Фото: Олена Качуровська
Тіло має бути моїм богом чи ворогом? А може, я взагалі не повинна ним цікавитися, якщо весь інший світ ним цікавиться аж занадто?
Ми живемо в часи, коли жінка стоїть на роздоріжжі. Здається, ще не було в історії моменту, який більше сприяв би жінці, пропонував би їй більшу свободу вирішувати за себе або ширшу палітру можливостей, що розкриваються перед нею. Попри це, чимало жінок неспроможні віднайти свою цінність і гідність. Хто я? Ким повинна і ким хочу бути? Якою я хочу бути?
Труднощі у знаходженні відповіді на ці питання легше зрозуміють ті, хто в гіпермаркетах безпорадно опускає руки, проводячи довгий час у виборі найкращого прального порошку чи макаронів з-посеред десятків упаковок, якими заповнені полиці. Так, справді, можливостей визначити свою автентичність жінка має багато, від рішення про вибір життєвої ролі (професійно активна жінка, досконала господиня вдома чи ідеальна мати, наприклад), через вибір напряму навчання, чоловіка, кількості дітей, релігійного світогляду тощо.
«Місія неможлива»
Ця, вже майже нічим не обмежена, свобода від традиційно сприйнятих гнобителів (чоловіки, Церква, суспільна думка, сім’я, звичаї, традиції тощо) як мінімум не означає відсутності будь-якого тиску. Просто сьогоднішній тиск вбирається в дещо інакшу, ніж раніше, філософію і список. Цього разу саме в ім’я визволення на жінку накладають чергові кайдани: надмірних очікувань, неможливих для виконання вимог і завдань, які неможливо узгодити, а їх реалізація вимагає немислимої жертовності. Розміру цих вимог жінка, внаслідок дієвої пропаганди медій, навіть не усвідомлює. Вочевидь до часу, коли настане криза особистості, депресія, розчарування.
Ідеологія успіху, гонитви за грошима, диктатура приємності — ці та інші форми поневолення посіли місце колишніх. Культ тіла, вічно молодого, красивого, досконалого, яке можна підправляти й покращувати до безконечності, вимагає щораз то більших жертв, а канони краси і досконалості сягнули просто абсурдного рівня.
Уперше в історії цивілізації дійшло до розщеплення ідеалу вроди і здоров’я. Колись «здорова» означало «плідна» і «гарна». Сьогодні «гарна» означає «худа», не обов’язково здорова, часто безплідна.
Панівний на сьогодні ідеал краси неможливо осягнути: ми повинні не старіти. Утопічна ідея вічної молодості, вроди, незалежної від паспорта, незмінної гладкості й пружності тіла — суперечної природі, фальшивої — викликає у кожної звичайної жінки приступи паніки з нагоди чергової інспекції своїх новонабутих зморщок перед дзеркалом. «Я старію, я знецінююся, мені потрібен ліфтінг», — думає вона в розпачі. Різними є реакції жінок на цю поступову, природну, хоч і небажану дегенерацію тіла, на цей опір, який воно ставить шаленій гонитві за позачасовою красою: одні женуться за ідеалом, не звертаючи увагу на ціну, інші знеохочуються, махаючи рукою на різьблені форми, а ще інші щомиті зриваються у нав’язувану погоню, гарячково рахуючи чергові падіння і невдачі, ще хтось суворо карає своє неслухняне, вороже тіло, яке не бажає допасовуватися до темпу перегонів, катуючи його дієтами чи операціями або ображаючись на нього і перестаючи про нього дбати.
Бог любить матерію?
Як у цих перегонах має віднайтися жінка віруюча, для якої Бог, а не тіло є остаточною метою і об’єктом прославлення? Як ставитися до тіла, щоб формувати його не так згідно з волею диктаторів моди, як згідно з волею Творця? Тіло має бути моїм ворогом чи богом? — думає розгублена жінка, бо воно буває і тим і тим, а інколи й одночасно. А може, я взагалі не повинна ним цікавитися? Яка бо користь із «грішного тіла», якщо воно підкорюється головно «земним марнотам»? Ми ж бо маємо дбати про спасіння душі, а земні останки й так невідворотно обернуться на порох, раніше чи пізніше…
Незалежно від того, як би сильно ми були «зорієнтовані на душу», то не можемо ігнорувати невигідного факту, що тіло нам для життя потрібне, що ми без нього не обійдемося, ані поза ним існувати не можемо, що наш вигляд і нутро, тіло і душа — це інтегральна цілісність.
Однак виявляється, що є і Добра Новина. А саме: наша душа влита в тіло зовсім не задля покарання. Тіло для християнина — це не ув’язнення, не «гріб» душі, як вважав ідеаліст Платон, а невід’ємна частина нашого людства, Божий дар. Такий само хороший і гарний, як і душа. Ми не можемо розвиватися виключно духовно, у той час як тіло лежатиме непотребом. Розвиток має відбуватися рівномірно. Бо якщо ми занедбуємо старання про тіло, то з часом воно домагатиметься свого, і тоді може подолати інші наші прагнення. К. С. Льюїс пише: нема чого силкуватися до більшої одухотвореності, ніж у самого Бога. Бог ніколи не хотів, аби людина була створінням суто духовним. Тому Він вкладає в нас нове життя з допомогою матеріальних речей, таких як хліб і вино. Можна це визнати певною незграбністю і браком духовності. Бог так не вважає. Бог любить матерію. Сам її вигадав.
Божественний слід
Добра Новина для нас, жінок, звучить так: жінка може бути красивою! Це у жодному разі не є нічим невідповідним! Краса є благом.
Ба більше: Бог — красивий. Ми часто забуваємо про цю рису Бога, говорячи про Його мудрість, всемогутність і так далі. Ми рідко усвідомлюємо, що Він є сама краса. І що цей Божий слід залишився в людині, особливим чином у жінці, як зауважує с. Богна Млинаж.
Потреба бути красивою, таким чином, здається глибоко закоріненою в серці жінки. Яцек Пуліковскі казав, що жінка за своєю природою прагне бути «доброю і красивою», а чоловік — «мудрим», і в цьому щось таки є. Це залишається правдою незалежно від віку жінки. Завданням же її, у зв’язку з цим, має бути віднайдення цього Божого сліду, і турбота про нього.
Турбота, дбання — але не ідолопоклонство чи здобування молодості і вроди за всіляку ціну, перед чим нас уже сотні років застерігає не тільки шерег казкових постатей, від Білосніжки по діснеївську Рапунцель, але також (і, може, насамперед) Святе Письмо. Апостол Петро до тих, хто своїм вбранням виражає надмірну марноту, каже: їхньою окрасою нехай буде не те, що зовнішнє, плетіння волосся і золоті персні або вишукані сукні, але нехай буде краса серця з непорушним миром і лагідністю духа, що такий цінний перед Богом (див. 1 Пт 3, 3). Отже, людину визначає не вбрання і вигляд, а те, що вона має в серці, якою вона є.
Однак хіба дбання про внутрішню красу мусить означати брак турботи про зовнішній вигляд? Я маю враження, що серед віруючих панують кілька стереотипних поглядів щодо турботи про зовнішність. Для декого скромність є виправданням повної відсутності турботи про одяг і вигляд. Важливим є моє нутро, правда про мене, отож я не мушу і не повинна фальшувати його макіяжем, зміною кольору волосся чи більш елегантним одягом.
Я маю старатися подобатися чоловікові? Але ж він присягав перед Богом, його обов’язок — кохати мене таку, яка я є, а думка інших для мене неважлива. Я маю наряджатися і малюватися? Це принизливо, це не годиться… Природу не слід підправляти, вона сама себе захистить…
Але чи завжди?
Чи жінка може фарбуватися? Чи єдиною функцією одягу віруючої особи має бути прикриття того, що сороміцьке, і захист від холоду? Чи скромне і годяще вбрання обов’язково мусить бути безформним, мішкуватим, невизначеного кольору? А чи він може бути також гарним, пошитим зі смаком і модно скроєним, так, щоби підкреслити нашу — також і зовнішню — красу? І тут як мінімум не йдеться про те, щоби одяг відкривав чи надмірно підкреслював ті частини тіла, які добре виховання і культура кажуть прикривати, але про те, чи може вбрання нас прикрашати. А може, воно могло би бути навіть певною формою свідчення?
Мені не йдеться про те, щоб несподівано усіх жінок заохотити до гонитви за модою. Вона бо часто не провадить до елегантності ані краси жінці не додає, а навпаки, псує її. Але важливим є дбати про свою жіночність.
Журналістка «Niedzieli» Ева Поляк-Палкевич каже: свята Джанна Беретта-Молля чи Слуга Божа Анна Єнке — це жінки, які цікавилися модою, одягалися елегантно і разом із тим скромно. Вони мали дуже високо ціновані на свій час професії і розуміли, що відповідний до ситуації одяг є певною культурною місією жінки.
Так, справді, існує погляд, що католички занедбують свою зовнішню красу, яку їм дав Творець. Може, це випливає з помилкового розумування деяких пань, що не слід жодним чином замислюватися про свою жіночність, її треба приховувати і маскувати. Тим часом кожна жінка, незалежно від віку чи стану, має обов’язок дбати про свій зовнішній вигляд.
Природна краса — це прекрасний дар, і якщо хтось його від Бога дістав, то має бути за це вдячний! Але, певно, слід визнати, що в цьому питанні не всі обдаровані однаково, і тільки Бог знає, чому. Про красу можна дбати по-різному: одна з моїх приятельок не терпить макіяжу, але свою жіночність підкреслює одягом; інша знайома має коротку стрижку, з практичних міркувань, але носить не тільки штани, а й спідниці, а гарні намиста і сережки прикрашають її шию та вуха. Я знаю жінок, які з огляду на різноманітні комплекси не можуть вийти з дому, не підмалювавшись бодай трошки, бо «треба ретуші на зображення». Інші сприймають макіяж як частину щоденної гігієни. І якщо макіяж не стає «мистецтвом заради мистецтва» чи проявом хворобливої залежності, то він, певно, не повинен нас спеціально спокушувати чи бути приводом когось оцінювати або осуджувати. А буває по-різному, бо часто ота скалка в оці ближнього у вигляді туші на віях дратує нас більше, ніж колода обмови у власному оці… Але ж, зрештою, в Пісні пісень висловлений подив над прикрасами, які підкреслюють привабливість жінки: прегарні твої щоки у сережках, шия твоя — в намисті (Пп 1, 10).
Зрештою, чи брак піклування про своє тіло не є інколи вираженням звичайних лінощів? Якщо так, то як і з кожним проявом духовної «розхлябаності», з цим потрібно боротися. Наше тіло не гріб і не ув’язнення, а храм Святого Духа, як пише св. Павло, — місце, призначене для служіння Богові і прославлення Його. Отже, зробімо наші «святині тіл» такими гарними, як лиш це можливо заради слави Божої.
Будь красива сьогодні!
Разом із материнством ми відзначаємо сильні зміни у підході до власного вигляду. І наскільки до появи потомства ми ще думали про свою зовнішність, то після його народження, а нерідко ще і з появою кількох зайвих кілограмів, запал згасає. Часто недбалість щодо вигляду пояснюють браком часу і втомою від щоденних обов’язків. Стільки всього на голові, стількох дітей треба вдягнути, а інколи також і чоловік як «ще одна дитина», отож про себе жінка думає наостанок, або й не думає взагалі. І полишає цю тему, інколи надто вже легко і без боротьби, як неважливу.
На одних реколекціях мою увагу привернула одна з учасниць: дуже гарна, доглянута й елегантна жінка — мати п’ятьох дітей, які тут же були присутні. Я роздумувала, як їй це вдається, коли я зі своїми двома не даю нічому ради. Запитала про це її чоловіка — і яким же було моє здивування, коли він заперечив: «О ні, дітей у нас семеро, двоє старших залишилися вдома». Я отетеріла, але для мене це було надзвичайне свідчення.
Довго я думала, про що ж тут у такому разі йдеться, бо хіба не про час чи його брак, чи надмір обов’язків, а радше про підхід до теми, ставлення до себе. Може, треба змінити пріоритети, перспективу бачення жертви «все для чоловіка, все для дітей», також і здоров’я, вроди, амбіцій, мрій — на «якнайбільше збережу для чоловіка і дітей», причому здоров’я і вроду для них же. Бо діти не бажають мати вічно загнану маму-мученицю, але цінують таку маму, якою зможуть пишатися, радіти їй і наслідувати її, також і щодо власного тіла як Божого дару. Дару, який вимагає нашої турботи, аби стати немовби образом, який, після оправи в гарну рамку, набуває додаткової краси і робить так, що інші хвалять його автора. Тобто Творця людини, у нашому випадку.
А чоловік? Чи ж і він не має тішитися нашою красою і зовнішністю? Наша краса це важлива справа для чоловіка, який дивиться не тільки серцем, але й очима, що ми виразно чуємо в уривку з Пісні пісень: зачарувала ти мене, сестро моя, наречена моя, разком твого намиста, поглядом твоїм очей, захопила мою душу, бо солодкий твій голос, а обличчя твоє привабливе. Як лілія серед терня, така гарна подруга моя…
І якщо ми не від учора знаємо, що «чоловіки люблять очима», то чому їхнє око має більше затримуватися на моделях із телебачення, або хоч би на колегах по роботі, ніж на нас? Вочевидь не кожна з нас є іконою краси і стилю, але в кожній з нас є частка Божої краси, і потрібно тільки її видобути. Декому достатньо просто частіше усміхатися. Іншим доведеться присвятити трохи більше старань…
У добу диктатури кістлявих форм ті жінки, які не мають модельної фігури, легко впадають у комплекси, відмовляючись дбати про свою зовнішність. Чергова вагітність, святкування, відпустка all inclusive — і знову разом із черговими кілограмами приходить знеохочення. «Я набрала 15 кг, отож доки не схудну, то і до перукаря не ходжу, і вбрання не купую, ну навіщо, коли я така товста», — каже моя колега.
Однак більшість із нас прекрасно знають, що схуднення — це процес, який набагато легше запланувати, ніж здійснити. А підхід, що якщо вже фігура не та, то «все одно, у що я вдягнута, гумку на волосся начеплю, стоптані капці на ноги, і почекаю на кращі роки» — може виявитися згубним, якщо ті «худі» роки ніколи так і не настануть. Я не маю наміру ні в кого відбирати сподівань, бо з досвіду знаю, чим є регулярна боротьба з небажаними кілограмами; але я рішуче не підтримую підходу «відкладення» старань про свій вигляд на якийсь невизначений час. Часу шкода!
Для тих із нас, які бажають бути гарними, але не знають, як розпочати, дам на завершення кілька порад щодо підходу до власного вигляду:
– Прийми Божу перспективу, Божий стандарт краси: пам’ятай, що ми створені чудесно.
– Не замучуй себе: нашою метою є не осягнення ідеалу, а дбання про дар тіла (здоров’я, самопочуття, естетика).
– Уповні використай те, чим Бог тебе обдарував.
– Дозволь іншим тобі допомагати (порадься з перукарем, візажисткою, доброю подругою).
– Визнач собі реальну мету, аби не знеохотитися надто швидко.
– Старайся осягнути рівновагу між спрйняттям того, якою Бог тебе створив, і відповідальністю за своє тіло.
Але старань про красу (також і зовнішню) не полишай, бо «одяг людини, усмішка на вустах і хода її кажуть про те, ким вона є» (Сир 19, 30).
Агнєшка Завіша, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
