В кінці літургійного року ми переживаємо урочистість Христа Царя Всесвіту. Урочистість, яка — як кажуть літургійні тексти — розкриває нам Його Царство: правди, миру, любові та спасіння. Це царство повноти бажань людини, сенсу її життя, її відкритості на безконечність. Це царство понад часом.
І як таке, воно стає областю віри. Цього року отаке переплетення думок про царство цінностей повної людської міри та віри в те, що таке царство є можливе, більше того — що воно дане нам як завдання, з’являється під кінець Року Віри. Може, в такий спосіб папа Бенедикт XVI, задумуючи цей рік глибокого та інтенсивного введення у глибину нашого спільного, а насамперед особистого «вірую», хотів нам сказати, що віра є подією, яка збулася, збувається і є відкритою на майбутнє.
У літургійному циклі Месальних читань на урочистість Христа Царя Всесвіту з’являються слова надзвичайно промовисті: Христос постає перед судом Пилата.
Бог перед судом людини
Цей допит Бога людиною є викликом для нашої віри. Викликом надзвичайно драматичним, завдяки якому ми можемо немовби заново стати на порозі нашої віри. У незабутньому інтерв’ю з Йоаном Павлом ІІ Вітторіо Мессорі запитував: «Віра запевняє, що Бог — всемогутній. Чому ж ото Він не усунув і надалі не усуває зла зі створеного Ним світу? Чи не маємо ми тут справу з якоюсь “безпорадністю Бога”, про яку говорять також і люди щирої, хоч і сповненої розпачу релігійності?» («Переступити поріг надії».)
Варто вслухатися у папську відповідь, яка насамперед стосується погляду на людську віру в перспективі немовби мало поміченій — у просторі свободи та любові. Йоан Павло ІІ сказав: «Загалом беручи, можна сказати, що Бог “безпорадний” щодо людської свободи. Можна сказати, що Бог платить за той великий дар, яким обдарував істоту, що її створив “на свій образ і подобу” (пор. Бут 1, 26). Він залишається послідовним щодо цього дару. Й тому стає перед судом людини, перед трибуналом узурпатора, який ставить Йому провокаційні запитання: чи це правда, що Ти Цар? (пор. Йн 18, 37), чи це правда, що все, що діється на світі, в історії Ізраїля, в історії усіх народів, — залежить від Тебе?»
Але далі папа пояснює, що пошана Богом людської свободи, яка є вираженням безконечної любові Бога, може стати надією для людини. «Отож ми перебуваємо у самому центрі історії спасіння. Суд над Богом стає судом над людиною. Божественний і людський виміри цієї події зустрічаються, перетинаються і згущуються. Не можна, однак, не затриматися на одному моменті. […] Остаточне значення Великої П’ятниці таке: людино, яка судиш Бога, велиш Йому виправдовуватися перед твоїм трибуналом, — подумай про себе, чи то не ти відповідальна за смерть цього Приреченого; чи суд над Богом не є в кінцевому підсумку судом над тобою самою? Чи цей суд і вирок — хрест, а потім воскресіння — не стане для тебе єдиним шляхом спасіння?»
Суд над Христом є судом над людиною: він є вибором між Тим, Хто є надією, яка не підводить, і тим, що є вибором кон’юнктури, всупереч сумлінню та правді. Це дуже важливий урок віри, переображуваної в дію. Але це також урок, особливо важливий у сфері політичної участі.
Політика як етика чи техніка
Допит Ісуса Пилатом є допитом у справі царства. У справі самовизнання Ісуса царем, що виразно противилося принципові єдиновладдя імператора. Цар-самозванець був якоюсь мірою дестабілізацією сенсу державності.
Але вочевидь суд над Ісусом має свій вимір, набагато універсальніший, аніж спір про царство Юдейське у Римській державі. Це місцями суперечка про бачення політики та християнську залученість у політику на підставі віри.
Варто насамперед звернути увагу, що за такої величезної кількості дискусій на тему політики та участі в ній у силу віри найчастіше оминається принципова справа: чим є політика? Саме визначення «політика» є щонайменше двозначним. Дуже цікаво виявив цю двозначність Йоан Павло ІІ в інтерв’ю, може, вже забутому, якого він уділив Андре Фроссару на початку свого понтифікату. В питання щодо зв’язку Євангелія, а отже, віри, з політикою Йоан Павло ІІ насамперед звернувся до уточнення: «Згідно з аристотелівською традицією, “політика” означає більш-менш те саме, що “соціальна етика”. Згідно з сучасним розумінням, це радше є “техніка здійснення влади” — техніка, серйозно обтяжена утилітаризмом, як про це свідчить, наприклад, відомий трактат Макіавеллі. У першому значенні “політика” означали би також соціальну справедливість, натомість у другому — ні. Якщо Церква підносить голос у “політичних” питаннях, то вона робить це в ім’я своєї вчительської місії, яка апріорі охоплює “справи віри й моральності”, застосовуючи правила того морального закону, який безпосередньо міститься у Євангелії або ж у ньому набуває свого підтвердження. У цьому значенні Церква навчає “соціальної етики”, залишаючи компетентним людям саму техніку здійснення влади — звичайно, постійно виражаючи свою вчительську й пастирську турботу про те, аби оця техніка здійснення влади не мала утилітаристського характеру, а служила соціальній справедливості, тобто спільному благу членів політичної спільноти. “Соціальна справедливість” і “спільне благо” не означають абсолютно того ж самого; тим не менше, це близькі та поєднані поняття: вони бо обидва вказують на такий уклад стосунків у суспільному житті, за якого трансцендентний характер людської особи дістає принципові гарантії безпеки» («Не лякайтеся!». Розмови з Йоаном Павлом ІІ.)
Отож зауважмо, що християнська віра визначає участь у межах етичного характеру політики як розсудливої турботи про спільне благо. Християнин, таким чином, не може бути байдужим до таких політичних дій, які б заперечували соціальну справедливість. Тому там, де соціальна політика порушує, наприклад, гідність людей праці, де вона примушує до професійної праці жінок, не цінуючи їхнього материнського труду в служінні життю; там, де працівника сприймають як предмет калькуляції витрат і прибутків вільного ринку, і задля зменшення видатків його безпардонно звільняють з роботи, — там повсюди людина віри повинна сказати своє рішуче «Ні!».
При цьому треба зауважити, що оте «Ні!», сказане людьми віри у цій сфері, не викликає значних сумнівів. Там, де Церква голосно противиться безробіттю, принизливим для людини умовам праці, там, де Церква — спільнота віри — постулює справедливу зарплату, де вона стверджує, що «не людина для праці, але праця для людини», там це сприймають.
Однак існують сфери висловлювань Церкви, які для багатьох становлять дисонанс і прояв надмірного втручання християнської віри в політику. Тут не йдеться про такі явища (яких, по суті, не існує), як втручання Церкви не так в етику соціального життя, як у техніку здійснення влади. Всупереч різним медіа-сенсаціям, Церква як спільнота віри, а зокрема як інституція, не благословляє нікого, жодне політичне угруповання, бути виконавцями влади. Тому ми не почуємо вказівок на кшталт «треба голосувати за кандидата Х». Натомість ми можемо почути, що не годиться голосувати за людину, чиї погляди суперечать вірі. Найчастіше тут не йдеться про виразний спротив християнству, його істинам, а про спротив наслідкам життя вірою. Не можна казати «вірю в Христа» й одночасно відкидати Його людство й цінність тілесності, погоджуючись, наприклад, із порнографією. Не можна казати «вірю в Христа» й відкидати Його вчення про гідність подружжя, промуючи легалізацію т.зв. партнерських зв’язків. Не можна казати «вірю в Христа» і водночас відкидати Його Євангеліє життя, погоджуючись на убивство упосліджених дітей, слабких, виключених із суспільства на початку їхнього життя. Не можна казати «вірю в Христа» й відкидати правду про Бога Творця, якого трактують суто інструментально в актах контрацепції та репродукції in vitro. У першому випадку — Йому відмовляють входження з актом творіння, у другому — Його примушують до цього акту.
На практиці проблемою є те, що ті, хто каже «Господи, Господи» та висміюють Христа і Його вчення, належать до певних партійних угруповань, політичних формацій, владних еліт. Однак ми попри це не почуємо: не слід голосувати за Партію Проголошувачів «Господи, Господи», — натомість почуємо тільки одне: не голосувати за тих, хто, попри заяви, діями порушує вчення Христа. Те, що таке повноправне посланництво Церкви сприймається як негативне включення в певні політичні угруповання, свідчить не про Церкву, а про ті угруповання.
Віра свідчить істину про людину
Все-таки багатьом постійно здається, що на підставі Євангелія не можна вказувати на ту залученість у людські справи. Чому, мовляв, віруючі люди мають боротися з ідеологією гендеру, не погоджуватися на зачаття in vitro, не дозволяти селективних абортів або привілеїв для партнерських зв’язків?
Знову варто вслухатися в мудрі слова Йоана Павла ІІ: «У моїй пам’яті зринає розмова Христа з Пилатом. Розмова, у якій Ісус із Назарета, звинувачений у тому, що “робить себе царем”, відповідає судді заперечливо: «Царство Моє не від світу цього. Було б Моє Царство від світу цього, то сторожа Моя була б воювала, щоби Мене не видали юдеям. Але не звідсіля Моє Царство». Пилат слушно зауважує, до в цьому запереченні міститься також і ствердження. Тому запитує Його вдруге: «То ти таки цар?» І тоді Ісус відповідає ствердно: так, Я цар. «Я на те народився і прийшов у світ на те, щоби свідчити істину. Кожен, хто від істини, слухає голос Мій» (Йн 18, 36-37).
На мою думку, від цих слів провадить досить виразний шлях до наступного ствердження, яке знаходимо в «Gaudium et spes»: «Церква, яка з огляду на своє завдання та компетенцію в жоден спосіб не ототожнюється з політичною спільнотою й не пов’язується з жодною політичною системою, є водночас знаком і гарантією трансцендентного характеру людської особи» (GS 76). […] Слова, сказані до Пилата, і слова Конституції Собору, схоже, цілком тісно перекриваються між собою у сферах свого сенсу: “давати свідчення істині” та “забезпечувати трансцендентний характер людської особи” — це, власне кажучи, одне й те ж саме. […] Христос є царем у тому розумінні, що в Ньому — в даванні свідчення істині — виражається «царственість» кожної людини, тобто маємо “запезпечений трансцендентний характер людської особи”. Й це залишається істинним спадком Церкви» («Не ляйкатеся!». Розмови з Йоаном Павлом ІІ.)
Це надзвичайні слова. Ключові для наших нинішніх страхів та суперечок. Страхів і суперечок про те, чи, висловлюючись у будь-якому т. зв. політичному питанні, ми не перевищуємо повноважень Церкви, чи не сплощуємо віру.
Віра надає гарантій істині про гідність людини. Вона чинить це у спосіб абсолютно унікальний і компетентний водночас. То віра дає відповіді на ключові питання — про початок і завершення — мету людського життя. Віра на прикладі таємниці Бога пояснює суть людської любові, яка є і повинна бути участю в любові Того, Хто є Любов. Отже, те, що є переплутанням любові з використанням, переплутанням любові до ближнього із заспокоєнням власних інтересів та прагнень, — усе це віра демаскує. Зарівно як в особистому, так і в інституціональному вимірі. Коли, отже, виконавець влади вимагає привілеїв для гомосексуальних зв’язків, — віра коригує такі відхилення. Нагадує, що є несправедливістю наділяти суспільними привілеями тих, хто на них не заслуговує. А насамперед то віра противиться надаванню таким зв’язкам дітей: бо дитина не є цяцькою, предметом для заспокоєння чийогось прагнення. Віра не погоджується абортувати упосліджених дітей, бо у світлі віри вони такі само люди, як ті, хто намагається вирішувати їхнє право на життя. Позбавляти цих дітей гідності людини означає позбавляти їх суб’єктності, заперечувати істину.
Там, де правдою маніпулюють; там, де правдою легковажать і сприймають її інструментально, — християнська віра, в ім’я Христа, говорить і говоритиме безумовне «Ні!».
Тому Йоан Павло ІІ говорив багато років тому, посилаючись на текст своєї енцикліки: «Виклики, які стоять перед демократичною державою, вимагають солідарної співпраці всіх людей доброї волі — незалежно від політичних опцій чи світогляду, — які прагнуть разом творити спільне благо Вітчизни. […] Як я написав в енцикліці «Veritatis splendor», після падіння у багатьох країнах ідеологій, які пов’язували політику з тоталітарним баченням світу (насамперед, ідеології марксизму), нині постає не менш серйозна загроза заперечення основоположних прав людської особи та поновного втягування в політику навіть релігійних потреб, укорінених у серці кожної людської істоти: це загроза примирення демократії з етичним релятивізмом, який життя громадянської спільноти позбавляє надійної моральної точки відліку, відбираючи в суспільства, радикальним чином, здатність розпізнавання істини. Бо ж якщо “не існує жодної остаточної істини, яка б була провідником для політичної діяльності і надавала їй спрямування, то легко інструменталізувати ідею та переконання заради мети, яку ставить перед собою влада. Історія вчить, що демократія без цінностей швидко перетворюється у відкритий або закамуфльований тоталітаризм”».
Коли папа промовив ці слова, їх зустріли оплесками. Сьогодні ж багато політиків їх ігнорують, розуміючи демократію та політичне життя як вираження обов’язкового релятивізму. Скільки людей, стільки поглядів, і кожен з них сприйнятний. Виняток становлять тільки погляди, які посилаються на раціональність, підтримувану світлом віри. Такі погляди трактуються як вияв фундаменталізму. Як приклад: голоси, які кажуть, що стать змінювати не можна, натомість можна лікувати гомосексуальні відхилення, нині трактуються як вияв расистського і гомофобного фундаменталізму. Хоч вони так само раціональні, як закон земного тяжіння.
Наша віра береже нас від ірраціональності. Вона гарантує гідність кожної людської особи. Впроваджує цінності правди та миру, любові й спасіння. Вона творить суспільний і політичний лад. Навчає відповідальності в галузі економіки та екології. Вона — чудесний дар. Навіть коли завершиться Рік Віри, варто й потрібно жити вірою та відкривати її силу і красу.
о. проф. д-р Павел Борткевич TChr, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
