Українська Церква

Крім того, Українська греко-католицька церква бачить одним із головних своїх завдань, поряд із євангелізацією, збереження української національної ідентичності, захист українців перед асиміляцією і плекання свого східного обряду. Про це свідчать нещодавні інтерв’ю Блаженнійшого Святослава (Шевчука) та Владики Бориса (Гудзяка). Ототожнення УГКЦ з українським народом має довгу історію, зумовлену тим, що обряд протягом тривалого часу був одним із основних критеріїв, на якому базувалася модерна національна ідентичність українців греко-католиків в Австро-Угорській імперії. По-перше, духовенство наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. залишалося найчисельнішою українською інтелігентною верствою. Землевласники та міська еліта були здебільшого сполонізованими, і навіть якщо мали сентименти стосовно свого руського походження, пов’язували своє майбутнє із польським національним проектом. Світська національна еліта була нечисленною, походила переважно із священицьких родин. Щоб донести свої ідеї до селянства, вона мусила або вдаватися за підтримкою до священиків, або не вступати у відкриту конфронтацію із Церквою чи принаймні декларувати підтримку ідеям християнства. По-друге, український національний рух в Галичині розвивався у протистоянні з польським, що робило латинський та грецький обряди національними ознаками відповідно поляків та українців.

Отож, актуальне на той час питання «якою бути Церкві» майже автоматично вирішувало питання «яким бути народу». Ще у ХІХ ст. у Греко-католицькій церкві набув поширення рух за так зване очищення обряду, коли з нього свідомо вилучали запозичення з латинської (у тодішньому трактуванні – польської) традиції. На початку ХХ ст. ця тема найбільш повно розкрилася у суперечностях між «восточниками» і «західниками» та дискусіях стосовно візантійської культурної традиції. Варто зауважити, що на той час ідея про «великий російський народ від Карпат до Камчатки» вже була малоактуальною, а дискусії стосовно східного і західного векторів вели передовсім у середовищі українського духовенства та світської інтелігенції. І оберталися довкола проблеми, якою ж є ця українськість. З одного боку, «восточники» апелювали до традиції Володимирового хрещення, зв’язків із Церквами Сходу та до пост-візантійської культури. З іншого боку, «західники» наголошували на зв’язку із Апостольським престолом, інтеграції в західноєвропейський культурний простір через належність до однієї Католицької церкви.

Ця стаття – спроба лаконічно відобразити суть цивілізаційного вибору, який стояв перед українськими греко-католиками Австро-Угорської імперії в Галичині на початку ХХ ст. Як уже було згадано, цей вибір відбувався у процесі конфронтації із набагато потужнішим та організованішим польським національним рухом. Церква досі зберігала впливові позиції у національному житті, однак мусила рахуватися із зростаючим впливом модерних політичних проектів, що ґрунтувалися на нових тоді принципах націоналізму та соціальної справедливості. Обряд став одним із чинників національної ідентичності, а існування таких груп населення, як «русини-латинники» чи «поляки східного обряду», трактувалося як історичне непорозуміння.

Проблема вибору між східним і західним векторами розвитку Церкви складалася із комплексу питань, зокрема обряду, використання церковнослов’янської мови, юліанського чи григоріанського календаря, одруження чи целібату парохіяльного духовенства та ступеню залежності від Риму (аж до закликів до запровадження автокефалії).

Процес «очищення» обряду і «повернення до питомих київських зразків» мав на меті «відродження», а фактично – впровадження нової традиції. Оскільки вона була настільки віддаленою в часі, що цілісно збереглася тільки у писемних джерелах, то для звичайних вірян була не надто актуальною. Інакше виглядала ситуація із мовою богослужінь: традиція передбачала використання церковнослов’янської, і це підтримували русофіли, для яких церковнослов’янська мова була свідченням єдності із великоруським культурним простором. Натомість політична доцільність і здоровий глузд зумовили впровадження української, яку розуміли прості віряни.

Прозахідні тенденції у Греко-католицькій церкві початку ХХ ст. виявилися передусім через спроби запровадити григоріанський календар та обов’язковий целібат. З огляду на те, що на державному рівні літочислення велося за новим стилем, юліанський календар (старий стиль) створював для греко-католиків безліч незручностей, оскільки церковні свята не збігалися з вихідними. Водночас така ситуація гарантувала існування «часового кордону» між поляками та українцями і дозволяла (чи радше змушувала) регулярно демонструвати свою національну належність. Попри те, що дотримання старого стилю вело до економічних втрат і маргіналізації греко-католицького населення міст та містечок (де українці становили меншість), намагання запровадити григоріанський календар для греко-католиків зазнали невдачі. Як і спроби заборонити висвячення одружених священиків. Сім’ї священиків складали основу інтелігентної верстви серед українців Австро-Угорщини – нації «хлопів і попів». Ідея ввести заборону на їхнє одруження (яка існує у латинській традиції) вважалася замахом на існування самого українського народу, позбавленого шляхетського стану.

Гострі дискусії стосовно того, якою має бути Церква, не могли не призвести до актуалізації питання про її самостійність чи підпорядкованість. Як це не парадоксально, значна частина вірних Греко-католицької церкви підтримувала ідею дистанціювання від Риму, щоб «у своїй хаті» забезпечити себе від впливів ззовні. Причиною цього, знову ж таки, було бажання зменшити роль польського духовенства, з яким і асоціювалася римська Церква. «Східна традиція», крім культурного підґрунтя такого «національного звільнення», дозволяла також легалізувати вплив на ієрархію з боку політикуму, оскільки передбачала широку участь мирян у житті Церкви. До розриву з Ватиканом справа не дійшла, проте серед емігрантів в Америці (де не діяло австрійське релігійне законодавство) рух за автокефалію, як і переходи цілих парафій на православ’я, набув значної популярності.

В умовах домінування польського національного руху, який вважав Галичину невід’ємною частиною майбутньої Польщі, будь-які спроби наблизити Греко-католицьку церкву до латинських зразків сприймалися як ворожі інспірації і зрада національних інтересів. Головною стратегічною метою того часу було об’єднання всього українського народу, з відповідним трактуванням історії, де церковна Унія – це засіб асиміляції українців з поляками, а католицизм означає поневолення. Таким чином, попри канонічний зв’язок Греко-католицької церкви із Римом, перемогли ідеї «Константинопольської культурної спадщини». У сучасній УГКЦ все залишилося без змін: східний обряд, юліанський календар, одружене духовенство, а сама Церква прагне отримати статус Патріархату і фактично стати всеукраїнською. А ті латинські елементи, які збереглися, давно не асоціюються із польськістю. Для простого греко-католика латинський костел, на відміну від православної церкви, є асоціативно чужим. Шкода, зважаючи на те, що Католицька церква є одним із небагатьох мостів, які ще з’єднують українців із західним світом. Попри те, що конфесійність і обряд давно не визначають національності, а галичани-українці не ворогують із поляками, русофільство, здається, вкотре отримало потужну державну підтримку, цього разу – під маркою «Русский мир».