Лякалася я в житті багато разів і різного, і по-різному. Однак пам’ятаю про це дуже «мілко», без переживань. Крім двох випадків.
Як я була зовсім мала, поїхали ми у Севастополь улітку. Море, сонце, пляж, і я подибала від наших лежаків до шахового павільйону, де «завис» тато. І зайшла задалеко, загубилась. Велетенський і неймовірний страх — опинитися самотнім посеред всесвіту… Справа вирішилася за десять хвилин, по радіо оголосили, мама прибігла.
Я кілька разів за життя тонула, лежала на операціях, губилася в незнайомих місцях, була покинута, зраджена, тощо. Були злість, розчарування, біль — але не страх.
Страх прийшов, коли я… читала Аквіната. Тобто досить недавно. Фраза, що той, хто не приймає бодай найменше положення віри, той не має віри взагалі, а отже, хоч би що про себе думав, а перебуває поза Церквою.
Я пам’ятаю ту добу, коли переживала страх раптового усвідомлення, що можу помилятися щодо своєї віри і насправді бути поза Церквою. Поза життям. Поза вічністю.
Одна доба. І ціла доба.
Потім я з усім цим жахом приїхала до духівника. Він дав мені «Католицьку етику» о. Яцека Воронецького, вказав пальцем абзац, де сказано: інтелектуальне нерозуміння певних істин віри або їх деталей не означає відсутності віри як такої, людина перебуває уповні в Христі і має право на Таїнства.
З того дня я точно знаю, що таке — оживати.
Бути в Церкві, знаєте, це дуже багато значить…
фінансово.
Щиро дякуємо!
