Найкраще пам’ятається перше кохання і перше паломництво. І те, як на пораду «взяти з собою побільше шкарпеток» я поклала в торбину аж три пари. Тонких, нейлонових, бо ж літо, гаряче… Тепер смішно.
А йшли ми (до Бердичева з Києва) такою спекою в перші дні, що сказати важко, які там були градуси. Люди по селах просили: ви паломники, вас Бог слухає, попросіть дощу… І ми молилися. Бо дощ – це благодать. Для спраглої втомленої землі це благодать води, життя, радості. Для людей – врятований урожай. І взагалі. Дощ із неба, як символ благодатей небесних.
Одного дня ми зробили привал при дорозі, попадавши геть без сил. У небі вже набубнявіла така серйозна хмара, що зараз ось-ось лине… А сил рухатися, навіть під дерево за десять метрів переповзти, щоби дощем не накрило, – просто нема. Хай іде як іде, вмру – не встану.
І, лежачи на узбіччі, я дивилася на дощ, який пішов… рівно до середини асфальту. Хмара і дощ стояли перед нами, а ми дивилися на дощ, який ішов, мов кіно показували. За два метри.
І, звісно, в ту мить це також була благодать. Так чи мовити, чистої води (дощової) благодать. Щоб і землі воду, і нас не накрило.
Бог добрий, знаєте. І має добрий гумор.
фінансово.
Щиро дякуємо!
