Великоднє

Цьогорічні Великодні свята видалися дуже гарними. Зрештою, а як може бути інакше — це ж найбільше християнське свято, суть християнства як такого («Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!» 1 Кор. 15,14) і всі ми добре про це знаємо.

Так добре і так давно знаємо про важливість Пасхи, що не раз забуваємо пережити Великдень як належить і все зводиться до того, щоб не «пережити», а «перебути»: прибирання, кошик, паски, крашанки, гості, родина, вихідні, відпочинок, багатий стіл, і щоб гарна погода, і не забути після свят взяти на роботу пасочку і крашанок — почастувати співробітниць. І щоб гарно, по-людськи, по-християнськи. Ну бо й справді, відніми те все у Великодня — і свята не свято.

А Великдень таки видався гарний цьогоріч. З кошиком, крашанками і ковбасою, випічкою, з піднесеною атмосферою змітання всього з магазинних полиць ще за тиждень-два до свят. Така собі передсвяткова гарячка, як і перед Різдвом, от тільки акцент більше на стіл, ніж на подарунки. Ага, і до чого це я? А до того, що Великдень закінчується після Обливаного понеділка. Безповоротно. Ну, залишаються ще смаколики, щоб подоїдати, але щоб якось там особливо святкувати — то вже ні, скільки можна. Як була малою, то бабці наполягали на тому, щоб святкувати перший, другий і третій день свят — до храму сходити і за важку роботу не братися. А нині: прискореніше живемо — прискореніше святкуємо, якось так. Тому навіть вітання з Великоднем надсилаємо-отримуємо за тиждень до Пасхи, щоб встигнути. А як бути з літургійною традицією Великодньої Октави? Коли святкування мало б розтягнутися принаймні на найближчих вісім днів? Адже саме тоді й годилося б вітати один одного, надсилати листівки/sms’ки, святкувати, і на все був би час. А так отримала sms у вівторок після Великодня з привітанням і…вибаченнями, що вітають вже після Свят. Отаке.

І ще про вітання. Ніби й повнота Великодня в традиційному: Христос воскрес! Воістину воскрес!, але завжди додаємо ряд стандартних приємних слів, щоб було: бажаю… родинних, теплих, смачного яєчка, гарної пасочки, благодатей Воскреслого, світлого, теплого… ну і далі традиційно. Ну правильно, адже і так потім ніхто не пам’ятає, що було сказано-написано, головне що не забули привітати. То правда, слів, які були простим кліше, потім не пам’ятаєш. А нам цьогоріч побажали, щоб Ісус так огорнув нас своїм благословенням, щоб ми пищали від радості. Мені від цих слів постає перед очима картинка, як немовля реагує на наближення тата — ця безумовна радість виражена розмахуванням ручками-ніжками, безмежне щастя в посмішці і радісному верескові. І жодних умовностей, жодних розумових висновків, тільки любов. Пищати від радості будучи наповненими Ісусовим благословенням…

А коли святили кошики, був там один повний шоколадних яєчок, а замість паски — помаранча. І чомусь перед очима постала зворушлива сценка, як за великоднім столом всі домашні по скибочці ділять помаранчу, христосуються шоколадом і проказують традиційне: дай, Боже, ці свята відсвяткувати і за рік дочекати. Усміхнуло.