Стокгольмський синдром, який полягає в емоційному узалежненні жертви від нападника, визначено 40 років тому, коли заручники, взяті під час нападу на банк у Стокгольмі, після звільнення захищали злочинців.
Напад на Kreditbanken у Стокгольмі стався 23 серпня 1973 року. Пояснюючи поведінку звільнених по шести днях заручників, шведський кримінолог і психіатр Нільс Бейєрот створив термін «стокгольмський синдром». Це визначення, за даними ВВС, виринає у медіа у зв’язку з гучними викраденнями, особливо жінок. Найбільш відомим із них було зникнення спадкоємиці американського медіамагната Петті Херст, яку на початку 1974 року викрала революційна група «лівих». Петті запалала симпатією до викрадачів, вступила до них і брала участь у нападі на банк. Її арештували і судили 1975 року. Адвокат на процесі пояснював її поведінку стокгольмським синдромом.
Ще одним прикладом синдрому стала справа Наташі Кампуш. Її викрали у 10-річному віці й вісім років тримали у підвалі. Коли викрадена дізналася про смерть свого викрадача Вольфганга Пріклопіла, вона плакала.
У 1970-х роках заінтригований явищем стокгольмського синдрому психіатр Франк Охберг дав його детальне визначення на вимогу ФБР і Скотланд-ярду. Згідно з його підходом, аби говорити про стокгольмський синдром як такий, треба, щоб були виконані такі критерії:
– Несподіване переживання чогось вражаючого, загроза життю, яка постає повністю неочікувано, і людина набуває певності, що помре. Далі настає етап інфантилізації, коли жертви, подібно як діти, не можуть самостійно нічого робити — ані їсти, ні говорити, ні скористатися туалетом. У цій ситуації дрібні прояви ввічливості з боку агресора (наприклад, дати щось поїсти) викликають «примітивну реакцію вдячності».
«В’язні переживають сильне, примітивне позитивне почуття щодо викрадача. Вони заперечують, що опинилися в цій ситуації саме завдяки цій людині», — пояснює Охберг.
Однак дослідник застеріг, що випадки проявлення справжнього стокгольмського синдрому (коли жертва має позитивні відчуття до нападника і негативні до тих, хто намагається її звільнити) трапляються рідко.
Також інші фахівці, такі як Х’ю МакГован, який 35 років працював із нью-йоркською поліцією, зазначає, що до появи парадоксального ототожнення жертви з нападником справа доходить у дійсності рідко. На його думку, термін увійшов в обіг через свою інтердисциплінарність, як у галузі психології, так і поліцейської науки, і використовується у переговорах із викрадачами.
На думку професора психології Ірени Поспішил, стокгольмський синдром — це «парадоксальна захисна реакція, що характеризується своєрідним захопленням особою агресора і шуканням порятунку саме у нього».
За матеріалами: serce-jezusa.com
фінансово.
Щиро дякуємо!
