Слова, які схилили багатьох кардиналів віддати голос за Хорхе Маріо Берґольйо.
Це записки, що становлять схему виступу кардинала Берґольйо під час Генеральних конгрегацій кардиналів перед конклавом-2013. Цей рукопис перебуває у власності кардинала Хайме Ортеґи, який після виступу звернувся до Берґольйо з проханням дозволити оприлюднити ці думки:
– Стосунок до євангелізації. Суть буття Церквою.
– «Солодка й животворна радість проголошення Євангелія» (Павло VI).
– Сам Ісус Христос є тим, хто виштовхує нас ізсередини.
1. Євангеліє передбачає апостольську ревність.
Євангеліє закладає у Церкві обов’язок виходити назовні. Церква покликана до того, щоб виходити назовні й скеровувати свої кроки на периферії, не тільки географічні, а й екзистенційні: периферії таємниці гріха, болю, несправедливості, байдужості, – абстрагуючись від релігії, переконань, – периферії всіляких видів біди.
2. Коли Церква не виходить назовні, аби євангелізувати, вона стає автореферентною (замкненою на самій собі, самодостатньою. – Прим. пер.) і тоді починає хворіти (пор. євангельська сцена стражденної жінки, зігнутої, «прикрученої до себе самої»). Джерелом усілякого роду проблем, які потім розвиваються в церковних інституціях, є саме ця самодостатність, певний вид теологічного нарцисизму.
В Одкровенні Ісус каже, що стоїть при дверях і стукає. Вочевидь цей текст вказує на того, хто стоїть зовні й стукає у двері, аби увійти… Однак, на мою думку, багато разів Ісус стукає зсередини, аби ми дозволили Йому вийти. Самодостатня Церква прагне замкнути Ісуса всередині й не дозволити Йому вийти.
3. Коли Церква самодостатня, навіть сама того не усвідомлюючи, то вірить, що то вона сама є світлом, і перестає бути mysterium lunae (Місяцем, який відбиває світло), що провадить до великого зла, яким є зубожіння на духовне свідчення (за де Любаком, це найбільша катастрофа, яка може впасти на Церкву). Життя зводиться до того, що ми самі себе хвалимо, просто примножуючи власну пишність.
Підсумовуючи: маємо два образи Церкви. Це Церква, яка євангелізує, виходить від себе (Dei Verbum religiose audiens et fidenter proclamans), або позбавлена сили свідчення, яка живе сама в собі, з себе і для себе.
Це має пролити світло на можливі зміни та реформи, які належить здійснити, аби спасти душі.
4. Думаючи про майбутнього Папу: це має бути людина, яка, виходячи зі споглядання Ісуса Христа й від адорації Ісуса Христа, допоможе Церкві вийти в напрямку екзистенційних периферій; людина, яка допоможе Церкві бути матір’ю, що народжує життя, і яка живе «солодкою і животворною радістю несення Доброї Новини».
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
