу тої чи іншої країни. Але кордони є відносними, політика влади, навіть незалежної, буває дуже різною. Тому ми повинні вибудувати стратегію, як протистояти асиміляції у своєму власному домі.
Третя річ. Ми бачимо, що не можливо зберегти самобутність нашого українського світу лише закриваючись у собі. У сучасному світі цього можна досягти, лише будучи відкритими. Адже відкритість – один зі способів зберегти те, що ми маємо.
Я багато разів бачив, як поважають нашу культуру ті, хто не є вихідцями з України. Наприклад, у Аргентині при кожній парафії ми маємо танцювальні колективи. І там танцюють далеко не тільки парафіяни наших громад.
Часто комусь вигідно представляти українців як агресивних, закритих у собі, представників українського гетто, які абсолютно не здатні з кимось діалогувати без того, щоб на нього не нападати. Але це абсолютно не відповідає психології того самого українця.
“ «У побудові «руского міру» церкву використовують як пропагандиста»
– Коли патріарх Кирило будує «рускій мір», то за ним стоїть вся російська влада. А хто за вами стоїть? Чи заради цього дружитимете з владою?
– Якось так ставалося в історії нашої церкви, що ми ніколи не розраховували на стовідсоткову допомогу когось. А робили своїми силами те, що було нам під силу.
Коли мова йде про «рускій мір», то це не є церковний проект. Це державний проект. А церква використовується в ролі ідеолога, пропагандиста, аби, найперше, відновити чи реставрувати Радянський Союз, що є утопією.
Але це проявляється в дуже цікавий спосіб. Наприклад, Росія фінансує при посольствах за кордоном створення громад з росіян, білорусів та українців.
Ці громади виступають паралельно ідентичним громадам, скажімо, українським. І коли потрібно представляти в тій чи іншій державі українську культуру, український народ, то виявляється, що справжня українська громада не має ексклюзивного права представляти Україну, бо є ще якісь, які теж беруться говорити від імені українського народу.
І не важливо, що там розмовляють російською. Звісно, Росія дуже добре фінансує ці громади. Натомість українська влада свої громади навіть не може забезпечити підручниками з української мови.
Я був раз присутній при такій розмові, коли голова української просвіти просив посла України в отриманні підручників з української мови.
Посол просив вибачення, казав, що вони навіть виписані, але стоять на складі в якомусь порту, бо нема коштів, аби їх доставити. Я вже не кажу про ширші можливості для популяризації українського світу.
– Блаженніший, Московський патріархат зацементувався на місці Десятинної церкви. Як ви ставитеся до цього?
– Нам шкода, що де-факто пропри всі правила, закони одна конфесія приватизує собі якусь частину історії київської Русі як такої, а зокрема пам’ятку тих часів – Десятинну церкву.
Вона є дуже важливою пам’яткою для всіх церков, які сьогодні є церквами Володимирового хрещення. Тому, як на мене, якби навіть пам’ятка відійшла до однієї конфесії, вона б мала бути відкрита для всіх. Проте ми вже зараз бачимо, що відкритості на місці Десятинної церкви не буде.
Свого часу ми дуже багато разів говорили, що, зокрема в Києві, з боку влади мусить бути симетричне ставлення до всіх церков Володимирового хрещення.
Ми є канонічною церквою. Московський патріархат отримав частину того спадку, Київський патріархат – також, лише Українська Греко-Католицька Церква в Києві поки що не має своєї спадщини київського християнства.
Повертаючись до Десятинної церкви… Тут треба вимагати, аби були дотримані норми закону.
– А як ви збираєтеся протидіяти? Московському патріархату властиво поводитися, м’яко кажучи, прямолінійно, наприклад, спершу побудувати храм, а потім його узаконювати. Чому б вам так не робити?
– Гадаю, питання протидії виходить поза рамки конфесійної діяльності. Від конфесій такої протидії годі домагатися. Ми можемо висловити своє ставлення. Розуміння щодо тих чи інших процесів, але протидіяти – це не наша функція.
– А як би сформулювали ваше ставлення до РПЦ?
– Це наші сусіди… У нашій історії, у нашому сьогоденні є складні моменти… Було б дуже добре, аби ми бодай навчилися бути добрими сусідами. Про це вже не раз говорив мій попередник Блаженніший Любомир.
– Нещодавно патріарх Кирило був у Польщі з офіційним візитом, який був сприйнятий неоднозначно… Навіщо, на вашу думку, він їздив у Польщу?
– Сам жест і послання, яке було дане суспільству як російському, так і польському, були однозначно позитивними, тому що це було послання все-таки примирення як такого.
Той жест, очевидно, є лише початком процесу, який би мав на меті оздоровити рани, які були в історії тих двох народів.
У Польщі багато хто цей жест порівняли з жестом, який був здійснений у 56-му році між польським та німецьким єпископатами, що призвело до оздоровлення в багатьох речах між польським та німецькими народами після Другої світової війни.
Якщо цей візит був щирим, то він обов’язково матиме плоди.
Я вже казав, що нам би дуже хотілося, аби щось подібне відбулося і в Україні. Сам факт, що дійовою особою цього жесту виступив патріарх Кирил, багато значить. Це показує, що він усе-таки говорить від імені російського народу. Це означає сигнал для російської церкви, для середовища, яке він представляє.
Для нашої церкви є досить цікавим те, що досі патріарх Кирил, коли йшлося про помісні церкви Вселенської (Католицької) церкви, вів зустрічі лише на рівні Апостольської столиці. Було лише спілкування на рівні двох глав церков: Святішого Отця і патріарха московського. А тут патріарх Кирил уперше зустрівся з главою локальної церкви.
Для нас це важливо, бо щоразу, коли ми заявляли, що главі УГКЦ треба вести напряму діалог з Московським патріархатом, нам казали, що для МП це не є рівень. Тому дуже часто мова йшла між Апостольською столицею і РПЦ про нас, але без нас.
Для нас це важливо, бо ми все-таки є суб’єктом міжнародного права, суб’єктом дипломатичних відносин, а не об’єктом якихось домовленостей.
“ «Недавно почув словосполучення «дешеві виборці»
– Як би охарактеризували виборчий процес в Україні? Українців знову обдурять?
– Мені важко відповісти на всі аспекти такого питання. Скажу про кілька складових.
Перше – наші виборці доведені до розпачу. І замість того, аби тим людям забезпечити нормальні умови існування, їм дається якась подачка, яка є сотою частинкою того, що їм належиться. Але, на жаль, наші люди легковірні. Вони ведуться на ці подачки.
Другий аспект – корупція. Сам факт, що хтось купує голоси, і хтось їх готовий продати – кричущий факт корупції. У корупції завжди є два учасника. Можливо, саме тому корупція найбільше проявляється під час виборів.
Недавно почув словосполучення «дешеві виборці». Мені подумалося, це як треба зневажати тих виборців, щоб про них так говорити.
Купуючи-продаючи голоси – так продають нашу Батьківщину, наше майбутнє.
Третя річ – у нашому громадянському суспільстві десь є відсутня протидія злому. Мені прикро про це казати, але це факт. В Україні існує факт вибіркової справедливості.
Знову ж таки, недавно від простого громадянина почув таке: «А навіщо мені справедливий суд, якщо він вирішить справу не на мою користь?».
У мене тоді виникло питання, а чи ми самі хочемо тієї справедливості?
Ми вимагаємо від влади чесних виборів. Справедливо. Але ми в жодному разі не можемо знімати тут з себе відповідальності.
– Багато вже говорилося про те, що священики повинні бути поза політикою і не агітувати за ту чи іншу політсилу. Але священики покликані розрізняти добро і зло… То навіщо їм усуватися від політичних процесів?
– Тут є кілька моральних засад. Священик справді не може прямо вказувати, за кого голосувати. Це не є його завдання, бо священик має вказувати на вічні істини, які треба впровадити в суспільне життя, зокрема коли йдеться про громадянську відповідальність. Виховувати їх.
А коли він вказуватиме їм, за кого конкретно голосувати, він диктуватиме їм певну поведінку, таким чином, він сприйматиме своїх вірян, як нерозумних дітей, які самі не здатні розрізнити добро від зла.
І, вважаю, що наші люди досить свідомі, часом свідоміші від тих, хто хоче ними маніпулювати.
Наша церква на Синоді постановила заборонити священикам агітацію. Якщо він це робитиме, то підпаде під дисциплінарні стягнення.
“ «Ми мусимо владу поважати, але це не означає, що треба погоджуватися з її діями»
– Часто ті ж греко-католицькі священики на місцях публічно вихваляють владу, хіба це не агітація?
– Звичайно! Тому я сказав був у Коломиї, що священик не має права вихваляти нікого крім Бога.
Так, ми мусимо владу поважати, але це не означає, що треба погоджуватися з її діями. І вибори – саме той момент, коли ми можемо дати оцінку діям влади.
– Як ви особисто робите свій вибір?
Намагаюся не бути легковірним. Намагаюся не дивитися на другорядні речі. Пробую аналізувати: та чи інша політична сила здатна щось змінити в країні, чи ні. Тому мені б хотілося побачити програми тих партій, аби до кінця зробити свій вибір. І мені, як рядовому виборцю, це не є легко сьогодні.
– 25 серпня минув екватор президентства Януковича. Коли він ішов у президенти, то обіцяв «покращення життя вже сьогодні». Ви особисто відчули оте «покращення»?
– Чесно кажучи, ні. Напевне, це було лише передвиборче гасло.
Я пригадую такий випадок. Після Помаранчевої революції до Блаженнішого Любомира у Львові прийшов один посадовець, і почав вихвалятися, як вони боротимуться з корупцією, от за рік-два корупції не буде.
Блаженніший вислухав, і каже: «Краще б ви по-іншому говорили, бо з корупцією щось всі борються, але ще ніхто її не поборов. Нема тої шкали, за якою б можна було виміряти ту корупцію.
Ліпше б ви говорили про свою програму, як збираєтеся людям зарплату підвищити, як створити робочі місця… Аби ми за рік-два могли це побачити».
Цей посадовець пішов від Блаженнішого розчарований…
Можливо, за ці 2,5 роки хтось і покращив свій добробут, але точно не пересічний громадянин.
Оксана Климончук, Українська правда
фінансово.
Щиро дякуємо!
