Бог створив людину на свій образ і подобу, аби вона була щаслива. Але, порушивши заповідь Творця і торкнувшись забороненого плоду, вона відокремила себе від єдиного джерела власного щастя — від Бога, котрий її створив. І коли в її життя увійшли страждання і нещастя, вона мимохіть почала шукати відповідь на питання: «Чому?» Чому я страждаю? Хто в цьому винен?
Разом із нещастями і стражданнями у життя людини увійшли страх (пор. Бут 3, 10), егоїзм і пиха, яка не дозволяє визнати свою провину, а відтак — примушує за будь-яку ціну шукати винуватця (або винуватців) зовні. І це прагнення, як каже нам Святе Писання, перший чоловік реалізував уже в день гріхопадіння, коли на питання Бога: «Чи не їв ти з дерева, що Я наказав тобі не їсти?» відповів: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зо мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут 3, 11‑12). Відтоді прагнення перекинути на когось провину у власних нещастях не переставало переслідувати зранену первородним гріхом людину. І якщо у вимірі, так би мовити, побутовому такими винуватцями можуть бути всі, хто завгодно (в першу чергу — найближчі): жінка, чоловік, теща, свекор, свекруха, сусід, начальник, підлеглі, працедавець, робітники, начальник ЖЕКу, голова сільради, міськвиконкому, уряд, парламент і так далі, — хто завгодно, тільки не я, то у вимірі ширшому, коли винуватців шукають у суспільній сфері, ними стають цілі верстви населення або цілі народи.
Цим прагненням знайти винуватця своїх бід і страждань вміло послуговувались як можновладці різного кшталту, щоб відвести від себе незадоволення люду, так і (й навіть ще більшою мірою) творці та зверхники тоталітарних режимів, щоби повести ці маси за собою. І це було нескладно: достатньо було тільки запевнити людей, що вони піднімають їх на боротьбу проти тих, хто робить їхнє життя нещасливим. Більшовики в Росії — проти панів, буржуїв, куркулів; нацисти в Німеччині — проти “неповноцінних рас ”. І серед цих неповноцінних рас вони, не вимисливши нічого нового, в першу чергу вказали на євреїв. Пишу «не вимисливши нічого нового» тому, що сумна традиція звинувачувати євреїв в усіх нещастях тільки за те, що вони євреї, налічує тисячоліття. І якщо хтось із прибічників такого погляду стверджуватиме, ніби всьому причиною те, що юдеї вбили Христа, то слід зауважити: явище, яке ми сьогодні називаємо антисемітизмом, виникло набагато раніше, ніж Спаситель — втілене Боже Слово — прийшов на землю.
Корені цього явища, його передісторію треба, на мій погляд, шукати у VIII–VI ст. до Різдва Христового, а точніше — у 721 році, коли Північне юдейське царство (Ізраїль) було завойовано Ассирією, та 587 році, коли Єрусалим був узятий Вавилонським царем Навуходоносором ІІ і припинило своє існування Царство Юдея. Наслідком цих подій було переселення еліти єврейського народу на територію країн-переможців, що відкрило новий період його історії: народ, який досі жив відокремлено від інших, тепер почав розселятися в усіх частинах тодішнього цивілізованого світу, створюючи діаспору повсюди, де жив поруч з іншими народами. Юдейський народ від того часу стає, якщо можна так сказати, всесвітнім: адже з вавилонського вигнання повернулась менша його частина — у більшості своїй юдеї залишились у Месопотамії або виїхали ще далі. Завоювання Александра Македонського, створення ним величезної імперії, а потім її розпад; завоювання римлян і створення ними світової «наддержави» — всі ці події розширили географію розселення євреїв від Іспанії на Заході майже до Індії на Сході. Сини Якова по-різному потрапляли у найвіддаленіші куточки світу: одні як раби і військовополонені, а після визволення залишились там назавжди (наприклад, у Римі й Александрії); інші прийшли як військовослужбовці, купці або ремісники. Багато хто приніс «тільки пару рук» і готовність виконувати будь-яку працю, яка б могла дати їм такий-сякий заробіток, а дехто й рятувався від переслідувань. Перебуваючи на чужині, яка ставала для них другою вітчизною, євреї швидко пристосовувалися до місцевих умов, переймали місцевий спосіб життя і культуру. Минало кілька поколінь, і вони (насамперед це стосувалось елліністичного Єгипту) забували арамейську мову, перестали розуміти і гебрайську — священну мову їхньої Тори. До слова, чи багато євреїв у колишньому Радянському Союзі знали не те що іврит (вивчення цієї мови завжди було проблемою для тих, хто мав намір репатріюватись до Ізраїлю), а й ідиш — близьку до німецької мову євреїв Європи? Отже, у Римі євреї, значною мірою, жили «по-римському», в Греції та елліністичному Єгипті — «по-грецькому». І, хоч на перший погляд це може здаватися дивним, але починаючи з ІІІ ст. до Христа євреї називали своїх дітей грецькими іменами, навіть і такими, в яких крились імена поганських божеств: Аполлоніос (Аполлон), Артемідорос (Артеміда), Деметріос (Деметра), Діонісіос (Діонізій), Гераклейдес (Геракл), Гермайос (Гермес) та інші. Це здається дивним тільки на перший погляд: адже і в колишньому СРСР, і в інших країнах євреї переважно давали своїм дітям ті ж само імена, що й їхні сусіди-неєвреї. Отже, їх не можна було вважати іноземцями у країнах розселення (вони ними й не були: у Римі, наприклад, місцеві євреї, хоч і мешкали окремо від усіх у відведеному для них кварталі, мали римське громадянство), адже вони жили «як усі». Але, з іншого боку, — були не такими, як усі.
Більше того, і це найважливіше і найцікавіше: пристосування до довколишнього світу у них поєднувалося з постійним утвердженням власної відмінності, зміцненням спільності та єдності, хоча і в іншому мовному середовищі та в нових культурних умовах.
Відмінність, «інакшість» полягала в тому, що євреї, відмовляючись від мови предків і національних імен, не відмовились від головного — віри в єдиного Бога, який не перестає опікуватися своїм Вибраним народом. І саме ця віра не тільки давала юдеям змогу усвідомлювати свою перевагу над довколишнім язичницьким світом із його мертвими божествами, а й охороняла їх від змішування з іншими народами. Їхня вірність Закону Мойсея також підтримувала в них усвідомлення своєї народності, яка так різнилась від усіх, хто їх оточував. Цей закон визначав майже кожен крок їхнього життя, встановлював своєрідні звичаї і традиції, надаючи релігійного значення кожному прояву життя й діяльності, і тим створював ще один додатковий бар’єр, що не дозволяв євреям асимілюватися з іншими народами.
Відомо — і це підтверджують науки: психологія, соціологія тощо, — що особа або спільнота, яка не є такою, як усі, більше того, тримається замкнуто і нікого до себе не допускає, часто викликає підозру, про неї вигадують різні небилиці. І вже в часи народження Христа про євреїв говорили, що їхніми предками були прокажені, вигнані з Єгипту; що в пустелі один осел показав їм джерело води, й тому вони поклоняються ослу як Богу. Навіть такий серйозний римський історик, як Тацит, вважав, що Мойсей дав їм закони, які суперечать будь-якій людській моралі. Мине небагато часу, і таку ж само «суспільну підозру» викликатимуть і спільноти перших християн, яких незаслужено обвинувачуватимуть у чому завгодно, а, передусім — у тому, що вони відмовляються поклонятися язичницьким богам. І це перше, що було спільним у християн і у євреїв: і ті й ті готові були скоріше йти на смерть, ніж зрадити свою віру (див. Дан 3, 13-23; 6, 10-16; 1 Мак 2, 22; 2 Мак 6, 18-31; 7, 1‑41).
Друге, що було спільним: одні й другі були впевнені — і в тому не помилялися, — що тільки їхня віра є істинною. А це, звичайно, викликало ву людей, у чиїх душах первородний гріх породив пиху, думки, що і євреї, й християни ставлять себе вище. Для пихи це завжди боляче. Нарешті, і юдеї, й християни, були впевнені — і теж не помилялись — у своєму месіанському призначенні: у юдеїв ця впевненість випливала з їхньої вибраності Богом, у християн — із заповіді, даної Христом: «Зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт 28, 19; пор. Мк 16, 15). А язичницьке оточення розцінювало це як нав’язування йому іншої віри силоміць.
Перебування на чужині — і це стосується не тільки євреїв, а й усіх емігрантів, які залишали батьківщину без надії на повернення — потребує, щоб знайти своє місце в чужому оточенні, так би мовити, мобілізації усіх здібностей і талантів. Емігранти та їхні нащадки часто займали і займають високе становище у країнах перебування: у бізнесі, політиці, культурі тощо (як, наприклад, українці або поляки у США й Канаді). Євреї не були винятком. В Александрії, скажімо, вони за досить короткий час зайняли міцні позиції в економічному житті міста: крім роздрібної торгівлі та дрібного фінансового капіталу, в їхніх руках опинилася майже вся хлібна торгівля; саме александрійські євреї були ексклюзивними посередниками в торговельних стосунках між Римом і країнами Сходу. І це не єдиний приклад: євреям в усі віки вдавалося займати (і утримувати) міцні позиції в економіці країн, де вони жили, — передусім у торгівлі й фінансах. Коли таких успіхів у бізнесі досягають представники корінної національності, це вважається чимось природним. Але коли це «інші», ставлення до який і без того підозріле або відверто вороже? Звичайно, що це налаштовує проти них корінне населення, тим більше що хтось із цього населення потрапляє до них у грошову кабалу. Первородний же гріх позначився не тільки на язичниках, а на всіх без винятку людях; тож і Вибраний народ був здатен трактувати приписи Закону виключно в свою користь, що, звісно, тільки додавало ворожості до нього з боку оточення.
До підозрілості й ворожості долучається породжена тим-таки первородним гріхом заздрість. «Заздрість і нездорова ревність, — писав у своєму Посланні до Коринтян папа і мученик Климентій І, – привели до братовбивства (Каїна). Через заздрість наш отець Яків утікав від свого брата Ісава. Заздрість наразила Йосифа на смертельну небезпеку і прирекла його на неволю. Заздрість змусила Мойсея тікати від фараона, коли від почув з уст свого одноплемінника: ’Хто тебе настановив князем і суддею над нами? Чи не задумав ти вбити й мене, як убив єгиптянина?’ З приводу заздрості Аарон і Міріам були вигнані з табору. Заздрість штовхнула Датана й Абірона живцем до відхлані, коли вони збунтувалися проти слуги Божого Мойсея. Через заздрість Давида не тільки зненавиділи чужинці, а й переслідував Саул, цар Ізраїлю». Заздрість небезпечна тим, що люди часто її не усвідомлюють. Так, багато кому хотілось би бути на місці єврейських банкірів або багатих підприємців. Але не далеко не кожна людина має до цього відповідні здібності! Й ось цього — обмеженості своїх можливостей людина, вражена первородним гріхом, прийняти не може. Буває, спитаєш у пересічного антисеміта, за що він не любить євреїв, і чуєш у відповідь: «А ти сам подивись…» — і далі, залежно від широти поглядів співбесідника, починається довгий перелік або всесвітніх єврейських банківських домів (чи тих, що вважаються такими — я не перевіряв, чи вони справді єврейські, і не збираюсь), або євреїв-підприємців місцевого масштабу — власників підприємств, крамниць, майстерень, ательє тощо; або наводяться статистичні данні про відсоток підприємств, які належали євреям у ті чи ті періоди історії в тих чи тих країнах. Таким чином, сам факт, що єврейська родина володіє великим банком або єврей створює і успішно провадить власне підприємство, стає їхньою провиною. Так, у євреїв (як і в мусульман, між іншим) існує правило позичати «своїм» гроші у безвідсоткові кредити, підтримувати «своїх» у бізнесі, особливо коли це свіжий переселенець, якому треба розпочати справи. Але що заважає іншим народам не дерти відсотки зі своїх або влаштовувати земляцтва взаємоподомоги? Звичайно, заздрити і злоститися легше.
Будь-яка влада може допускати промахи в керівництві політичним, економічним і соціальним життям; але майже ніяка влада (особливо — абсолютистська, тоталітарна) не хоче їх визнавати. Але якщо промахи можна замовчувати, то набагато складніше приховати їх наслідки. А щоб обілити себе, зручніше за все перекинути свою провину на когось. І якщо фараони Єгипту тільки передбачали можливість того, що євреї у разі війни можуть перейти на бік ворога (див Вих 1, 9-10), то пізніше їх уже прямо звинувачували в усіх нещастях починаючи від пожежі Рима за часів Нерона, епідемій чуми у середньовічній Європі, й закінчуючи шпигунством на користь сусідньої держави (справа Дрейфуса у Франції наприкінці ХІХ ст.), звинуваченням у поразці Росії в російсько-японській війні 1904-1905 років, зокрема біля Цусіми. Хоч би яке на кого впало нещастя, винуватець один. Як у відомому віршованому анекдоті: «Если в кране нет воды — значит, выпили жиды».
Святе Письмо каже: «Так говорить Господь сил, Бог Ізраїля, до всіх виселенців, що Я переселив з Єрусалиму у Вавилон: Дбайте про благо тієї землі, куди Я вас виселив, і молітесь за неї Господеві, бо в її добробуті — і ваше щастя» (Єр 29, 4. 7). Чи дотримувалися сини Ізраїля цих Божих слів? Внесок, зроблений євреями у розвиток економіки, науки та культури країн, у яких вони жили, дозволяє дати на це питання позитивну відповідь.
Так, були і євреї серед тих, хто був зацікавлений у розвалі чотирьох монархій внаслідок І Світової війни (як раніше — у розвалі Іспанської імперії), і в самій цій війні. Але цього вони хотіли не тому, що вони євреї, а тому, що переслідували якісь свої корисливі інтереси. Так, серед тих, хто здійснив більшовицький переворот у жовтні 1917 року, були євреї, і було їх чимало. Але зробили вони це не тому, що були євреями, а тому, що сповідували певну ідеологію, яка хоч і була створена євреєм (практикуючим юдеєм її творець, до речі, не був), та інтересів світового єврейства не відображувала. Були євреї, і чимало, серед співробітників ЧК–ГПУ–НКВС, які здійснювали репресії. Але робили це не тому, що були євреями, а тому, що служили створеній більшовиками тоталітарній системі. Але ж були там і росіяни, й українці, і білоруси, й латиші (колишні вояки корпусу латиських стрільців). Ці народи ні в репресіях, ні в Голодоморі ніхто не звинувачує. І якби серед чекістів-гепеушників-енкаведистів не було жодного єврея, невже б тоді сталінське керівництво не знайшло способу здійснити ці репресії? Голодомор в Україні часто пов’язують з іменем Кагановича (щоправда, не називають, якого саме, — адже їх було четверо братів). Пов’язують так тісно, що жертви Голодомору і репресій називають не «жертвами більшовизму», навіть не «жертвами сталінізму», а «жертвами Кагановича». Не намагаючись ні виправдовувати Лазаря Кагановича (а йдеться, здається, про нього), ні применшувати зло, яке він вчинив українському народові, зауважу одне. Можна (і треба) покласти на Кагановича провину за голодомор 1947 року — тоді він вдруге був обраний Першим секретарем ЦК Компартії України, щоправда ненадовго — тільки до грудня місяця. Але в 1932–1933 роках (точніше, від 1930 до 1935 року) він очолював Московський комітет партії. Перший раз секретарем ЦК Компартії України був у 1925–1928 роках, тобто тільки підвів українських комуністів до початку колективізації. Щоправда, 1933 року він, за сумісництвом, очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б). І можна слушно припустити, що саме ця його діяльність відгукнулася в Україні мільйонами померлих від голоду (мабуть, недарма саме за діяльність на цій посаді він був нагороджений орденом Леніна). Так, але злочинні рішення Кагановича, ухвалені ним у Москві, ще мали були бути втілені в життя на місцях. І еред тих, хто це робив, були не одні лиш євреї, а на мою думку, то євреї там були в меншості. Отже, Лазаря Кагановича можна назвати одним із винуватців Голодомору, але не єдиним. Адже він і сам робив не що хотів, а тільки слухняно виконував волю Вождя Народів. І було би наївним думати, що якби на місці Кагановича був якийсь Іванов, Петров чи Сидоров, то жертв було би менше.
Але це ще не все. Ленін, Каганович, Троцький, Урицькій, Володарський, Каменєв і багато інших «вождів» більшовизму справді були євреями. Але цього ще не досить, аби довести, що жовтневий переворот був суто єврейським, і більшовизм — суто єврейським явищем. І ті, хто неодмінно хочуть це довести, зробили євреями й тих, хто ними не був: поляка Дзержинського, його наступника, теж поляка Менжинського. Дехто, йдучи далі, «відкрив», що у грузинських євреїв прізвища закінчуються на «швілі». Після виходу в світ книги Віктора Суворова «Очищення», в якій він показав злочини деяких «жертв» сталінських чисток в армії, євреєм зробили маршала Тухачевського (російський дворянський рід Тухачевських був відомий ще за часів Катерини ІІ). Євреями були двоє лжепророків сучасності — Маркс і Фрейд, але цього замало: деякі гарячі голови приписали до синів Вибраного народу навіть… самого Гітлера. А оскільки Ісус Христос походить саме з цього народу, і цього ніхто не заперечує, то християнство — це вчення, яке євреї нав’язали усьому світові, щоб його поневолити. Схоже на маячню позбавленого розуму, але мені доводилось чути й таке.
Які ж докази того, що євреї неодмінно хочуть досягти панування над світом? Хто хоче — знайде. Це не тільки факт, що вони розселились по всіх п’яти континентах (нехай і не з власної волі). Не тільки те, що посідають міцні позиції в економіці, науці, культурі різних країн. Це й документ, що містить програму заволодіння світом, і називається «Протоколи сіонських мудреців» — фальшивка, сфабрикована спецслужбами царської Росії наприкінці ХІХ ст. Але й це не все: 2 червня ц. р. в інтернеті з’явилася стаття «Непрохані гості: ВОНИ тут уже 6000 років». Її автор (або автори) доводить, що євреї — це… нащадки пришельців з іншої планети, які 6 тис. років тому прилетіли на острів Цейлон, звідти перебралися до Єгипту, який швидко прибрали до рук, а вихід із Єгипту під проводом Мойсея якраз і став початком здійснення їхньої мети — запанувати над світом.
Хтось може запитати: чому це я раптом кинувся захищати євреїв? Відповім: я зовсім не збираюсь їх захищати. По-перше тому, що це народ, вибраний Богом, і таким залишається і назавжди залишиться: адже Бог вірний Союзу-Завіту, укладеному з Ізраїлем на Синаї (навіть коли Ізраїль не був вірний). По-друге, я зовсім не ідеалізую євреїв і не намагаюсь доводити, що вони кращі від будь-кого, і не заперечую, що серед них були і нині є злочинці й шахраї, – але причина їхніх злочинів і шахрайств не в тому, що вони євреї, а в тому, що вони нечесні люди, яких унаслідок первородного гріха не бракує серед будь-якого іншого народу. Я ніколи не визнаю слушними необґрунтовані звинувачення з боку деяких єврейських кіл на адресу інших народів – зокрема, поляків або українців — у масовому знищенні євреїв під час Другої світової війни. Але я також розумію, що причина цих звинувачень полягає або у не знанні історії (адже то єврей з Австралії, який народився вже задовго після війни і нічого про неї не знає, дописався до того, що створені нацистами табори і гетто були єдиним місцем, де євреї могли сховатися від… польських антисемітів), або у намаганні отримати з цих звинувачень якусь вигоду, або у невдячності тим, хто, ризикуючи власним життям і своїми родинами, врятували від неминучої загибелі сотні тисяч євреїв. Це по-перше. А по-друге, я розумію, що це думки тільки купки екстремістів, а не усіх євреїв світу. Алея праведників світу в Ізраїлі — промовистий доказ. Хоч би якими були євреї, я вважаю, що нам, християнам, є за що бути їм вдячними: за історію спасіння, яку зробив із ними Бог і яка є історією кожного з нас; за псалми, якими ми молимося; і найбільше — за Спасителя нашого Ісуса Христа, Котрий за тілом походить із синів Ізраїля. Тому і взявся я написати цю статтю (може, й не брався б, якби не деякі коментарі на сайті «Credo), щоб — нехай читачі оцінять, наскільки мені це вдалося — показати: глибинна причина юдофобії, як і будь-якої іншої ксенофобії, — це первородний гріх, тому нічого спільного між антисемітизмом і християнством бути не може.
І останнє. Пишучи ці рядки я не живлю жодних ілюзій щодо того, що хтось із тих, хто не любить євреїв, прочитавши викладені тут факти, перемінить своє ставлення до них. Рани, завдані первородним гріхом, не зцілити написанням однієї статті. Це можливо тільки проголошенням Доброї Новини про Ісуса Христа, який прийшов у світ саме для того, щоби зцілити все і зруйнувати бар’єри, які первородний гріх поставив між людьми. У тому числі — міжнаціональні.
фінансово.
Щиро дякуємо!
