У той час як католицький світ, не відаючи про істинні труднощі земного життя, готується до урочистості П’ятидесятниці, – студентський світ готується до сесії.
Студенти, звісно, в цей момент відчувають себе чимось середнім між рабами на галерах і японськими камікадзе, але й викладачам, повірте, нелегко. Весна – час, коли у великих кількостях дозрівають плоди наукових шукань студентів: курсові й дипломи. І врожай щедро падає на викладацькі голови.
Але це замітка не про те, що:
– credo quia absurdum est – а раптом студенти і справді принесуть роботи вчасно?
І не про те, що студентські роботи нерідко глаголють такими різними мовами, що для їх зрозуміння потрібна благодать Духа Святого.
І не про те, що доводиться бути трошки інквізитором, аби втямити, що звідки списано, і належно оцінити оригінальні ідеї.
І навіть не про те, що студенти, дивним чином, чекають на вирок смертних мук, тоді як викладач налаштований на прощення і милосердя. (Ну, майже завжди. Майже. Все-таки викладач – не Господь Бог.)
Ця замітка – про труднощі викладу.
Наскільки мені відомо, більшість наших студентів упродовж року працюють над своєю дослідницькою темою: читають книжки, мучать наукового керівника, скачують статті з інтернету. Провадять жваві дискусії з товаришами, зазвичай під час лекцій… Але ось вона, фатальна мить – написання тексту. Відкривається новий файл, пишеться слово «Вступ», і… кінець. Не пишеться. Паніка! З чого почати, чим продовжити, а ще й якісь висновки потрібні???
Зазвичай я рекомендую студентам таке.
Посадіть перед собою свого найкращого друга (обіцяйте йому пиво), молодшу сестру (для фіксації годиться скотч), бабусю (вона буде щаслива), кицьку, фотографію улюбленого актора, кактус (от він то вже точно погодиться). Загалом беручи, це має бути хтось, хто не розуміється на вашій темі, і готовий уважно вас вислухати. І починайте пояснювати те, про що збираєтеся написати або зробити доповідь. Пояснювати тією мовою, яка буде зрозуміла не лише другові й бабусі, а й навіть останньому кактусові. Запевняю вас, багато що одразу стане на свої місця.
" У нинішньому світі чимало починань, ініційованих Церквою на найрізноманітніших рівнях, завершуються більш чи менш чисельним «міжсобойчиком для своїх», уже інтегрованих у світ і тіні християнського життя. Ми замикаємося в середовищі, де вже нікому нічого не потрібно пояснювати.
У нинішньому світі чимало починань, ініційованих Церквою на найрізноманітніших рівнях, завершуються більш чи менш чисельним «міжсобойчиком для своїх», уже інтегрованих у світ і тіні християнського життя. Ми замикаємося в середовищі, де вже нікому нічого не потрібно пояснювати. Бо пояснювати – це нелегко. Це труд. А хто ж любить труд, тим більше навесні? Ну, хіба що святий Йосип Робітник (спомин – 1 травня, що теж знакове). Аби почати пояснювати, спершу потрібно зрозуміти самому, що ж у моїй вірі найважливіше – зараз, для мене, і щиро. Не намагаючись сховатися за готові формулювання катехізису, не вдаючись до готових «духовних роздумів на щодень». Роздуми – це власні думки, не чужі. Якщо я опинюся в ситуації, коли не буде під рукою Євангелія, – які місця я згадаю? Що спливатиме у пам’яті як надія і підтримка? Що в Євангелії саме для мене зараз – добра новина? І взагалі, що мене колись привело до віри?
Як підказує практика, студенти йдуть тільки до того викладача, який сам щиро захоплений своїм предметом. За замовчуванням, те ж саме правильно й для християн. Ученість і академізм найвищого рівня не замінять блиску в очах та внутрішньої переконаності. А ясність, яка панує в голові, додає також і ясності у погляді.
Кожен учений прагне повідомити світові про результати своїх досліджень. Людина, якій дороге те, що вона робить, – хоче ділитися з іншими, а сама вона викликає непідробну цікавість. Навіть якщо вона розглядає у мікроскоп кліщів чи павучків, яких я не зношу, то її вуха, які ворушаться від захвату, змусять мене підійти й запитати: «Ой, а що там такого цікавого?» Того дня, коли я почую запитання: «Слухай, а розкажи, у що ви там вірите? Ні, нічого, мені просто цікаво», – я скакатиму з радощів. Навіть якщо той хтось не стане терміново християнином.
Писання говорить про те, що апостоли, запалені язиками вогню, заговорили різними мовами. (Якби я керувала католицькими курсами з вивчення іноземних мов, то назвала б їх, безсумнівно, «Курсами імені Святого Духа»). Але ще важливіше те, що Його дари – мудрість, розум, рада, мужність, знання, побожність – це засоби, необхідні для справжнього діалогу. Необхідні для того, щоби пояснювати. Щоб вивчати мови, якими розмовляють наші ближні й дальні. Як вивчають мови? Починаючи з простих понять: мама, тато, брати, сестри, діти, дім. Хліб, вода, життя, смерть, Любов. Що це означає для людини, з якою я розмовляю? Що це означає для мене? Що я хочу сказати саме цій людині?
А щоби це пізнати, потрібно вийти зі зручного та обробленого церковного городу й почати пізнавати світ за його межами.
У дарах П’ятидесятниці Церква отримала все, необхідне для проповіді. Залишається тільки скористатися.
Анастасія Паламарчук, К-портал
фінансово.
Щиро дякуємо!
