— Ну добре, прикрашання храмів це проблема, сестер на місіях немає… відповідно, насувається питання: священик це пастир, а наскільки там активні «вівці»? Зрештою, якщо немає оформлення храму — намалюйте самі, немає черниць — організуйте парафіяльні справи самі… Як там ваші миряни?
— Це інша проблема, і вона дуже глибока. Тут ми торкаємося ментальності й культури місцевого люду. Місії наші молоді. До приходу християнства тамтешні люди не мали релігії як такої. У них були свої вірування, але не релігія; їхні вірування це світ духів, шаманізм, — це не поганство. Вони не вірили в Бога як такого, а тільки контактували (через шамана) зі світом духів. Коли прийшло християнство, вони перейшли на нього досить швидко. На сьогодні там майже всі охрещені. Не всі католики, бо маємо ще англікан і п’ятидесятників. Але вони всі вірять у Господа Бога й Ісуса Христа, причому існування Бога не підлягає жодним дискусіям. Вони можуть не ходити до церкви, не відправляти обов’язкових молитов, навіть Святого Письма не читати, але вони дуже сильно вірять, що Бог є. Для них очевидним є те, що існує духовний світ, існують духи, а отже, існує і Той, Хто вищий за все і за всіх. Тобто віру в Бога-Творця вони прийняли просто, для них це певною мірою очевидне.
Натомість їхня ментальність має свої проблемні сторони. Вони споконвіку були напівкочовим народом. Узимку живуть в одному місці, на літо перебиралися до іншого. Це було пов’язане з необхідністю шукати їжу на щодень. Бути біля озера, де ловиться риба, чи переходити на звірині стежки, де можна полювати. Постійних помешкань вони не мали. Узимку інуїти жили в іглу — крижаних будівлях. Коли наставали тепліші часи, цей будиночок просто розтавав, і вони переїздили. Вони взагалі не дбали про якесь прикрашання будівель, бо що там можна прикрасити, всередині тимчасової малесенької споруди з льоду? Влітку вони мешкали у наметах зі шкір. Тобто — жодних тобі образів, прикрас, абсолютно нічого додаткового. Бо весь їхній добуток мусив бути таким, щоби швиденько згорнути, запакувати на сани, впрягти собак і переїхати. Забудь про образки чи щось іще: тільки те, що найважливіше для виживання!
— Але ж тепер ви живете разом із ними у селі, тобто нікуди не переїжджаєте?
— Так, на сьогодні вони живуть у постійних будинках, але ментальність нікуди не ділася. У більшості домів немає ніяких прикрас по стінах, бо це ніколи не було потрібно. Європеєць би сказав, що там голо, пусто і брудно. Це народ, який не дбає про те, щоб жити у гарних домівках, і таке сприйняття земного життя змінюється дуже повільно. Є сім’ї, здатні досить непогано влаштувати свій побут: фотографію припасувати на стіну, покривало гарне на тапчан. Але у переважної більшості ця ментальність виключно тимчасового, непотрібного для прикрашань житла — зберігається.
Також вони (що зрозуміло) не мають прив’язаності до дому як такого. Наприклад, часто обмінюються будинками. Наша ментальність така: дім — місце, де я народився, виріс, ті стіни, ті кімнати. І щоби поставити дім, у нас потрібно чимало наробитися, зібрати кошти, матеріали, побудувати, обладнати… Ми цінуємо своє земне житло. Там цього немає. Там немає жодної проблеми з тим, щоби все покинути й поїхати кудись далеко.
Їхнє сприйняття власних домівок переноситься і на храм Божий: коли у церкві по стінах голо й пусто, їм це не заважає, вони на це не звертають уваги. Самі вони ніколи з такою ініціативою не вийдуть, щоби щось гарно облаштувати. Отож ми мусимо їм у цьому трохи допомогти, аби ті церкви краще виглядали.
«16 серпня 2007. Пополудні йду поблагословити дім Ірен. Убого і скромно, як у більшості ескімоських домів. У великому покої тапчан і телевізор, малий столик, збитий із кількох дощок. Дві спальні, на підлозі матрац і купка речей у кутку. Це все, що вони мають.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— А як Ви, з огляду на такі обставини, говорите їм про Дім Отця?
— У них інакший підхід: вони не прив’язані до дому, але дуже прив’язані до свого села, до певного місця. У проповідях для них Небо, Дім Отця, — це не дім як такий, а спільнота (що цілком відповідає теології). Власне кажучи, ті села й називаються спільнотами. І вони насправді такими є. Кожна подія у селі — спільна: погана і добра. Коли йде, наприклад, полювання на кита, то збираються всім селом. Коли влаштовують якесь святкування, то воно для всіх.
— Перепрошую, але: святкування для тієї тисячі осіб? Для цілої тисячі?
— Так. Парадоксально висловлюючись, можуть прийти не всі, але прийти може кожен. Ніколи немає такого, щоби вхід був за білетами чи за списками, чи за розданими заздалегідь запрошеннями. Ні. Коли ми у церкві робимо учту з нагоди Різдва, Великодня чи якогось іншого свята, то відбувається так само: незапрошених немає.
— І думаю, що люди щось на ті святкування приносять? Бо тут, попри всі наші переваги, не раз буває так, що священик усім опікується, сестри готують, а віряни «приходять на свято»…
— Я би просто був неспроможний організовувати все самотужки. Та воно й не потрібне, бо там живеться інакше. Спершу ми організовуємо збір коштів, наприклад, влаштовуємо якусь лотерею. Я закуповую в місцевому магазині потрібне для готування і роздаю по людях. Оголошую на місцевому радіо, що з такої чи такої нагоди буде свято, приходьте допомагати. І все: люди приходять, беруть потрібне, готують і приносять. Так у нас є спільний суп, і хліб, і печений індик, і тістечка…
«24 грудня 2009, Вігілія. 15.30. Пів-церкви люду, отож я поспішаю. Сповідаю так до 22.30, на жаль, відсилаю інших, бо треба готуватися до Пастирки. Церква переповнена. Я почуваюся дуже змученим і голодним, горло мені відмовляє, але все так добре. Бог народжується.
25 грудня 2009, Різдво. На Месу об 11.00 сходиться трохи людей і Наттік, одна з дітей. Після Меси готуюся до святкування. О 14.00 люди сходяться, зносять їжу. Досить багато людей, також і англікани. Їжі вистачає для всіх. Після святкування граємо в нуллукта, традиційну гру. Дістаємо чимало нагород. Всі добре веселяться.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— Що Вам найперше запам’яталося, коли Ви ще тільки-тільки стали на цій землі?
— Те, що був тільки вересень, а довкола вже лежав сніг… Територія загалом подібна до високих гір: скелястий терен, десь якісь маленькі зарості, мох — і сніг. І ще запам’яталося, як люди раділи, що священик приїхав. Їх не було багато, але вітання були глибоко сердечні. Щоправда, не знаю, скільки в їхній цікавості щирості, а скільки просто цікавості, бо ми для них — «інші», ми білі. Екзотика. Вони мають азіатські риси обличчя, їхня мова дуже складна і досі ніхто не опрацював бодай підстав граматики, аби зрозуміти, за якими правилами їхня мова будується. Старі місіонери вчилися її досить швидко, бо іншого варіанту порозумітися не існувало. Це тепер молодь знає англійську, так ми спілкуємося. До речі, з розвитком англомовного спілкування ескімоська стала активно вимирати. Вже є люди, які не вміють розмовляти мовою батьків, повністю перейшли на англійську. На побутовому рівні я навчився розмовляти мовою інуїтів, але глибоко її розуміти нездатний. І важко визначити, що вони так насправді розуміють із катехез і проповідей…
— А якою мовою там правиться богослужіння, читається Святе Письмо?
— Літургія правиться мовою ескімосів — інуктітут. Старші місіонери постаралися перекласти чин Меси. Усе виписано англійськими літерами на папері, я читаю. Також старші місіонери (на сьогодні з них живий уже тільки один) переклали весь Новий Завіт і чималі уривки зі Старого. Я би не сказав, що ці переклади такі вже «наукові», у сенсі теології… але вони є. Англікани рік тому видали повний переклад Біблії мовою інуїтів, ця праця у них також зайняла дуже багато років, і теж невідомо, що там із теологією…
— А як називається церква у вашій місії?
— Церква у Ріполс Бей присвячена Матері Божої Сніжній.
— О! Я би сказала — пасує!
— Якнайбільше пасує! (Сміється.) А церква у Кораль Харбор освячена в ім’я св. Йосипа.
Уполював карібу. Жовтень 2009 р.
— До речі, про мову: я читала, що в ескімосів немає слова «сніг» самого по собі, натомість є багато слів, які означають, про який саме сніг ідеться.
— Так, щодо цього існують різні мовні теорії. Сьогодні найактивніше використовується слово «апуті» — тобто «твердий сніг, надійний сніг», сніг середини зими, зморожений, збитий. Це той, по якому можна ходити. Скільки точно існує слів для визначення снігу, я не знаю, але їх багато. Наприклад, те, що ми називаємо першим снігом, буде «укюк» — м’які лапаті сніжинки, які швидко тануть. Але це ж саме слово означає і зиму, і рік… Тож поняття це набагато глибше і змістовніше. Слів на визначення снігу є багато, ми би їх перекладали як «слабкий сніг, мокрий сніг, втоптаний, вчорашній, пухнастий» тощо.
«Січень 2010. Відкидав трохи сніг зі сходів та з сіней. Його не дуже багато, бо шторм усе видув. Сьогодні дуже гарно. Сонячно, хоч і холодно. Температура відчувається: –51. І знову на вечір збирається буря. Однак цілий день погода гарна. Сонце піднімається щоразу вище, сніг блищить, майже як весна. (…) Буря почалася рано вранці, як я ще спав. З вікна не видно навіть сусіднього будинку. (…) Буря закінчується близько полудня. Трохи відкидаю сніг, чищу сани, може, завтра вдасться поїхати на рибу. Дещо змучився сидінням удома.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— Повертаючись до центральної теми: отже, добрий пастир це той, хто вміє слухати голосу Бога; той, хто вміє провадити своїх овець і показувати їм правильний напрямок, навіть коли вони не розуміють, що саме потрібно…
— Провадити — так, у тому сенсі, що проголошуєш Євангеліє, навчаєш і церквах, але також і живеш разом із тими «вівцями», як у нашому випадку. Складно говорити, що ми їх чогось вчимо власним прикладом, ну бо на тих теренах то я від них вчуся, як жити. Я так само їжджу на полювання, стріляю північних оленів, ловлю рибу, стараюся жити, як вони. Раніше я ніколи не ловив рибу і не їздив на полювання. Але я бачу, що для них це важливо, і я сам, живучи як вони, краще їх розумію.
На полювання я їжджу сам, як сам і живу; цього теж потрібно було навчитися, бо там немає доріг і дороговказів, заблудитися легко, і на перший погляд усе виглядає геть однаково, біло і покрито снігом. Зате я навчився і маю про що з ними розмовляти на щодень, бо не про теологію люди між собою розмовляють, а про те, який там сніг, на яких шляхах, де ходить звір, чи прийшли олені, яке стадо, де пішла риба…
Отець Даніель сидить на хвості пійманого кита
А ще один аспект — що, їздячи на полювання, я здобув їхню повагу. Для них це дуже важливо, особливо для старших, а старші у нас користуються повагою…
— Отче, ви проговорилися: «у нас»…
— (Сміється) Ой, заговорився. Ну так, у нас, хоч я все одно для них чужинець. Старші там дуже шановані, їхнє слово важливе, і те, що я вмію полювати як справжній мужчина, дає мені певний статус у тій спільноті. Я завжди був, є і буду «білою людиною». І щоби якось до них дістатися, я маю здобути їхню повагу. Йдеться не тільки про те, що я маю чим зайнятися замість сидіння в інтернеті чи обговорення політики! Політикою там узагалі не цікавиться ніхто, олені важливіші… Натомість ситуація така, що повага не йде автоматично у парі з сутаною. Я для них насамперед білий, а не священик. Що дає статус? Ось життєвий приклад: за перший місяць мого перебування у Ріполс Бей до мого помешкання вдерлися тричі, крадучи якісь дрібниці. Великих крадіжок там не існує, бо вкраденого не сховаєш, не вивезеш, не продаси — всім одразу відомо, як хтось щось поцупить. А ось дрібні гроші, GPS, ліхтарик чи фотоапарат… Отже, три таких випадки за перший місяць. Новий білий приїхав, справи ясні… Сьогодні ж я дому взагалі не зачиняю. Навіть коли на цілий день іду десь на полювання чи на рибу. Я знаю, що в мене нічого не вкрадуть.
«16 жовтня 2009. Їду сам на озеро. Упіймав кілька рибок. Весь час чути, як тріщить лід. Скутер залишив на березі, боюся, чи лід під ним не проламається. Ловлю ще трохи риб, і тоді чую постріли поблизу. Беру свою рушницю й хочу вийти на узгір’я, щоби побачити, де йдуть карібу. Бачу маленьке стадо, 6-7 голів, метрів за 70 від мене. Стріляю тричі; один карібу спинився, інші втекли. За хвилину олень обертається в мій бік, схиляє голову і падає. Підходжу, він ще дихає. Набоїв не залишилось, я не збирався полювати, узяв рушницю тільки щоб відлякувати ведмедів. Б’ю прикладом. Міркую, що робити, бо не взяв із собою саней ані мотузок. Добре, що принаймні маю ножа. Починаю знімати шкіру. Кілька людей минають мене на скутерах. Видно, хтось оголосив по радіо, що карібу поблизу. Шкіра сходить добре. Це молодий олень, але вже дорослий, із дуже красивими рогами.
Коли вже три чверті шкіри стягнуто, ніж зісковзує і встромляється мені в ліве передпліччя. Рана невелика, але глибока, сильно кривавить. Насамперед пробую затиснути її снігом, але щойно відніму руку від рани, як кровотеча поновлюється. Роздягаюся, знімаю сорочку, відрізаю смугу матерії, перев’язую рану. Це затримує кровотечу. Шкіру вже стараюся зняти не так гарно, як швидко. Розрізаю тушу на частини, вкладаю на снігу, накриваю шкірою, аби круки не добралися, і їду додому. Це недалеко, якихось 10 км. Вдома перевіряю рану. Не кровоточить, хоч і болить, отож беру сани і їду по м’ясо. Повернувшись, мию руки, беру іншу сорочку і йду до медпункту. Там мені накладають три шви, отже, справи загалом непогані.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
Далі буде
фінансово.
Щиро дякуємо!
