Триває тиждень Доброго Пастиря. І так сталося, що привів Бог до Києва такого особливого священика — який уміє полювати китів, бити оленя-карібу, заганяти вівцебиків, жити за умов 60 градусів морозу і їздити світом, у якому немає доріг. А доріг немає, бо все вкрите снігом, біле і безкрає. Може, він краще знає, який то пастир — добрий?
Перш ніж читати, варто задати працю уяві і трошки пошперати в інтернетах. Знайдіть Іглулік (Igloolik) на гугломапі. Там неподалік — Ріполс Бей (Repulse Bay), «Відпихач- затока», з якої б’є зустрічний вітер і куди просто так не припливеш. Це саме там «край світу», до якого йдуть місіонери. Знайомимося: отець Даніель Шварц, місіонер Марії Непорочної (облат), уже 12 років як душпастир «на краю землі», у Північній Канаді, територія Нунавут.
«4 жовтня 2002. Перший сонячний день, відколи я сюди приїхав [з вересня]. Уранці, як завжди, прогулянка. По обіді теж іду пройтися, але з [фото] апаратом. Господи Боже, тут усе таке прекрасне! Дай мені благодать не змарнувати цього. Єдиний мій страх — це той, що я втну якусь дурницю; але Ти, мій Боже, стільки разів показував, що чуваєш наді мною. Чого ж хотіти більше? Спатиму спокійно.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— Отче, то що ж таке «Добрий Пастир» із Вашого погляду?
— Не підлягає сумнівам що Пастир є один: Ісус Христос, і тільки Він є Добрий. А ми, священики, маємо старатися наслідувати Христа на всі сто відсотків, причому в особливий спосіб. Бо всі християни покликані наслідувати Христа, але священики — інакше. І так, як Господь Ісус послав своїх апостолів, щоби йшли на цілий світ, до кінців світу, так, як Він покликав їх дві тисячі років тому, — так і нині кличе людей, аби йшли повсюди і несли Добру Новину. І, власне, бути добрим пастирем, послідовником Ісуса, — це бути відкритим на Його поклик і йти туди, де існує потреба.
— Потреба існує повсюди! Отже, перша ознака доброго пастиря — доходити до «кінця світу», так? Як Ви, наприклад?
— Ну, в моєму випадку це вийшло певним чином дослівно (усміхається). Зрозуміло, що потреби є всюди. Скажімо, я в Україні вперше (приїхав до співбратів-облатів у гостину, маю зараз час канікул), але й за ці кілька днів бачу, які великі тут потреби. І бачу, що священиків тут не набагато більше, ніж там, в Арктиці… і їх замало! Роботи безумовно більше, ніж під силу тим кільком священикам, які тут трудяться. Але і в їхньому випадку також: бути відкритим на те, куди Господь Бог нас посилає. Бо Господь Ісус сказав виразно: то не ми Його вибрали, а Він нас вибрав, і послав, аби ми плід приносили. Різних людей Він призначив до різних служінь. Щодо мене — історія довга, а якщо коротко, то все склалося трохи незалежно від мене. Відбуваючи формацію в облатів, я думав, де працюватиму (бо про це кожен думає), і хотів туди, де сніг, бо я його дуже люблю…
«21 березня 2003. Читаю книжку Марка Каміньского і замислююся, що я тут роблю. Він і багато інших ішли на полюс. Вочевидь на полюсі немає нічого, але вони йшли: то була їхня мета, вони щодня йшли вперед, вперед, багато днів, а потім поверталися додому. Це зміняло їхні життя і життя ще інших деяких, хто чув їхні розповіді. Я сиджу тут на одному місці, приблизно за 2300 км від полюса, і чи це змінює моє життя? Чи змінює це життя інших? Тільки Бог знає.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
Я вступив до нижчої семінарії у 15 років, в Марковіцах у Польщі. Це такий ліцей для хлопців, які думають про священство. Саме там я познайомився з облатами, дізнався про місця, де вони працюють — бо до семінарії приїздили місіонери з різних країн і розповідали нам про місії. Слухаючи їх, читаючи пресу (наприклад, «Misyjne drogi») ми пізнавали як «облатський» світ, так і світ місій загалом. Рік новіціату я провів у монастирі на Горі Святого Хреста, таке відоме у Польщі місце; два роки навчався в семінарії в Обрі, потім мене скерували до Рима, до Григоріанського університету. Після трьох років вивчення теології я виїхав до Північної Канади, на дияконську практику. А за два роки перебування там отримав свячення в Іглуліку.
За час перебування у семінарії я думав щоразу серйозніше, де працюватиму; думка мене супроводжувала весь час одна: куди настоятелі скерують — там і буду. Практика наша така, що після навчання у Римі на два роки кудись виїжджаєш на місії. Отже, завершуючи навчання, я думав про виїзд — але тільки у рамках дворічного місійного стажу, аби потім повернутися до Польщі. Але сталося так, що я отримав листа від настоятеля з Канади, із запрошенням туди приїхати. Ну бо він почув від мого приятеля, що я люблю зиму, люблю сніг… і написав, що мені би там сподобалося. Той священик, о. Вєслав Круткі (від минулого року — наш єпископ, дієцезія Черчіль, Затока Гудзона), звернувся до мене перший, то не була моя ініціатива, попри всю любов до снігу.
Знаючи звичаї у Польській провінції, я не налаштовувався на тривале перебування. А вийшло так, що поїхав на дияконську практику… і відтоді служу там. (Усміхається.)
Ведмеді. Фото о. Даніеля Шварца
— Ви так були налаштовані на місії?
— Про місії завжди заздалегідь знаєш тільки те, що там усе інакше: і погода, і природа, і люди, і культура, і невідомо, чи це сподобається, та й чи впораєшся з життям у незвичному світі… Отож, прийнявши 2 травня 2004 року в Римі свячення дияконату, я вилетів на північ другої половини світу. Два роки я служив як диякон у парафії в Іглуліку та іноді по інших; жодного конкретного рішення «о, я тут залишаюся» ніколи не приймав. З часом сформувалося таке відчуття, що я просто там буду… саме виникло! І думаю, що воно виникло не через те, що я люблю зиму і що там зима триває… ну, майже цілий рік. (Усміхається.) Але вирішальним стало те, що я побачив, яка велика там потреба у священиках. Скільки місій їх не мають. І що священиків, які там хотіли би працювати, страшенно мало. Бо ті терени сприймаються — неприємно кажучи — як заслання. Серед людей, які туди приїздять (священики чи ні, медперсонал, учителі) дуже мало таких, хто би насправді хотів там працювати. Ну я і попросив про свячення прямо там…
«26 листопада 2003. Надсилаю листа до о. Провінціала з запитанням про мої свячення. Тепер усе в руці доброго Бога. Лоррі приходить порозмовляти. Коли був молодий, священик вигнав його з церкви, відтоді від перестав приходити на богослужіння, але вірить у Бога. Він дуже зранений, але усвідомлює це і знає, що школа прощення триває довго. Прийшов, бо завжди перед Різдвом щось його тягне до церкви, щось відновлюється, але він не вміє себе переламати. Надто велика його рана. Даю йому хліб, який саме випік, мій перший у житті хліб. Марі приносить мені рибу.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— І були свячення, гарно прибраний храм, квіти… ой…
— Храми по місіях, справді, є, але вони набагато скромніші, ніж будь-який тутешній чи на півдні Канади, насамперед через те, що мурованих будинків там узагалі немає. Там ставиться конструкція з балок, обкладається скловатою, використовуються дерев’яні чи гіпсокартонні плити, і все. Типовий американський стиль. Так ставляться будинки, так ставляться церкви, так ставиться геть усе. Храм є тільки просторішою будівлею, у ньому велика зала всередині, а не окремі кімнатки. Ну і прикрашання храму значною мірою залежить від самих місіонерів. Проблема в тому, що там узагалі немає нічого. Все, чого потребуєш, має бути доправлене кораблем (якщо досить велике) або літаком. Сполучення страшенно дороге, бо немає ані доріг, ані транспорту в нашому розумінні: тільки літаки. Занадто великі відстані. Тут, в Україні, я бачу, що чимало речей місіонери привозять із Польщі автомобілями, і це не тільки щось для прикрашання храмів, а й якісь матеріали, гуманітарка, що завгодно. Спробуйте вкласти в голові, що там немає доріг. Тому наші храми набагато скромніші, ніж тут.
Храм у Ріполс Бей. Фото о.Даніеля Шварца.
— Коли ті місії виникли?
— Сто років тому, 1912 року. Першими місіонерами були облати-французи, як і Конгрегація [місіонерів облатів] сама постала у Франції; потім ще було кілька бельгійців. Але завжди це окремі жертовні люди, яких ніколи не було тут багато. Хтось був із канадців, але вони не відзначаються прагненням працювати в таких умовах. Нас, облатів із Польщі, на сьогодні там працює п’ятеро, разом із єпископом. Наша дієцезія налічує близько 2 млн. кв. км. Це приблизно так, як три України разом, і ще трошки… Тільки слід зазначити, що на цій території мешкає усього близько 30 тис. осіб.
Стиль оформлення храмів, започаткований ще французами і бельгійцями, — дуже і дуже скромний. Там, де я був, старався привезти якийсь відносно великий образ Матері Божої, якісь скульптур святих, аби той храм виглядав по змозі як храм, а не просто світлиця… Прикрашання наших храмів триває, правду кажучи, роками. Бо там немає жодної змоги будь-що купити з церковних речей, таких магазинів не існує. Коли я потрапляю на південь, то намагаюся щось привезти, але це буває нечасто. Судіть самі: від Ріполс Бей, де я мешкаю, до найближчого міста — Вінніпега — білет на літак туди-назад коштує 2,5 тис. доларів. Я за ці гроші два або й три рази до Польщі би з’їздив з України, а тут тільки до найближчого міста… Через це ми також живемо самотньо і не зустрічаємося. Головно йдеться про фінанси.
«15 лютого 2004. Після богослужіння їду до Кікіртаюка. Холодно, вітер б’є, поза селом майже буря. Не сиджу там довго. По дорозі назад дорога ще гірша. Однак як добре отак влаштувати собі прогулянку! Перед вечірнім богослужінням приходить Ной із дітьми, потім зустріч молоді. Вечеряю о 10.30. Відморозив собі ліве вухо і щоку.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
Наші облатські конституції велять нам жити у спільнотах, але є клаузула — «у виняткових ситуаціях, із пастирських міркувань» допускається життя на самоті. Моя місія у Ріполс Бей — то не парафія у нашому розумінні, вона просто місія, розташована у цьому селі, охоплює його. Мешкає там близько 1 100 осіб, із них католиків близько 700-750. Також моя місія охоплює сусіднє село («сусіднє» тут означає 45 хвилин літаком), і в тому Кораль Харборі населення приблизно стільки само, зате католиків близько 200. Раз на місяць я стараюся там бувати. Коли вибираюся, то вже приблизно на тиждень. Та й літаки літають туди не щодня. Так, як тут чи у Польщі, не вийде, аби за один недільний день «обскочити» кілька парафій із богослужіннями…
— Тобто у вас там зовсім не як тут: ви один-однісінький священик серед ескімосів-інуїтів, жодної сестрички, яка би дбала про прикрашання храму, спів, вівтарну білизну…
— Немає, на превеликий жаль! Я би дуже хотів, щоби там були якісь сестри-черниці, запрошую їх на свої місії, але… Місце би для них знайшлося, звісно. Я сам мешкаю в прибудові до церкви, не маю окремого будинку. Сестер ми би поселили, в іглу вони би не жили! (Сміється.) На вулиці теж би їх не покинули, там узимку… холоднувато. Від мінус сорока до мінус шістдесяти з вітром…
«31 березня 2007 [субота]. Встаю знову о шостій рано і готуюся. Виглядає нецікаво. Вітер 40 км/год, температура –50 і завіває снігом. Однак думаю, що як сюди їхав, то теж було холодно й вітряно, але в мене теплий одяг. Тоді мені було гаряче, а тепер холодніше, ну то має бути добре. Дорога має бути добре видна, бо багато людей їхало у четвер. Близько восьмої рушаю [на скутері]. Коли в’їжджаю на лід, виглядає дуже бридко. Сніг заслоняє все, як перина. Думаю, що заїду трохи далі, і як буде так кепсько, як зараз, то поверну. Видимість слабка, і стає холодно, а попереду ще майже 150 км. Однак їду і думаю, що все ж таки попереду неділя, причому Вербна. Я священик, і якщо не доїду, то не буде Меси. Деякі священики ризикували здоров’ям, свободою, життям, аби занести людям Євхаристію. А я маю повернути, бо мені стало холодно? З цією думкою їду далі.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
Далі буде.
фінансово.
Щиро дякуємо!
