Ентузіазм частини вірних щодо Папи Франциска, який вийшов без моцетти, коли вперше показувався людям, несе в собі щось надміру легке.
Така позиція прикликає на пам’ять іншу, не таку вже давню, коли без жодного зусилля можна було висловитися по стороні простоти й безпосередньості (пастирів) Церкви, посилаючись на спогади Йоана Павла ІІ про кремові тістечка. У такий легкий спосіб кожен зможе визнати себе прихильником євангельської бідності, бо йому імпонує позиція Папи Франциска. Після чого спокійно повернеться на плебанію або в монастирські стіни та піддасться чарам (гіпер)споживацтва.
Чи те, що я пишу, надто сильно сказане? Я так не думаю. Я вважаю, що в останні роки понтифікату Йоана Павла ІІ ми мали справу з вельми небезпечною інфантилізацією сприйняття його текстів, способу поведінки. Ця інфантилізація полягала в тому, що окрім емоційних захватів над «кремівками» ніщо, власне кажучи, не було потрібне. Сьогодні, коли я придивляюся до захватів на адресу Папи Франциска, який ходить у старих черевиках, Папи без моцетти, – я бачу вельми подібну схему: ми легко ототожнимо Папу з такими жестами, такою манерою поведінки.
Хіба це не так, що ми бачимо тільки папський палець, тоді як Франциск показує нам на Сонце? Чи не перейдемо ми швиденько до порядку денного над цією частиною його духовної харизми, яка випливає, наприклад, з єзуїтської формації? Візьмімо хоч би цю головуючу опцію щодо бідних. Як у подальшій перспективі його понтифікату вона виглядатиме в житті вірних мирян, духовенства, чернецтва? Обмежиться милими згадками про старі чорні черевики Святішого Отця Франциска? Коротко кажучи: які зміни в цілісному, системному мисленні Церкви, також і кожної помісної, принесе «опція на користь бідних», така близька нинішньому Папі вже довгі роки? Час покаже.
З моцеттою справа серйозніша, аніж із черевиками. Це, по суті, питання того, що належить до духовного спадку Церкви, а що є історичною надбудовою. Чи символи, елементи папського вбрання – це лише змінна, історична форма, чи знаки спадкоємства Церкви: кожен зі своїм великим значенням, кожен вписаний у порядок Церкви як інституції і духовної, і земної? Слава й велич Церкви виражаються також і в матеріальних формах, які стали частиною її Традиції. Ну, в принципі, можна взагалі позбавити храми краси та величі матеріальних знаків, – однак ніхто не гарантує, що ми завдяки цьому станемо ближчі до істини Церкви та любові Бога. Хіба що хтось вважає протестантизм ближчим духові Євангелія, ніж католицизм. Рішення Папи, як я думаю, випливало з його розпізнання. Але я би побоювався ситуації, в якій кожен священик, богопосвячена особа і мирянин нададуть собі самим виключне право особистого рішення, що їм потрібне, а що ні – з-посеред багатства знаків Церкви.
Добрий самарянин їхав на віслюкові і зійшов із нього, аби піднести людину, побиту сатаною. Це завдання Церкви-прочанки на землі, яке випливає безпосередньо з Першої заповіді. Немає сенсу штучно відділяти те, що входить до зовнішніх знаків, як моцетта, наприклад, – від того, що становить суть духовної практики. Як сказав Папа Франциск: Церква не є побожною благодійною організацією. Але Церква також не повинна виконувати нічиїх забаганок, також і тих людей, хто її намовляє до знаків і жестів убогості та зречення не з турботи, а зі злої волі. Так, є люди, які прагнуть зла для Церкви, використовуючи при цьому репертуар архіпобожних побажань – нещодавно вони влаштували в медіах справжній парад.
Багатство знаків, також і Літургії Церкви, є за своєю суттю даром поколінь віруючих для Бога: даром із їхнього життя, відчуття прекрасного, розуму, даром культури, яку благодать зробила плодоносною. Бідність Церкви також є жертвою для Бога – у найкращому разі, є цілопаленням святих. У випадку людей слабких, таких як я сам, – це спроба самодисципліни, милостині, тобто жертви на користь ближніх не заради поліпшення власного морального самопочуття, але заради отриманих благодатей. Немає тут ніякої суперечності, це воістину взаємне доповнення, а йому сприяє чимало харизм, що діють у Церкві, в якій є місце і для стовпа Симеона Стовпника, і для Базиліки Святого Петра.
Легко критикувати традиціоналістів, особливо коли вони впадають у зловісний тон Касандри. Однак важче уважно подивитися на себе. Брак земних знаків Церкви – це ще не євангельська вбогість. Не замінімо старих папських черевиків на… кремівки.
Кшиштоф Володзко, deon.pl