Бенедикт XVI згадує про ІІ Ватиканський Собор
Під час зустрічі з духовенством Рима, яка відбулася 14 лютого 2013 р., Папа Бенедикт звернувся до зібраних із таким словом.
Ваше Високопреосвященство,
дорогі співбрати у єпископстві та священстві!
Для мене особливий дар Провидіння – що, перш ніж залишити служіння Петрове, я можу ще раз зустрітися з моїм духовенством Рима. Це завжди велика радість: бачити, як живе Церква, бачити, що Церква в Римі жива, що є пастирі, які, в дусі верховного Пастиря, провадять паству Господню. (…)
Сьогодні ви всі разом перед гробницею св.Петра читали Символ віри: у Рік Віри мені видається особливо доречним, навіть необхідним, щоби римське духовенство об’єдналося довкола гробниці Апостола, якому Господь сказав: «Тобі Я віряю Мою Церкву. На тобі Я збудую Церкву Мою» (пор. Мт 16,18-19). Перед лицем Господа ви разом із Петром сповідували: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт 16,16). Так зростає Церква: разом із Петром сповідуючи Христа, слідуючи за Христом. Це те, що ми робимо завжди. Я вельми вдячний за вашу молитву, яку я відчував – як я сказав у середу – майже фізично. І хоч я відходжу, в молитві залишаюся поруч із вами всіма, і я певен, що й ви також будете поруч зі мною, навіть якщо я буду прихований від світу.
Для сьогоднішньої зустрічі, враховуючи обставини, пов’язані з моїм віком, я не зміг підготувати тривалої бесіди, як би можна було чекати. Натомість я хотів поговорити з вами про ІІ Ватиканський Собор, яким я його бачив.
Йозеф Ратцінгер і кардинал Фрінгс
Розпочну з анекдоту. 1959 року мене призначили професором у Боннському університеті, де навчаються студенти й семінаристи Кельнської та сусідніх дієцезій. Так я познайомився з архиєпископом Кельна кардиналом Фрінгсом. Кардинал Сірі з Генуї – здається, 1961 року – організував шерег конференцій, присвячених очікуваному Собору, на яких виступали різні кардинали з Європи й куди він запросив також архиєпископа Кельнського, почитати доповідь «Собор і світ сучасної думки». Кардинал попросив мене – наймолодшого з професорів – написати для нього проект виступу. Проект йому сподобався, і він прочитав у Генуї написаний мною текст. Незабаром після цього Папа Йоан запросив його побачитися з ним, і кардинал злякався, що міг сказати щось помилкове, неправильне, і що його викликають, аби в чомусь звинуватити, можливо, навіть позбавити кардинальської шапки. Коли секретар одягав його перед аудієнцією, кардинал сказав: «Можливо, сьогодні я це надягаю востаннє». Коли він увійшов, Папа Йоан пішов йому назустріч, обійняв і сказав: «Дякую, Ваше Високопреосвященство, ви сказали саме те, що я і сам хотів сказати, та не знаходив слів». Так кардинал дізнався, що він був на правильному шляху, і запросив мене їхати з ним на Собор, бути його особистим радником, а потім, у ході Першої сесії – здається, у листопаді 1962 року, – мене також призначили офіційним експертом Собору.
І ось ми відправилися на Собор – не тільки з радістю, а й із ентузіазмом. Було відчуття очікування чогось неймовірного. Ми сподівалися загального оновлення, того, що це буде воістину нова П’ятидесятниця, нова епоха Церкви. В той час Церква була доволі сильна: багато людей відвідували недільні Меси, число покликань до священства і чернечого життя вже трохи знизилося, але все ще було достатнім. І все ж таки було відчуття, що Церква не рухається вперед, що вона переживає занепад, дедалі більше стає частиною минулого, а не вісником майбутнього. І тоді ми сподівалися, що це становище зміниться, що Церква зможе знову стати силою майбутнього, силою сьогодення. І ми знали, що стосунки між Церквою та сучасністю від самого початку були напруженими, починаючи з помилки Церкви у випадку з Галілео Галілеєм. Ми прагнули докорінно виправити цю помилку, аби заново створити союз Церкви і кращих умів світу, щоби відкрити майбутнє людства, відкрити істинний прогрес. Отже, ми були сповнені надій, ентузіазму, ми палали бажанням зробити свій внесок у цю справу.
Я пам’ятаю, що як негативний приклад тоді розглядали Римський Синод. Казали – не знаю, чи це правда, – що на Синоді, у базиліці св.Йоана, читали наперед заготовлені тексти, а члени Синоду їх просто затверджували, зустрічаючи аплодисментами, і що до цього весь Синод і зводився. Але єпископи сказали: ні, так не піде. Ми – єпископи, і ми самі є суб’єктом Синоду, ми не хочемо просто затверджувати щось, наперед підготовлене, але хочемо самі бути суб’єктом Собору. Тому той-таки кардинал Фрінгс, знаний своєю безмежною, майже скрупульозною вірністю Святішому Отцеві, сказав того разу: в нас інша роль. Папа зібрав нас, аби ми були Вселенським Собором, тим суб’єктом, який оновлює Церкву. Тому ми хочемо прийняти на себе цю роль.
Вперше це ставлення проявилося вже першого ж дня Собору. В програмі того дня були вибори членів Комісій, і були наперед складені – безстороннім чином, як вважалося, – списки кандидатів, за яких потрібно було голосувати. Але Отці одразу ж сказали: ні, ми не бажаємо просто голосувати за наперед підготовленими списками. Це вирішувати нам. Довелося перенести вибори, оскільки Отці хотіли спершу перезнайомитися між собою, щоби самим скласти списки. Так і було зроблено. Кардинал Льєнар із Лілля і кардинал Фрінгс із Кельна заявили: ми хочемо скласти свої списки та обрати власних кандидатів. Це не була якась революція, то була справа сумління, відповідальності з боку соборних Отців.
Так розпочався процес нашого активного знайомства одного з одним, що невипадково. У Колегії дель Аніма, де я мешкав, ми приймали численних гостей: наш кардинал був широко знаний, і нас відвідували безліч кардиналів з усього світу. Я добре запам’ятав високу худу постать монсеньйора Етчерегая, секретаря Французької єпископської конференції. Так тривало увесь час Собору: безліч найрізноманітніших зустрічей. Так я познайомився з великими людьми, такими як отці де Любак, Даніелу, Конгар та інші. Ми також познайомилися з різними єпископами: мені особливо запам’ятався єпископ Ельчінгер зі Страсбурга. То був досвід універсальності й одночасно – конкретної реальності Церкви, яка не просто дістає вказівки згори, але спільно зростає і посувається уперед, завжди – звичайно – під керівництвом Наступника Петра.
Як я вже сказав, усі прибули на Собор із великими очікуваннями. Ніколи в історії не було Собору таких масштабів, але не всі знали, що робити. Найбільш підготовленими, скажемо так, і з найбільш виразними намірами були єпископи Франції, Німеччини, Бельгії та Нідерландів – т.зв. «Рейнський альянс». І під час Першої сесії Собору саме вони вказали шлях, а потім їхня активність швидко передалася іншим, і всі стали більш активно й творчо брати участь у роботі Собору. У французів та німців було чимало спільних інтересів, хоча акценти було поставлено по-різному.
Першою і найпростішою темою – але найпростішою лише на перший погляд – біло питання літургійної реформи, яка вже розпочалася за папи Пія ХІІ, котрий реформував літургію Великого Тижня. Друга тема – еклезіологія, третя – Слово Боже, Одкровення, і, нарешті, – екуменізм. Французи набагато більше, аніж німці, були зацікавлені у вивченні питання про стосунки між Церквою та світом.
(Далі буде)
Переклад за: Архиепархия Матери Божией с центром в Москве
фінансово.
Щиро дякуємо!
