Якось європейський дипломат вирішив порозмовляти зі мною не мовою своєї країни і не мовою моєї країни, а «на общєпонятном язикє». На зауваження образився, мовляв, «какая разніца». Він вважав, що особливо «разніци» не повинно бути в Церкві, і навіть прочитав на цю тему міні-лекцію з кількох речень.
З того часу минув рік. Різниця стала очевидною. Україна поділилася на «одних» та «інших».
Одні шиють розвантажувачі для військових. Інші шукають можливості поживитися за чужий рахунок.
Одні оплакують загиблих родичів чи друзів. Інші роблять вигляд, що їх це не стосується.
Одні моляться за мир. Інші біля «свого» храму вивішують іноземні прапори.
Одні вивозять з дому все необхідне на армію. Інші скуповують собі до хати сірники та сіль кілограмами.
Один священик-поляк купує акційні футболки з тризубом для військових та перевозить каски через кордон. Інший лякається слів «Слава Україні».
Один іноземний посол публічно висловлюється спочатку на підтримку Майдану, а тепер — України. Інші, його підлеглі, роблять вигляд, що не вмішуються у політику.
Насправді країна не ділиться на західняків чи східняків, тих, що за ЄС, чи тих, що за Росію, і навіть не на віруючих чи атеїстів, а на небайдужих або байдужих людей. І не завжди християни відносяться до перших. На жаль.
CREDO №129/2014
Липень 2014 року
Інші матеріали цього числа:
Єпископ із Криму: «Не засуджуйте нас!»
Бути поруч — основне завдання капелана
А ми пройдемо через Київ маршем
фінансово.
Щиро дякуємо!
