– Ти зачем фрукти в туалєтє моєш?! Вот у мєня в купе памой. Захаді, єслі что нужно, – здивував своєю добротою провідник у вірменському поїзді. Бо де ж у нас хтось бачив провідника-помічника, а не наглядача. Ми звикли: «ану за годину до прибуття потяга всі встали і постіль бігом здали». А тут: і гарячу воду для пасажирів шукав, і дитину, яка починала вередувати, забавляв, і важкі торби заносити допомагав.
– Якщо ми дивуємося таким звичайним людським речам, значить, у нашій країні не все добре, – сказала Мар’яна, яка лежала на нижній полиці й теж за всім спостерігала.
Побутове хамство в Україні часто виправдовують тим, що люди бідують, мусять виживати, тому і зляться. Хоча, наприклад, у Вірменії життя не краще.
Проте не від рівня життя залежить людська доброта. Бо ж небагатий парафіяльний завгосп у Тбілісі (Грузія) не був примушений заїжджати додому, аби прихопити для гостей з України домашнього вина й теплого хліба на дорогу, українська заробітчанка у Римі (Італія) не була зобов’язана проводжати паломників до потрібної зупинки за дві години до Нового року, а водія маршрутки з Севану (Вірменія) ніхто навіть не просив змінювати маршрут, аби (без додаткової оплати) «довезти туристів поближче».
Кажуть, подорожі розширюють світогляд. Але, крім того, вони ще й роблять людей добрішими і щасливішими. Мене – точно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
