Не ранити ближніх своїм голодом любові – це один із найважливіших принципів подружнього і сімейного життя. Цей принцип ми маємо поступово, мірою емоційного розвитку, переказувати нашим дітям.
То саме в дитинстві ми вчимося емоційно «тероризувати» ближніх, якщо нам здається, що ми на щось маємо право або що нам щось належить.
Смирення велить нам просити й терпеливо чекати. Смирення в любові зрікається позиції претендування та звинувачування тих, хто будь-якими чином скривдив нас у любові – що в ранні роки дитинства та юності, що у дорослому житті. Лише тоді, коли ми розуміємо самих себе і власний біль скривдженого, як і свій біль та прагнення помсти, що спонтанно з’являються під впливом кривди, – тоді починаємо розуміти, як легко скривджений стає кривдником, а жертва перетворюється на ката.
Свідчить про це Олександр Солженіцин: «Заповідав нам Сократ – пізнай самого себе. І перед ямою, в яку ми вже зібралися штовхнути своїх кривдників, ми зупиняємося, оторопівши: та це ж тільки випадковість, що катами були не ми, а вони. А гукнув би Малюта Скуратов нас – певне, і ми б не підвели!.. Від доброго до поганого один крок, каже прислів’я. А отже, й від поганого до доброго».
Це покірне свідчення Солженіцина показує, як сильно небезпечною є відсутність пізнання себе та глибин власного похмурого серця, яке, кероване гординею, силоміць бере те, що йому – як здається – належить по праву. Воно навіть не усвідомлює, що таким чином стає для інших нелюдським і жорстоким. Влада, сила, вплив чи навіть багатство, які мають бути знаряддям служіння ближнім, у руках людини гордовитої стають знаряддям тиску, насильства і кривди.
«Озираючись назад, я побачив, як усе своє свідоме життя я не розумів ані себе, ані своїх прагнень. Мені довго видавалося благом те, що було для мене згубне (…) Але як море збиває валами з ніг недосвідченого плавця і викидає його на берег – так і мене ударами нещасть боляче повертало на земну твердь. І лише так я зумів пройти той самий шлях, якого завжди прагнув. На моїй зігнутій, ледь не зламаній спині дано мені було винести з тюремних років цей досвід: як людина стає злою, і як – доброю. У захваті від успіхів молодості я почувався непогрішимим і через це був жорстокий. У надмірі влади я був убивцею і ґвалтівником. У найгірші моменти я був певен, що чиню добро, маючи для цього чіткі докази».
Далі Олександр Солженіцин показує, яким саме чином вісім років, проведених у таборах, стали для нього даром, завдяки якому він зумів провести глибокий іспит совісті й дістатися глибин свого серця, на дні якого відкрив маленький плацдарм добра, що був місцем розташування любові. «Лише там, лежачи на гнилій в’язничній соломі, я відчув у собі перше пробудження добра. Поступово я став розуміти, що лінія, яка розділяє добро і зло, проходить не між державами й класами і не між політичними партіями, а просто через серце людини – і через усі серця… Лінія ця рухома, вона коливається у нас з роками. Навіть у серці, охопленому злом, вона утримує маленький плацдарм добра. Навіть у найдобрішому серці – невикорінний куточок зла. Відтоді став для мене ясний принцип усіх релігій: вони борються з зачатками зла в людині. Неможливо очистити світ від усього зла, але можна в кожній людині зменшити сферу його влади. (…) Пізнай самого себе! Ніщо так не сприяє пробудженню в нас здатності розуміти інших, як роздуми, що розривають душу, – про власні злочини, помилки та переступи. (…) Ось чому я повертаюся до років, коли сидів за ґратами, і кажу, часто викликаючи подив людей, які мене оточують: будь благословенна, в’язнице, за те, що ти була в моєму житті».
Юзеф Августин SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
