Гюстав Доре. Боротьба Якова з Ангелом. 1855
Чому Ісус, побачивши переляканих учнів, спершу поспішає до них по хвилях, а потім хоче їх обминути? Дивовижні слова: «Коли ж побачив, як вони, веслувавши, втомились, — бо вітер був їм противний, — то близько четвертої сторожі ночі подався до них, простуючи морем, — хотів їх обминути» (Мк 6, 48).
Закінчення цього вірша не дає мені спокою, тривожить, примушує замислитися. Непокоїть. Чому Ісус, побачивши зляканих учнів, спочатку вийшов їм назустріч, а потім захотів їх обійти? На шляху в Емаус «Він робив вигляд, ніби хоче йти далі». Описані у книзі Буття ангели, послані Богом у Содом, фактично під примусом Лота увійшли до його дому. Чому Бог поводиться так?
— Бог до болю поважає нашу свободу, — відповідає на це запитання о. Гжегож Стшельчик. — Це як із любов’ю: можна любити здалеку, захоплюватися крізь шибу, надсилати анонімні листівки та СМС, але одного разу це скінчиться розставанням. Необхідна ініціатива: потрібно зізнатись у коханні, зробити все, щоби втримати кохану людину. Потрібно втримати Бога. Подібно до Якова, який боровся з янголом, треба закричати: не відпущу, доки не благословиш мене!
— А якщо ми Його не затримаємо, Він так і піде далі?
— Так. Але, на мою думку, продовжуючи йти, Він щосекунди обертатиметься назад і дивитиметься, що ми робимо. Він обійде нас довкола, аби лиш не втрачати нас з очей, весь час обходячи. Бог вільний, ми не можемо Ним заволодіти, а Він ніколи не стане Богом моїх особистих забаганок. Учні ж геть не розуміють, що відбувається. Вони замикаються на всі запори — а Він входить і стає посередині, але зникає, щойно учні хочуть Його затримати. Він вільний, і Його свобода — це запрошення для нас прийняти цю гру і закликати до Нього. Залишся, залишся з нами, бо день уже схилився до вечора!
— Євангеліє описує нам Христа, який іде по хвилях озера і, побачивши переляканих учнів, хоче… пройти повз них! Але ж чому?
— Він хотів обійти човна, бо чекав на крик «Порятуй!». Бог поважає нашу свободу і дуже часто не стане втручатися, доки ми самі не почнемо кликати Його, — пояснюють Віолен Офор та Ерік Юрет, члени французької спільноти «Дім Лазаря», яка ось уже 25 років поспіль провадить заступницьку молитву. — Наш крик викриває глибини нашого серця, оголює корені нашого страждання й бунту. Так насправді відбувається. І мова ж іде не про те, щоби кричати на Бога, але щоби кричати до Бога! А Він не боїться нашої чесності, бо й без нас прекрасно знає, що діється у нашому серці. Важливий елемент нашої молитви — привести людину до того, щоб вона прокричала перед іконою Воскреслого Спасителя свій біль. Цей крик надзвичайно важливий, оскільки цієї миті людина виходить з усіх своїх самовиправдань, викручувань, відмовок, а назовні вириваються її істинні почуття. Коли ми кричимо, то переносимося в самий епіцентр наших страждань, кладемо його на долоні й простягаємо Богові.
Євангеліст пише, що коли Марта зустріла Ісуса, вона прокричала: «Господи, якби Ти був тут, не помер би брат мій!» Вона не сказала Йому: «Знаєш, так шкода, що Тебе не було. Розумієш, Лазар хворів, у нього була гарячка…» Ні! У грецькому оригіналі ми читаємо, що Марта кричала!
У звичайному житті ми не звикли кричати під час молитви. Ми репетуємо щосили: «Як же мене все дістало!!!» — а потім побожно стуляємо долоньки, закочуємо очі та схиляємо коліна на молитву. Це — духовна шизофренія. Щоправда, то не наша провина, нас так виховали. З Богом ми розмовляємо ввічливо, без емоцій. А в Біблії сказано: бідняк заволав — і Господь почув його. Він кричав! Прикликав Бога зі своєї глибини! У грецькому тексті в таких випадках ми часто знаходимо опис такого крику як ревіння пораненого звіра. Саме так закликав до Ісуса сліпий бідняк на ім’я Вартимей, який ричав Йому вслід: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!»
І він був почутий.
За матеріалами: Посланец св. Биргитты