Євхаристія (ІІ)

Перша частина

Слово до читача

Коли вони наблизилися до села, куди йшли, Ісус удав, що хоче простувати далі. Вони ж наполягали, кажучи: “Зостанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився”. І Він увійшов, щоб зостатись. І от, як Він був за столом з ними, взяв хліб, поблагословив, і, розламавши його, дав їм. Тоді відкрилися в них очі, і вони Його пізнали. А Він зник від них. І казали вони один до одного: “Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання?”

(Лк.24, 28-35)

Відкриваючи багатство Таїнства Євхаристії, ми робимо крок за кроком, щоб глибше зазирнути в ту реальність, яка міститься в цьому Таїнстві.

Для нас, християн, кожна Свята Меса є джерелом єдності. Це єдність з Ісусом і водночас між нами самими. Уявімо собі коло, окружність якого символізує спільноту віруючих, а в центрі цього кола – Ісус. Чим більше ми наближаємося до середини кола, тим ближче стаємо до Ісуса, і одночасно – ближче одне до одного. Між нами і нашим Господом виникає тісний зв’язок, який робиться постійним. Ця єдність, що виникає між нами, стає безпосереднім знаком того, що вже тут, на землі, ми можемо відчути, поки що неповною мірою, те, чого доступимо в Небесному Царстві.

Відчуття єдності є також відчуттям близькості й великої радості від того, що з нами – Господь. Як християни, ми перебуваємо в дорозі до дому Отця і, як апостолам, котрі йшли до Еммауса, нам треба конкретного знаку, який говорив би про те, що Ісус з нами, і цим знаком є Євхаристія – Свята Меса.

Як пережити Євхаристію, щоб вона стала найважливішою подією мого дня? Чи справді я роблю щось для того, щоб хоч трохи зрозуміти те, що відбувається на вівтарі? Що для мене в моєму християнському житті є найважливішим? Чи не сталося так, що початкова ревність моя, як людини віруючої, десь поділася, а те, що залишилося, не дає снаги жити вірою кожного дня. Як оживити віру в присутність Ісуса Христа в Таїнстві Євхаристії? Що зробити для того, щоб участь у Святій Месі стала подією, на яку ми чекаємо, а не чистою формальністю?

На ці та на інші питання ми стараємося відповісти у нашому місячнику. Нехай цей черговий номер “Проповідника” допоможе нам щораз свідоміше переживати нашу віру і провадить нас до зустрічі з Ісусом. Нехай ці дні Року Великого Ювілею будуть нагодою до нових важливих відкриттів у нашому християнському житті.

о. Маріуш Возняк ОР

Катехизм Католицької Церкви про Євхаристію

Літургійна церемонія Євхаристії

Меса протягом віків

Святий Юстин, мученик II століття, залишив нам свідчення про загальну структуру, яку мала в той час церемонія Євхаристії. Ця структура збереглася до на­ших часів у всіх великих літур­гійних родинах. Ось що пише Юстин приблизно 155 р., пояс­нюючи язичницькому імперато­рові Антоніну Пію (138 – 161), що роблять християни: “У день, що зветься днем Сонця, в при­значеному місці збираються ра­зом усі, як з міст, так і з сіл. Тоді читають послання апостолів чи писання пророків, наскільки це дозволяє час. Коли читець закін­чує, бере слово той, хто керує зібранням, напучуючи і заохочу­ючи до наслідування цих прекра­сних речей.

Далі ми всі встаємо з місць і молимося за нас самих (…), а також за всіх, хоч би де вони були, щоб ми стали праведника­ми у нашому житті та вчинках і дотримуватися заповідей, щоб заслужити вічне спасіння. Коли молитви закінчені, ми обмінює­мося поцілунком миру. Потім брати подають керівникові зі­брання хліб і чашу з вином, змі­шаним з водою. Він бере їх, проголошує хвалу Отцю всесвіту в ім’я Сина і Святого Духа, а також складає довгу подяку (гре­цькою мовою – еухаристіан) за дари, які нам дав Бог зі Своєї милості.

Коли він закінчує молитви і подяки, вся громада вигукує: “Амінь!”

Коли керівник зібрання скін­чив подяку і вся громада відпо­віла, ті, кого ми звемо дияконами, роздають присутнім хліб і вино з водою, над якими звершено подяку (Євхаристія); тим, кого не було на зібранні, їх відносять додому”.

Літургія Євхаристії здійсню­ється згідно з основною структу­рою, що збереглася протягом ві­ків до наших днів. Вона роз­вивається в двох основних час­тинах, які становлять органічну єдність:

• зібрання учасників, Літур­гія Слова з читаннями, проповід­дю і загальною молитвою;
• Євхаристійна Літургія з принесенням хліба і вина, освя­ченням під час подяки і Причас­тям.

Літургія Слова і Євхаристій­на Літургія разом складають “одне й те ж саме богослужіння”; трапеза, підготовлена для нас у Євхаристії, – це водночас і тра­пеза Слова Божого і Тіла Госпо­днього.

Чи не так само відбувалася Пасхальна трапеза Воскреслого Ісуса з учнями? В дорозі Він пояснював їм Писання, а потім, сівши з ними за стіл, “взяв хліб, благословив і, розламавши його, дав їм”.

Порядок церемонії

Збираються всі учасники. Християни приходять на відоме їм місце, щоб узяти участь у Євхаристійному зібранні. На чо­лі зібрання є сам Христос, голо­вна дійова особа Євхаристії. Він – Первосвященик Нового Запо­віту. Це Він невидимо керує ко­жним Євхаристійним богослу­жінням. Єпископ або пресвітер, які представляють Христа, діючи від імені Христа-Голови (in per­sona Christi), керують громадою, беруть слово після читань, при­ймають жертовні дари і читають Євхаристійну молитву. Усі бе­руть активну участь у церемонії, кожен по-своєму: читці; ті, хто приносить жертовні дари; ті, хто роздає святе Причастя і всі при­сутні, які своїм “Амінь” виража­ють свою участь.

Літургія Слова включає в себе “писання пророків”, тобто Старий Заповіт, і “творіння Апо­столів”, тобто їхні послання та Євангелія. Проповідь заохочує нас прийняти почуті слова, які є істинними словами Божими, і за­стосовувати їх на практиці. Після цього читається молитва заступ­ництва за всіх людей як відповідь на слова Апостола: “Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, по­дяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі” (1 Тим. 2, 1-2).

Приготування дарів (офферторій): до вівтаря несуть, іноді в процесії, хліб і вино, які будуть принесені в ім’я Христа в Євхаристійній Жертві, а також ста­нуть у ній Його Тілом і Кров’ю. Це той самий жест Христа під час Останньої Вечері, коли Він “взяв хліб і чашу”. “Тільки Цер­ква складає Творцю чисту жерт­ву, віддаючи Йому з подякою те, що походить від Його творіння” – писав св. Іриней. Принесення дарів на вівтар є повторенням жесту Мелхіседека і врученням дарів Творця до рук Христа, Який у Своїй Жертві вдоскона­лює всі людські стремління при­носити жертви.

Християни з самого початку приносять на Євхаристію разом з хлібом і вином інші дари, які буде роздано нужденним. Звичай збирати пожертви, який існує і тепер, надихнув приклад Христа, Який став убогим, щоб збагатити нас. Святий Юстин писав: “Хто багатий і хто має добру волю, той робить пожертви; після чого все зібране передається керівникові, який опікується сиротами, вдо­вами, хворими і всіма тими, хто терпить нужду з іншої причини, а також ув’язненими та подоро­жуючими, – одне слово, він до­помагає всім, хто потребує".

Анафора: в Євхаристійній молитві, яка є молитвою подяки і освячення, ми підходимо до серця й вершини богослужіння: “У Префації Церква приносить подяку Отцю через Христа в Святому Духові, за всі Його чи­ни: творіння, відкуплення і освя­чення. Вся спільнота включа­ється в цю неустанну пісню хва­ли, яку Небесна Церква, ангели і всі святі співають Трисвятому Богу.

В епіклесисі Церква просить Отця зіслати Святого Духа (або силу Свого благословіння на хліб і вино, щоб Його силою вони стали Тілом і Кров’ю Ісуса Хри­ста, і щоб ті, хто бере участь у Євхаристії, стали одним тілом і однією душею (в деяких літур­гійних традиціях епіклесис на­ступає після анамнесису).

В описі встановлення Євха­ристії сила слів і дія Христа, а також сила Святого Духа, роб­лять сакраментально присутніми під виглядом хліба і вина Тіло і Кров Христа, а також Його Жер­тву, принесену заради нас раз і назавжди на Хресті.

Потім у анамнесисі Церква згадує про Страждання, Воскре­сіння і пришестя у Славі Ісуса Христа; вона приносить Отцю жертву Його Сина, Який нас з Ним примирив.

У заступницькій молитві Це­рква підкреслює те, що Євхари­стія відправляється в єдності з усією Церквою, земною і небес­ною, з живими і мертвими, а також в єдності з пастирями Це­ркви, Папою, єпископом дієцезії, її пресвітерами і дияконами, а також з усіма єпископами цілого світу разом з їхніми Церквами.

Під час святого Причастя, пе­ред яким читається Господня Молитва і звершується ламання хліба, вірні отримують “Хліб не­бесний” і “Чашу спасіння” – Тіло і Кров Христа, Який віддав Себе “за життя світу” (Ів. 6, 51).

Ми звемо цю їжу Подякою (Євхаристією). Її може спожива­ти лише той, хто вірить в істин­ність нашої науки, був омитий з гріхів і народився заново, а також живе згідно з Божими заповідя­ми.

Підготовлено за: Катехизис Католической Церкви (а. 1345-1355).

Отці Церкви про Євхаристію

Свята Меса в Західних Літургіях

Римська літургія в перших століттях ще не була літургією всієї За­хідної Церкви. Великий розвиток літургії, який настав як у Римі, так і в інших Церквах Заходу, відбувався за інших культурних умов і серед народів з іншою мен­тальністю. Літургія, що народжувалася в цих Церквах, зберегла все важливе з християнсь­кого культу, основні схеми звершення обря­дів і головні їхні елемен­ти, але в тому, що було другоря­дне, з’явилися відмінності. Так виникли різні роди літургії. Усе це дістало своє відображення в літургії Святої Меси. В усіх за­хідних літургіях Свята Меса збе­регла свій основний поділ на Літургію Слова і Літургію Євха­ристії. Однак порядок елементів Літургії Слова і розклад читань протягом року був дещо відмін­ним. Месальні молитви тут та­кож відрізнялися від римських. Найбільше впадає в око їхня ба­гатослівність і довжина, що так контрастували з простотою рим­ських молитов. Розбудовані мо­литви, однак, дозволяли вира­жати багатший теологічний зміст.

Найменше нам відомо про спосіб відправлення Святої Ме­си в африканській та кельтській літургіях, оскільки до наших ча­сів не дійшли їхні літургійні кни­ги. В амвросіанській літургії (відомій також як міланська – вона й дотепер жива у міланській Церкві) месальні молитви, від­мінні від римських, мали, однак, подібну до римської Меси схему. При відправленні Євхаристії та­кож відмовлявся римський ка­нон. В літургії іспанській (яку звали також мосарабською чи візиготською) Свята Меса мала багато довгих молитов, але най­більше відрізняло її від римської Меси те, що Євхаристійна моли­тва була змінна.

Гальська літургія (сьогоднішня Франція) заслуговує на більшу увагу з причини її пізні­шого впливу на римську літургію. Месальну літу­ргію також характеризу­ють довгі молитви і змінна Євхаристійна мо­литва. Римська літургія доволі рано почала про­никати до Франції, але в цих відмінних умовах почала вбирати також багато з місцевої літургії. Прийде час, коли Карл Великий запровадить римську літургію в цілому своє­му королівстві, і тоді до неї по­трапить найбільше елементів гальської літургії. Вони залиша­ться в ній назавжди і проіснують до наших часів.

Отже, за часів Отців Церкви Святу Месу відправляли по-різ­ному. Лише в середньовіччі, ра­зом із зростаючою повагою до Столиці Петра у всій Західній Церкві, римська літургія стане літургією цієї Церкви. Тоді вста­новиться єдина форма месальної літургії, хоча аж до Тридентського Собору окремі Церкви збе­режуть свої місцеві звичаї.

Перекладено з польської за: Eucharystia pierwszych chrzescijan , Znak 1987.

Свята Меса в Східній Літургії

З початком IV століття по­ступово втрачається єдність у відправленні Євхаристії, настає диференціація обрядів, що дово­лі виразно видно на прикладі Східної і Західної Церкви. Схід­на літургія є поняттям дуже за­гальним, оскільки в її межах існують різні обряди. Принципо­во різняться літургії сирійська та александрійська. З сирійської (антіохійської) родини виводи­ться візантійська літургія, яка, як літургія царської столиці, най­більше розвинеться і охопить найбільше Церков. Говорячи про східну літургію, маємо на увазі, як правило, візан­тійську літургію. Східна літургія, як і літургія за­хідна, пройшла довгий шлях розвитку, що три­вав віки, але найголовні­ші її структури та молитви з’явилися в над­звичайно багатий теоло­гічно період Отців Церкви.

Східна літургія фор­мувалася в іншому куль­турному та духовному кліматі, ніж західна, і це визначило її відмінність. Ми знаходимо в ній ба­гатство обрядів і жестів, багату символіку. Над усім панує глибоке пере­конання, що в літургії не­осяжний, всесвятий Бог виходить до людини. Таємниця Бога огортає людину, покликану жити в близькості до Нього. Це дістало відображення в оздоб­ленні інтер’єру церкви. Тут усе переносить нас в інший, духов­ний світ, створює атмосферу очі­кування переживання таємниці Бога і зустрічі з Ним у церковних обрядах. Уже наприкінці IV сто­ліття почали використовувати заслони, які відділяють вівтар від решти святині. Так виник іконо­стас – відносно пласка стіна з поміщеними на ній рядами ікон, що затуляє вівтар від очей вір­них. Посередині іконостасу роз­ташовані “Царські Брата”, призначені для врочистих проце­сій та входів під час літургії.

Погляньмо на перебіг Служби Божої у візантійській літургії.

Служба Божа зберігає тут спільний для всіх літургій поділ на Літургію Слова і Літургію Євхаристії. Спочатку зачином Літургії Слова було читання Святого Письма, але вже в V столітті ним стає урочистий вхід єпископа в оточенні кліру до свя­тині. У процесії входу несли сві­чки та книгу Євангелії: так виник так званий “малий вхід”, тобто врочисте внесення книги Єван­гелії. Візантійська літургія знала тільки два читання: Послання св. Павла і Євангелію. З найдавні­ших часів Літургію Слова завер­шувала “загальна молитва”. Жертовні Дари приносилися до вівтаря також урочисто: так сформувався “великий вхід”, який існує й тепер. Після ще однієї благальної молитви наста­вала черга знаку миру, а почина­ючи з VI століття – Символу віри.

Євхаристійна молитва у схі­дній літургії має назву “анафора”, дослівно – “молитва жертвуван­ня” (гр. anaphoreo – жертвувати). Візантійська літургія знає дві анафори: анафору св. Василія Великого (помер 379 р.) і анафо­ру св. Івана Золотоустого (помер 407 р.). Обидві вони постали у IV столітті. Сьогодні важко вста­новити, які частини молитов по­ходять від обох великих святих, а які з раніших традицій. Заслу­говує на увагу одне: великий вплив св. Василія і св. Івана Золотоустого на формування східної літургії. Анафора Василія Великого відмовляється лише десять разів на рік, в позосталі ж дні використовується анафора св. Івана Золотоустого. Звернімо ще увагу на місце епіклези, тобто, молитви, що закликає Святого Духа, і читається над принесени­ми на вівтар дарами, в анафорах. Вона йде після слів опису вста­новлення Євхаристії (після слів консекрації), що стало приводом до протиріччя в пізніші віки між Сходом і Заходом. Інші східні літургії мають більше анафор. Молитва “Отче наш” і ламання хліба передували Святому При­частю, яке уділяли у двох вигля­дах.

Починаючи з X століття, Схід словом “літургія” позначає тіль­ки відправлення Євхаристії. Як­що ж ми чуємо: “Літургія св. Івана Золотоустого”, – то це означає відправлення Євхарис­тії, під час якої читаються моли­тви і анафора св. Івана Золото­устого.

Перекладено з польської за: Eucharystia pierwszych chrzescijan , Znak 1987.

Моя Свята Меса

Від знаку Хреста до Великої Євхаристійної молитви

Визнання віри

“В ім’я Отця і Сина і Святого Духа ”

Як люди віруючі, ми збирає­мося біля вівтаря. Починаємо із визнання віри через творення знаку Святого Хреста. Так ми згадуємо момент Святого Хре­щення, коли нас було введено в життя Святої Трійці.

Ми зійшлися для того, щоб глибше пережити зустріч із Все­могутнім Отцем, Якому завдячу­ємо життям; з Єдинородним Сином Божим, Який здобув для нас життя вічне; зі Святим Ду­хом, Який дбає про невпинне зростання цього життя.

На самому початку ми вхо­димо в таємницю Бога, стаємо перед Обличчям нашого Творця, Відкупителя і Спасителя. Ми ні­коли не зможемо вповні оцінити значущість цього факту. Я б на­віть сказав, що цінність участі у Пресвятій Жертві значною мі­рою залежить від усвідомлення того першого знаку, знаку Свя­того Хреста, та від нашого “Амінь”. У ньому перебуває і ви­ражається наша віра, з якою ми приступаємо до вівтаря.

Християнське привітання

“Господь з вами ” – “І з духом твоїм ”

Це привітання сповнене ра­дості. Якщо Господь з вами й зі мною – чого ще нам треба? Тут ми усвідомлюємо свою перевагу проти інших людей. Може, вони здібніші, здоровіші, багатші, славніші, та що з того, коли з ними немає Бога? Натомість з нами є Той, Хто дає дари – Господь.

Для людини не може бути нічого ціннішого, ніж дружба з Богом. Ми перебуваємо в цій дружбі й на самому початку, од­разу після визнання віри, усвідо­млюємо собі цю найрадіснішу істину – з нами Бог!

Під час звершення Пресвятої Жертви ми повторимо ці слова ще тричі: перед читанням Єван­гелії, перед Причастям і напри­кінці – перед відходом од вівтаря.

***

Нарівні з привітанням “Гос­подь з вами” священик може зве­рнутися до вас інакше, врочис­тіше: “Любов Бога Отця, благо­дать Господа нашого Ісуса Хри­ста і дар єдності в Святому Духові нехай будуть з усіма ва­ми”.

Це привітання причетне до визнання віри, оскільки називає всіх Трьох Божественних Осіб. Ба більше, в ньому є не тільки привітання, а й чудові побажан­ня.

Як священик, я бажаю вам того, що є найціннішим, а отже, щоб з кожним із вас були:

Любов Бога Отця – щоб ви були вибраними Отця, оточени­ми Його особливою любов’ю;

Благодать Господа нашого Ісуса Христа – тобто те, що є необхідним для спасіння, без чо­го немає мови про вічне щастя;

Дар єдності в Святому Духові – щоб ми становили спільноту, що спирається на Бога, щоб серед нас не було заздрості, ненависті, розбрату.

Ми зустрічаємося, щоб поба­чити любов, отримати благодать, співпрацювати з Богом над на­шою єдністю.

Обряди Святої Меси

Свята Меса (ймовірно від лат. miss а – dimissio [усунення катехетів з церкви ] перед Жертвопри­ношенням). У римській літургії диякон розсилає вірних під кінець Святої Меси врочистим закли­ком: “Ite, missa est!” (Ідіть, тепер настає розсилан­ня!). Від слова missa дістала назву вся Євхаристійна врочистість. Це слово, первісно нехристиянське, було також за часів переслідування ви­значенням Євхаристії, і його властиву суть розуміли тільки втаємничені.

Обряди святої Меси. Протягом віків вони підлягали різноманітним змінам. Сьогодні, після соборного літургійного оновлення, вони мають такий порядок.

Вступні обряди: антифон на вхід чи відповідна пісня; привітання вірних священиком, акт покути (загальна сповідь), заклик до Господа І Ісуса Христа (Господи, помилуй нас; Кирієелейсон), обряд освячення води і покроплення вірних І (заміняє акт покути і може відбуватися під час будь-якої недільної святої Меси), гімн “Слава вовишніх Богу”, молитва дня (колекта);

Літургія Слова: читання з Біблії, тобто одне чи два (в неділю і свята) читання із Старого Заповіту й Апостолів та читання Євангелії, між якими співається чи читається псалом і акламація “Алілуя”; гомілія (проповідь); Символ віри; Мо­литва вірних (загальна).

Євхаристійна Літургія: приготування Дарів, молитва над Дарами, Євхаристійна молитва (Префація, “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваоф [Sanctus]), одна з Євхаристійних молитов разом зі словами консекрації (перетворення) і  адорація Тіла і Крові Господа; обряди святого  Причастя (Молитва Господня, обряд передання знаку миру; Агнче Божий; святе Причастя священика і вірних, молитва після святого Причастя).

Обряди завершення: благословення, І розсилання вірних (“Ідіть з миром Христовим”).

Перекладено з: ABC chrzescijatiina. Verbinum, Warszawa, 1996.

Акт покути

Першим спільним літургій­ним діянням під час Пресвятої Жертви є акт покути. Ми – люди слабкі, схильні до вигоди, до укладання життя за власними планами, егоїсти, котрі постійно розтягують нитку життя між Бо­жою волею і своєю. Якщо ми справді хочемо наблизитися до Бога, то мусимо визнати свою слабкість, мусимо перепросити Його за те, що в певні моменти постановляли по-своєму, відмов­ляючись виконувати Його волю.

Щоб кожен із нас міг глибше пережити цю внутрішню зустріч своєї недосконалості з Божою Святістю, Церква запровадила хвилину тиші. Це – мовчання, повне змісту. В ньому виявляє­ться наша участь у Святих Тай­нах. Тут ми можемо перевірити, якою мірою ми самі включаємося в те, що відбувається на вівтарі.

Наш особистий акт визнання і жалю за провини перед небес­ним Отцем якнайкраще допома­гає усвідомити нам, як ми потребуємо зустрічі з Богом.

Через хвилину глибоких осо­бистих роздумів над своїм став­ленням до Бога настає друга частина акту покути: спільне ви­знання провин і спільна благаль­на молитва про милосердя.

Ця друга частина має аж три різні форми, які залежно від си­туації можуть замінювати одна одну. Та, що вживається найчас­тіше, полягає у спільному прока­зуванні молитви “Сповідаюся Господу Богу Всемогутньому…”

Я згрішив. Визнаю це перед Богом, нашим Господом, Який усе знає і Який може пробачити.

Я згрішив. Визнаю це перед вами, брати й сестри, щоб ви знали, з ким маєте справу.

Я згрішив думкою, поганими рішеннями,словом, учинком.

Я згрішив також і недбальст­вом – тобто в певні моменти відмовився від максималізму. Я міг робити більше добра, але не робив. Цим я безповоротно втра­тив цінні години, дні.

Я згрішив. Я винен.

Прохання про заступництво. Пресвята Мати, Апостоли, святі беруть участь у Пресвятій Жер­тві. Вони з нами. Вони хочуть, щоб і ми були з ними. Ми про­симо їх про допомогу.

“Господи, змилуйся над нами”

У цьому короткому заклику міститься вся людина. Мало слів. Але не треба більше, щоб ясно виразити нашу позицію щодо Бога. Людина така бідна. Скіль­ки ж справ хотілося б зробити! Але ми не в змозі, бо вони пере­вищують наші можливості. Є ба­гато цінних знань, умінь, які полегшують життя, але ніхто не навчив нас цього, і можливо, вже ніхто не навчить. Ми уникли б не одного нещастя, труду, клопо­ту, якби були мудріші, сильніші, здоровіші…

Людина обмежена, слабка, просто бідна. Вона не може самій собі дати ради, а поготів зарадити собі з іншим, зі світом. Скільки ж зла, скільки болю, страждань виникає з людської безпорадно­сті, з нашої обмеженості. У цій ситуації короткий заклик: “Гос­поди, змилуйся над нами” – на­буває особливої ваги.

Гімн прославлення

З нагоди великих урочистос­тей ми співаємо чи промовляємо чудовий гімн: “Слава в вишніх Богу”. Це гімн прославлення Бо­га, Єдиного у Трійці.

Неможливо в одному корот­кому роздумі розкрити все багат­ство його сенсу. Однак варто зазначити, що цей чудовий гімн дає нам змогу зрозуміти істин­ний характер нашої зустрічі, єди­но вірною метою якої є прославлення Бога.

Ми збираємося перед вівта­рем саме для того, щоб скласти шану Богові. Від імені кожного створіння стаємо перед Творцем, Відкупителем, Тим, Хто^ нас освячує, щоб прославляти Його, уклонитися Йому. Тут ми визна­ємо Його право щодо нас, Його Маєстат, Його Велич. Тут ми визнаємо Його Доброту, Мило­сердя, Любов. У цьому визнанні полягає прославлення Бога. Те, що ми робимо кожної миті на­шого життя, тут проголошуємо свідомо і добровільно. Адже ми були створені для того, щоб ша­нувати Бога, поклонятися Йому і прославляти Його. Цей гімн є піснею нашого життя. Ми співає­мо його не тільки вустами, а й серцем, співаємо його всім своїм життям.

“Молімося ”

Ось другий момент, призна­чений для особистої молитви. Мовчання, яке кожен з нас напо­внює змістом.

Священик, закликаючи до молитви словами “Молімося”, немов ставить перед зібраними “відкритий кошик”. Кожен може покласти туди те, що вважає за потрібне:

• особисті справи, родинні, сусідські,
• справи Батьківщини, Цер­кви, світу,
• подяку, винагороду, про­хання.

Тобто те, з чим він прийшов на Святу Месу.

Священик цієї миті передає Богові намірення, яку подав той, хто склав грошову жертву. Ці особи особливим чином мають доступ до плодів Святої Меси.

Коли “кошик” буде наповне­ний, священик від імені всієї Це­ркви занесе його до Бога і в короткій молитві ще раз пере­дасть усі справи Небесному От­цю, просячи вислухати їх “через Христа, Господа нашого”.

Літургія Слова

Літургія Слова охоплює чо­тири частини. Перше читання є фрагментом із Старого Заповіту або з Апостольських Діянь чи Послань. Далі співається або від­мовляється псалом. Після нього – слова Євангелії, які говорять нам про Христа і Його Добру Новину. Четверту частину ста­новить гомілія, тобто пояснення священиком прочитаних текстів.

Надзвичайно важливою складовою є роздум: що Господь Бог хоче мені сьогодні сказати? Йдеться про акт віри в Слово Боже. Священик мовить до вуха, Господь мовить до серця. Рахується не те слово, що впадає у вухо, а те, що потрапляє до серця. Тільки воно принесе очікуваний врожай.

Цим роздумом, повним віри, належить охопити всю Літургію Слова, а отже і псалом. Його автором є не тільки людина, але й Святий Дух. Це – прості пісні, в яких Бог сховав глибокі істини віри, завжди живі й актуальні. Можливість слухати Слово Бо­же – це велика милість. Та чи завжди ми її повністю викорис­товуємо?

Молитва вірних

Після читання Євангелії зі­брані біля вівтаря у кількох за­кликах подають найактуальніші справи, які цього дня прагнуть передати Богові. У цій молитві найважливіше, щоб вірні пам’я­тали про справи Вселенської Це­ркви, людства, народу, парафії і конкретної спільноти, що бере участь у Євхаристійній літургії.

Молитва вірних – голос на­роду. Її зрілість свідчить про рівень релігійного та морального життя зібраних перед вівтарем людей. їхні прохання не повинні стосуватися лише особистих справ, вони завжди повинні мати на увазі спільне благо. їх зано­сять до Отця не як “моє”, а як “наше”.

Хліб

Зібрані перед вівтарем, ми завжди представляємо все людс­тво, від його імені складаємо Бо­гові належну Йому шану. Публічно визнаємо, що Він є Господом і господарем всесвіту, що Він є Тим, Хто дає життя і те, що для життя потрібно. Сим­волом, знаком доброти Бога є хліб. Цей хліб – плід землі та людської праці – приносимо в жертву небесному Отцю.

Від імені всіх людей, які пра­цювали над тим, щоб земля дала хліб, і від імені усіх тих, хто його споживатиме, складаємо Богові подяку. Ми також благаємо Йо­го, щоб Він перетворив цю частку нашої праці, наших зусиль, цю частку нашого життя на їжу, по­трібну для підтримання надприродного життя.

Приносимо те, що наше, і визнаємо, що навіть це значною мірою є даром Бога. Складаємо його і просимо, щоб у Своїй доброті Він збагатив нас їжею, яка дає життя вічне.

Чаша

Сенс принесення в жертву вина, як виникає з молитви, той самий, що й принесення в жертву хліба: прославлення Бога за Його доброту і прохання про перетво­рення вина в напій, який для нашого духу є джерелом сили.

Однак варто зазначити, що чаша у християнській традиції є символом страждання, болю, не­щастя. Христос перед страждан­нями вигукнув: “Отче, нехай мине ця чаша Мене”. І про цей зв’язок людського страждання з принесеною нами в жертву ча­шею вина слід пам’ятати.

Підносимо до Отця чашу, на­повнену стражданням – нашим, наших близьких, усіх людей. Просимо, щоб Господь Бог перетворив це страждання, щоб воно стало для нас джерелом сили, як страждання Христа було і є дже­релом сили для всього світу.

Хліб – символ життя. Чаша – символ страждання, болю, смерті. Два прості знаки, що охо­плюють цілість нашого земного життя.

Вино й вода

Найсерйозніша молитва в усьому Месалі: “Дай нам… участь у Божестві Христа”.

Ми хочемо брати участь у Божому житті.

Ми хочемо стати схожими на Христа.

Ми хочемо мати доступ до Його мудрості, доброти, всемогу­тності, знання, любові…

Хочемо досягти цієї високої мети “через тайну води й вина”. Ця коротка, дуже смілива моли­тва, майже вимога – “дай” – най­краще показує глибокий сенс приступання до вівтаря. Ним є наша участь у Божестві Христа.

Як у чаші зникає крапля води і перетворюється на вино, так і ми через участь у Пресвятій

Жертві повинні наповнити наше життя Божим життям, життям Христа. Обряд змішування води з вином має велике значення.

“Обмий мене ”

Під час Святої Меси найваж­ливіша роль належить священи­ку. Багато залежить від його ставлення до Бога, йо­го контакту з Христом, йо­го відповідальності за всіх. Тому під час Святої Меси є хвилини його особистої, священицької молитви.

Він молиться перед са­мим читанням Євангелії, щоб Бог очистив його вуста і серце для того, аби він міг гідно проголошувати Доб­ру Новину.

Він також молиться пі­сля приготування Дарів, під час вступу до найваж­ливішої частини Святої Меси: “Обмий мене, Госпо­ди, від моєї провини”. Про­мовляючи ці слова, священик миє руки. Це – символічний жест. З моїх рук стікає вода, хоча йдеть­ся про чистоту духа – мого і вашого.

Префація

• Вгору серця.
• Подяку складаймо Гос­поду Богу нашому.

Брати мої, закликаю вас до складання подяки. Ми стоїмо пе­ред Отцем. Ми Йому дуже зобо­в’язані. Тому піднесімо серця наші та разом з усіма створіння­ми славімо Божу доброту. Немає нічого прекраснішого, істинні­шого і кориснішого для нас, ніж те, щоб ми “завжди і всюди” скла­дали подяку Отцеві через Його Сина.

Розпочинаємо спільне скла­дання подяки. Усе дійство, усе жертвоприношення разом зі свя­тим Причастям становить одне прекрасне складання подяки. Піднесені серця вже не можуть впасти. Ми переживаємо надзви­чайно значущий момент. Осипа­ні Божими дарами, свідомі Його багатства, ми співаємо гімн по­дяки.

Над Префаціями – а їх є ба­гато – треба було б роздумувати детальніше. Ми надто мало зна­ємо їхній глибинний зміст, зана­дто швидко і надто поверхово переходимо цей чудовий “перед­покій”, що веде до самого “серця” святині, яким є Велика Євхаристійна Молитва.

Велика Євхаристійна Молитва

Через Префацію ми входимо до так званої Великої Євхаристійної Молитви – в ній відбуде­ться преісточення. Промовляю­чи її над приготованим хлібом і вином, разом з Христом і всією Церквою складемо Отцю Пре­святу Жертву. Її плодом буде Тіло і Кров Христа, які Отець наш небесний у відповідь на на­шу подяку пожертвує нам як їжу.

Тут наша зосередженість по­винна досягти вершини. Тут у простих словах і знаках виявить­ся таке велике багатство, що ні­хто з нас, навіть жодне з най­досконаліших створінь, не в силі вповні оцінити його.

Для кращого увиразнення цього незмірного багатства за­мість однієї молитви введено аж чотири. Усі вони мають різний настрій, кожна ставить на пер­ший план інший аспект Великої Тайни, кожна викликає в серці учасника інший вид пережи­вання.

Перша Євхаристійна Молитва

Римський канон. Величний, урочистий, він охоплює всю Цер­кву. Згадує багатьох героїв трі­умфуючої Церкви. Сягає вглиб до праведного Авеля, Мелхіседека, Івана Хрестителя. Згадує всіх Апостолів, багатьох святих. Велике місце присвячує справам Церкви, що бореться. Перехо­дить за рамки часу і простору, входить у вічність, охоплює ці­лий світ.

Ця молитва як вродилася до базиліки св. Петра, де навколо конфесії під проводом Папи зби­раються люди з усіх частин світу, всі народи, мови і культури.

Перша Євхаристійна Молит­ва дає змогу пережити таємницю Церкви як великої Спільноти Спасіння, Спільноти загально­людської, переможної.

Хоч би коли і хоч би скільки ми зверталися до Бога словами цього Канону, ми завжди повинні дякувати за милість належності до Христової Церкви, до цього сонму святих, у гроні яких, сто­ячи перед вівтарем, віддаємо ша­ну і хвалу Богові.

Цей канон призначений для великих урочистостей. Його за­звичай використовують в усій Церкві на Різдво, Пасху і Зіслання Святого Духа. У ці дні вся Христова Церква прославляє Бо­га єдиними й тими самими сло­вами.

Друга Євхаристійна Молитва

Друга Євхаристійна Молитва має зовсім інший характер, ніж Перша. Вона пристосована до су­часної людини, до темпів її жит­тя.

Я б сказав, що це молитва людини в дорозі. Людина поспі­шає, вона стомлена, а тому не здатна на більшу концентрацію і довше зосередження; затримує­ться на хвилину перед Богом, щоб пожертвувати те, що в неї є: тягар, який вона несе, натруджені руки й ноги, піт, що заливає чоло.

Господи, додай сил на дальшу дорогу. Я хочу витримати цей шалений темп життя. Зроби так, щоб я не заблукав, щоб я міг перемогти.

Ми – подорожні, що поспіша­ємо до дому Отця – це істина, яку підкреслює Друга Євхарис­тійна Молитва.

Третя Євхаристійна Молитва

Ключем до розуміння Третьої Євхаристійної Молитви є слова, сказані зразу ж після преісточення; “Боже … прийми цю жертву, через яку Ти нас з’єднав із Со­бою. Дай, щоб ми … сталися одним тілом і однією душею в Христі”.

Ця молитва спрямована на побудову спільноти, на випрошу­вання у Бога дару єдності. Вона чітко підкреслює, що Свята Меса є жертвою миру і поєднання з Богом і з ближніми.

Це молитва всіх людей доброї волі, всіх, хто в родині, вітчизні, на світі бореться за мир, єдність, згоду. Ті, хто всією душею відда­ний справі побудови християнсь­кої спільноти, повинні добре розважити кожне слово цієї еку­менічної молитви.

Четверта Євхаристійна Молитва

Найпрекраснішою, найбільш хвилюючою є Четверта Євхари­стійна Молитва. Це – одноцілий прекрасний гімн прославлення Бога за Його любов і мудрість.

Згадуючи простими словами історію спасіння, ми захоплює­мося Любов’ю Отця до кожного з нас. Ми прославляємо Його безмежне піклування про наше спасіння.

У цій молитві ми промовля­ємо повні радості слова Єванге­лії:          “Отче Святий, Ти так полюбив світ, що коли сповнився час, Ти зіслав нам Спасителя, свого Єдинородного Сина”. Пе­ред самим преісточенням ми зга­дуємо Великий Четвер і любов, яка наповнювала тоді Горницю. “Ісус … полюбивши своїх, котрі були на світі, до кінця їх полю­бив”.

Ця молитва виводить на пер­ший план таємницю любові Отця до нас і закликає усіх до відповіді на цю любов.

Слова освячення

Євхаристійні молитви є до­рогоцінною оздобою для слів освячення. Ці слова, включені в кожну з чотирьох молитов, ста­новлять їхнє багатство і цінність. Без віднесення до них ці молит­ви втратили б свій сенс.

Не слід штучно виділяти сло­ва освячення з Євхаристійних Молитов – це одне живе органі­чне ціле – як не можна виділити серце з людського організму, во­но ж бо відповідає за її життя.

Оскільки освячення хліба і вина – це не тільки слова, а й дія, Євхаристійні Молитви через їх­ню надзвичайну й безумовну ефективність маємо вирізняти серед усіх інших молитов.

Розважаючи над словами Єв­харистійних Молитов, потрібно мати на увазі їхній органічний зв’язок зі словами освячення хлі­ба і вина. Тільки тоді вони мо­жуть явити нам своє багатство й красу.

“Через Христа, з Христом і в Христі”

Кожна з чотирьох Євхарис­тійних Молитов закінчується прославленням Бога, Єдиного в Трійці. Священик підносить над вівтарем Тіло і Кров Ісуса, про­мовляючи: “Через Христа, з Хри­стом і в Христі Тобі, Боже, Отче всемогутній, в єдності Святого Духа всяка честь і слава на віки вічні”.

Ця молитва спрямована на усвідомлення учасниками Свя­тої Жертви присутності Триєди­ного Бога, Якого Церква славить з Христом і через Христа. Кожна Євхаристійна Молитва завжди спрямована на прославлення Бо­га і складання хвали Отцю.

Немає досконалішої зустрічі з Христом і немає досконалішого прославлення Бога на землі, як цілковита участь у Святій Месі. Це завжди прихід до Отця – з Христом, в Христі і через Хрис­та. От через що саме, включаю­чись до Євхаристійної Жертви, ми переживаємо найдосконалі­ший релігійний акт, який тільки може бути доступний людині на землі.

Прохання третьої Євхаристійної молитви

Сила

“Боже, освяти ці дари, які ми принесли Тобі, силою Свя­того Духа ”

Єдине прохання перед преісточенням. Просімо, щоб на на­ших очах почала діяти сила Божа. Ми зібралися для того, щоб стати учасниками чуда. Бог перетворить те, що слабке, земне, наше, на те, що є найсвятішим, найпрекраснішим, найсильнішим – Тіло і Кров Сина. Ми хочемо бути свідками незвичай­ного посередництва Бога. Ми просимо про це.

Ми звертаємося до наказу, доручення Христа. Просимо, бо хочемо взяти трохи цієї сили, цієї святості, цього життя, щоб сьо­годнішній день став нашою пе­ремогою, щоб пережити його так, як того хоче Отець – свято.

Не граймося з цією освячую­чою силою. Не легковажмо нею. Не забуваймо про неї. Якщо сила не потрібна, не треба приходити, а якщо приходимо, то рахуймося з нею. Горе тому, хто на вівтарі не помічає цієї, що освячує, сили.

Жертва Церкви

Після преісточення, маючи перед собою Найсвятіше Тіло і Кров Ісуса Христа – Святі Дари – кажемо: “Боже, споглянь на дар твоєї Церкви і прийми Жертву…”

Ми становимо частину Цер­кви, Жертву складає вся Церква, тобто велика кількість людей до­брої волі. Усі волають: “Боже, споглянь”. Спробуй усвідомити собі, скільки вівтарів є на світі, скільки священиків, скільки уча­сників – і всі волають. Уся земля неустанно гукає: “Боже, спо­глянь”.

Наше волання – це лише один вірш у цьому гімні, який невпинно лине до Бога. Він по­винен бути так добре і гарно виконаний, як тільки ми можемо. Звертатися до Бога від імені всієї Церкви – велика честь і велика радість, бо щохвилини якась ча­стина Церкви, якась спільнота

вірних, зібраних за нас біля вів­таря, волає від нашого імені: “Боже, споглянь!”

Поєднання

“Боже, … прийми Жертву, через яку Ти нас з ’єднав із Собою ”

Ми хочемо йти од вівтаря переконані, що Господь Бог не має нічого проти нас, що двері Його дому відкриті для нас. Хо­чемо бути впевнені, якби Він сьогодні покликав нас до Себе, ми могли б іти без побоювань, бо на порозі зустрінемо розпростер­ті обійми люблячого Отця.

Жертва поєднання. Нашого поєднання.

Єдність

“Дай, щоб ми, зміцнені Тілом і Кров’ю Твого Сина і напов­нені Святим духом, сталися одним тілом і однією душею в Христі”

Ми – люди, що пориваємося до найвищого доступного люди­ні ідеалу. Перед нами вершина, про здобуття якої людство мріє від самого початку. Поєднання, причастя з Богом.

Для людини немає нічого складнішого і прекраснішого, ніж поєднання з Богом. Якщо ми свідомо і добровільно сягаємо по це поєднання, це причастя, то ми

належимо до найвідважніших людей на землі.

Ми знаємо, що нашої приро­дної сили замало. Тому ми при­ходимо, щоб підкріпитися надприродною силою і наповни­тися Святим Духом.

На землі багато таких, як ми, людей. Ми просимо Отця про поєднання наших зусиль, про єд­ність, яка б дивувала і захоплю­вала інших. Ми повинні показати світові, що є багато тих, хто сягає по найвищий ідеал.

Ми можемо розлучитися, на­ші шляхи розійдуться, але щора­зу коли беремо участь у Пресвятій Жертві й чуємо або промовляємо слова: “Боже, дай, щоб ми … сталися одним тілом”, знаймо, що нас об’єднує довкола Божої милості старання сягнути поєднання, причастя з Богом.

Ніщо так не об’єднує між собою віруючих, як споживання одного й того самого Євхаристійного Хліба. Ми стаємо одним тілом.

Мир і спасіння

“Просимо Тебе, Боже, щоб ця жертва нашого з’єднання з Тобою принесла мир і спасіння цілому світові ”

Ось дві наступні великі цін­ності, до яких прагне світ: мир і спасіння.

Мир – згода, єдність, любов, гармонія в усьому світі, в нашій Батьківщині, нашому колі, нашо­му домі, наших родинах, у школі, на роботі.

Підтримання справжнього миру поза межами наших мож­ливостей. Це Божий дар – тому ми й звертаємося до Отця.

Ми просимо про цей дар, і Бог нам його вділяє. А що ми робимо з ним протягом дня? Чи передаємо його іншим? Чи ми – люди миру? Якщо ми не вико­ристовуємо цей дар, то не просі­мо, бо колись треба буде за це відповісти.

Ми просимо про спасіння всього світу і наше. Просимо, щоб усі люди отримали щастя. З яким переконанням ми про­симо? Чи пам’ятаємо про те, що біля вівтаря доля миру на землі і доля спасіння зва­жуються на наших руках?

Ми стоїмо перед Отцем, від Якого залежить усе. Яке на­ше прохання? Чи ми вкла­даємо в нього все, щоб випросити в Отця мир і спа­сіння?

Віра і Любов

“Зміцни у вірі” – значить збережи! Зроби так, щоб ми не втратили довіри до Тебе, на­шого Отця, щоб ми не зневіри­лися в Твоїй любові. Укріпи – також значить примнож нашу віру і навчи нас любові.

Ми хочемо бути віруючими людьми, які всю свою довіру від­дають у руки Божі. Якою мірою хочемо, такою просимо. Але чи справді хочемо? Чи не повторю­ємо цього прохання тільки тому, що так написано в Римі? Чи не воліємо самі вирішувати свою долю? Може, ми не хочемо, щоб нами хтось керував? Може, чиїсь руки, навіть руки Божі, незручні для нас? Віра – це здатність до­вірити все іншій особі. Якщо я не хочу довіритись, не хочу по­кластися на когось, то не можу просити.

“Зміцни в любові”

Ми молимося про любов, але чи знаємо, чого просимо? Ми

благаємо Бога про те, щоб ми могли любити. Але чи не боїмося ми любові? Чи не тікаємо від цього дару? Чи справді хочемо перетворити своє життя на акт любові?

“Вислухай ”

Кожен із нас, збираючись пі­ти вранці до церкви, замислює­ться над проханнями, які ми хочемо викласти перед Богом. У нашій голові проходять справи минулого дня, тижня, наші вла­сні й наших ближніх, ті, що на­лежать до тимчасовості й до спасіння, радісні та смутні. Усе це ми хочемо викласти перед Господом Богом.

Ми стаємо перед вівтарем. Кожен із нас складає тут усі свої турботи. Ми складаємо їх з про­ханням про допомогу. Приходи­мо, щоб просити. Однак якість нашої молитви може бути різна. Одні моляться добре, інші абияк. Одні роблять це в стані освячу­ючої благодаті, інші – в стані тяжкого гріха, і через це мало­ефективно. Яка ж то радість, ко­ли ми усвідомлюємо собі, що всі разом, досконалі й недосконалі, святі й грішні, говоримо від імені одне одного: “Вислухай ласкаво молитви зібраних тут віруючих”.

Разом заносячи це благання до Отця, ми впевнені, що Він нас вислухає, бо разом з нами благає Його Улюблений Син, Ісус Хри­стос.

Прохання, занесене до Бога під час Святої Меси, набагато ефективніше, ніж так звана при­ватна молитва, оскільки це мо­литва всієї Церкви, волання всіх добрих людей, які були на землі від Адама і до сьогодні, разом з Непорочною Марією і Христом.

“З’єднай”

Ми бачимо великі зусилля різних людей, котрі прагнуть до поєднання в одній родині всіх хрещених, які живуть на землі. Це особливий знак часу. Людст­во шукає спільної мови, єдності, згоди, миру. У цьому спільному стремлінні особливе завдання мають люди, які підтримують контакт з живим Богом.

Ми знаємо ціну єдності. Ми повинні бути для світу знаком єдності, ми повинні довести, що незважаючи на великі расові, на­ціональні, культурні, суспі­льні відмінності можна бу­ти однією родиною. Ми по­винні бути не тільки знаком, але й починанням, силою, яка єднає. Наші предки забули про це. Вони піддалися всіляким амбіці­ям, часто тимчасовим, ви­вищили їх над єдністю і довели все до поділу.

Сьогодні ми не станови­мо ані знаку, ані, тим біль­ше, починання, сили, здатної об’єднати. Звідси наше прохання: “О добрий Отче, з’єднай”. З’єднай, тому що без цього ми не виконаємо за­вдання, яке Ти поставив перед цим поколінням.

Принагідно варто звернути увагу на те, що одне це прохання: “З’єднай, Отче” – завдає тон Тре­тій Євхаристійній Молитві. Це дуже екуменічна молитва.

У цих кількох реченнях по­няття єдності багато разів зустрі­чається в різних версіях.

… щоб ми сталися одним ті­лом і однією душею;

… Ти хотів з’єднати нас із Собою;

… жертва нашого з’єднання;

… з’єднай із Собою всіх своїх дітей.

Скільки разів ми болісно від­чуваємо розлам, брак єдності в родині, дружбі, любові серед лю­дей, з якими живемо, – стільки разів ми повинні звертатися до цієї Євхаристійної Молитви, екуменічної Молитви.

“Прийми померлих”

Віра дає нам змогу робити добро навіть тим, хто вже ві­дійшов з цього світу. Ми їх лю­били і продовжуємо любити, хочемо зустрітися з ними, щоб вічно жити в цій любові. Ми прагнемо для них щастя, тому просимо Бога, щоб Він зволив прийняти їх до Свого Царства.

Ми знаємо, що туди не може увійти нічого досконалого, якщо людина не виправила того, що зіпсувала на землі, і якщо з цим ганджем залишить світ, то му­сить по смерті пройти очищення. Чи спокійне наше сумління, коли ми згадуємо померлих? Чи ми якоюсь мірою не спричинилися до занепаду іншої людини? Спо­куса? Співпраця в гріху? Ще не все пропало, ми можемо їм допо­могти, можемо зробити для них добро. Наша молитва допоможе скоротити болісний час очіку­вання.

Згадування померлих, зу­стріч з ними біля вівтаря може наповнити нас великою радістю. Адже тут ми виходимо за межі часу, тимчасового життя, за поріг смерті й робимо добро тим, хто живе вічно. Тут єднається небо із землею, тимчасовість з вічніс­тю, смерть із життям.

“Пам’ятай про Твого слугу”

Є такі дні, коли під час при­несення Пресвятої Жертви ми згадуємо ім’я померлого, бажаю­чи особливим чином відреко­мендувати його Богові. Найчастіше це має місце на по­хороні або в річницю смерті.

Людину, ім’я якої ми подає­мо, повинна знати спільнота, зі­брана навколо вівтаря. Це ім’я має усвідомити нам, за кого ми молимося, має оживити наші спогади. Тоді ми заново побачи­мо, яке місце вона займала в нашій спільноті, що вона для нас робила, які були її заслуги і осо­бливі потреби. Так повинно бути. Таким є сенс і мета згадування імен під час Святої Меси. Вони мають допомогти надати нашій молитві конкретної форми.

Господь Бог добре знає намі­ри того, хто замовляє Святу Ме­су. Для Нього не треба пові­домляти їх. Якщо ми це робимо, то тільки для блага спільноти. А якщо цієї людини спільнота не знає, тоді навіщо її називати? Це тільки розпорошує увагу.

“Дай, щоб … мав також участь у Його Воскресінні” – це означає: щоб Твій слуга ділив з іншими славу Воскресіння Ісуса Христа, щоб отримав благодать бачити обличчя Бога.

Сьогодні ми молимося так від його імені. Через кілька років інші люди, зібрані біля вівтаря, проситимуть про те саме – про нове життя, радість спасіння, сла­ву Воскресіння – для нас.

Ці короткі розважання по­винні допомогти нам побачити зв’язок молитви з конкретним життям. Молитва – це не тільки красиві, піднесені слова; це вели­ка, хвилююча, іноді страшна дій­сність.

Людина, що стоїть перед Бо­гом, повинна чітко знати, чого вона просить. Від усвідомлення цього залежить, чи буде прийня­тий конкретний дар. У відповідь Бог не обмежується словами. Він відповідає даром, конкретним вчинком. Якщо я прошу – отри­мую. Це не проста справа. Перед наступним завданням я стою зба­гачений. Я повинен замислитися, як використати отриманий дар? Змарнування одного дару зачи­нить дорогу до отримання насту­пного. Якщо хтось один раз увійде в контакт з живим Богом, попросить Його про щось і отри­має, немає шляху назад. Він став посередині великого багатства, і якщо не хоче його втратити, по­винен використовувати дар за даром.

• Чи усвідомлюємо ми, яке багатство виносимо, виходячи з храму після Святої Меси?
• Чи протягом дня свідомо використовуємо отримані дари?
• Чи ласка Божа не була дана нам надаремно?

Людину, ім'я якої ми подаємо, повин­на знати спільнота, зібрана навколо вів­таря. Це ім'я має усвідомити нам, за кого ми молимося, має оживити наші спогади. Тоді ми заново побачимо, яке місце вона зай­мала в нашій спіль­ноті, що вона для нас робила, які бу­ли її заслуги і особ­ливі потреби.

Перекладено з польської за: Ks. Edward Staniek. Blizej oItaza. Krakow, 1986

Подяка

“І, взявши хліб, віддав хвалу” (Лк. 22, 19). Для віруючого єврея дякувати Богові перед трапезою чи після неї, є нормальним яви­щем. Він знає, що хліб є даром від Бога, і тому дякує Творцеві світу, Який його ство­рив і через цей хліб створює його надалі. Однак подяка під час Таємної Вечері є чимось набагато більшим.

Велика подяка

Таємна Вечеря є Великою Подякою. У піднесеній молитві подяки, яка зветься Архієрейсь­кою Молитвою (Ів. 17), Ісус дя­кує Отцю не тільки за хліб і вино, а й за все Своє життя, за все.

Ми не повинні забувати, чим є символіка хліба. Він символізує цілий космос, людську працю, всю історію людства. Усю цю дійсність Ісус приймає від Свого Отця, коли бере до рук хліб, і за всю цю дійсність, за цей доско­налий дар, Ісус дякує Своєму Отцю. Отець дає Ісусові все ство­ріння, щоб Він зробив його Своїм Тілом, Містичним Тілом. Люди­на, приймаючи хліб від Бога, приймає своє життя, своє тіло, адже тіло не може існувати без цієї їжі. Однак тут, під час Тає­мної Вечері, Ісус отримує від Отця не тільки фізичне тіло, а й Своє досконале, універсальне Ті­ло, таке велике, як і створіння. “І все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє” (Ів. 17, 10). Нічого не обминув­ши, Отець дає Ісусові все ство­ріння. Саме за нього Ісус складає подяку під час Таємної Вечері.

Може, тепер ми краще зрозу­міємо внутрішній зв’язок, який існує між містерією Втілення і тим, що св. Павло пише про Мі­стичне Тіло Христа. Якщо Слово стає тілом в окремому фізичному тілі, то це врешті-решт для того, щоб усе людство, цілий всесвіт став Його Містичним Тілом. Ме­тою Втілення є зробити так, щоб уся дійсність, усе, що було ство­рене, стало Тілом Христа.

Дієва і активна подяка

Отець жертвує все Ісусові, а Ісус за все дякує. Однак Він робить це не тільки за допомогою слів. Його подяка є діянням, що захоплює Його цілком. Оскільки Отець дає Ісусові все створіння для того, щоб Він зробив його Своїм Тілом, Ісус не може просто так прийняти цього дару. Дар Отця не такий, як звичайний подарунок, що його можна три­мати в руках і захоплюватися ним, але він усе ж таки залиша­ється чимось “чужим”, таким, що є і буде поза існуванням того, хто його прийняв. Подяка Ісуса по­лягає в тому, що Він активно робить створіння Своїм Тілом, що Він так входить у це створін­ня, що воно стає Його власним Тілом.

“Зроби це Своїм Тілом”, – каже Отець. “Це є Тіло Моє”, – відповідає Ісус і тим самим ро­бить його Своїм Тілом. Хоча й далі це є лише хліб, який одно­значно перетворюється на Тіло Христа, однак з тієї причини, що хліб є символом всесвіту, весь світ символічно стає прийнятий Ісусом та інтегрований у Його Тілі. Кожна Євхаристія в симво­лічних знаках показує нам, що створіння в усій своїй повноті призначене для того, щоб стати Тілом Ісуса.

Ісус робить так, що хліб стає Його Тілом, і це й є Його подяка. Так Він показує нам, що справді приймає дар від Отця згідно з Його намірами, і одночасно до­зволяє, щоб цей дар плинув назад до Отця. Той, хто дякує, каже: це походить від Тебе, це Твоє. Роб­лячи хліб і символічно все ство­ріння Своїм Тілом, Ісус все від­дає назад Отцеві. Його Тіло є також Тілом Отця, оскільки “І все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє” (Ів. 17, 10). Роблячи світ Своїм Тілом, Він здобуває його для по­вернення Отцю.

Євхаристія є молитвою подяки

Євхаристія є Великою Подя­кою. Цю стару істину, яка чи не зовсім забулася, наново відкрив і проголосив II Ватиканський Собор. Вона також виразно постала у відновленій месальній літургії. Тепер ідеться вже не про канонічну молитву, а про Євха- ристійну, тобто молитву подяки ( eucharisteo означає дякувати), і саме вона є головною частиною Святої Меси, а всю Святу Месу дуже часто називають Євхарис­тією. Тепер замість відправляти “Месу” ми відправляємо “Євха­ристію”.

Наші вислови є доволі крас­номовними… “Меса” походить від латинського слова miss а, яке й собі походить від mittere, що означає розсилати. “ І te, missa est” слід тлумачити не як “Ідіть з миром Христовим”, а як “Ідіть, посилаю вас, ви послані, розісла­ні”. Могло скластися враження, ніби найважливішою справою Євхаристії був останній акт, яким завершується богослужін­ня і відпускаються зібрані. І спра­вді, часто складалося враження, що ці слова для багатьох учасни­ків були найважливішими. Вони напружено чекали того моменту, коли їх почують і зразу ж можуть піти з церкви, не кажучи вже про тих, які навіть не могли дочека­тися цього моменту. Тепер за­мість того, щоб відправною була кінцева частина, є відправною центральна й ми іменуємо все богослужіння Євхаристією.

Євхаристійна молитва розпо­чинається тричленним діалогом між священиком і зібраною гро­мадою. Кульмінацією є останній заклик священика: “Подяку скла­даємо Господу Богу нашому”, а вірні відповідають: “Достойне це і праведне”. Далі ми чуємо євхаристійну відповідь священика: “Воістину, достойне це і правед­не, слушне та спасенне, щоб ми завжди і скрізь Тобі, Святий От­че, складали подяку”. Перша ча­стина Євхаристійної молитви, що зветься префація, задає тон. Всі, хто має вуха, щоб слухати, розуміють, що зараз пролунає молитва подяки.

На жаль, слово “ ргеfаrіо" ча­сто помилково перекладали як “вступ”. Вступне слово не нале­жить до книжки, книжка розпо­чинається з першого розділу. Йозеф Юнгман (1889 – 1975), єзуїт, один з провідних експертів з пи­тань католицької літургії, вказу­вав, що тут слово “ prefatio” означає стати і промовляти перед кимось. Так само як батько єв­рейської родини під час Пасхаль­ної Вечері стоячи промовляв до Бога про все добро, яке Він учи­нив, так само й священик стоїть перед (рrае) Богом і врочисто промовляє до Нього (“fari” часто має врочисте забарвлення). От­же, префація є частиною Євхари­стійної молитви, дуже істотною, оскільки виразно передає значен­ня всього обряду.

Оскільки хліб і вино симво­лізують створіння в усій його повноті, ми складаємо подяку за все. Наша подяка набуває універ­сального характеру. Досить чітко це видно в Четвертій Євхаристійній Молитві. Ми дякуємо Бо­гові за те, що Він створив людину за Своїм образом, за те, що віддав їй увесь світ, за те, що в Своєму милосерді поспішив на допомогу всім людям, за те, що багато разів складав з ними заповіт і навчав їх через пророків, щоб вони че­кали спасіння; за те, що Він дав нам Свого Єдинородного Сина, щоб Він нас порятував, а Син прийняв смерть на Хресті і, вос­креснувши, подолав смерть і від­новив життя; за те, що Він зіслав Святого Духа, Який тепер “освя­чує ці дари, щоб сталися вони Тілом і Кров’ю нашого Господа Ісуса Христа”.

Подяка будить пам’ять. Ми згадуємо всі добродійства Бога, які досягають вершини в страж­даннях Ісуса, Його смерті й Во­скресінні. У латинській мові Церкви є особливе визначення цієї пам’яті, а саме “ memoriale”. Воно відрізняється від звичайної пам’яті тим, що подія з минулого не належить виключно до цього минулого – вона актуалізується і втілюється в нашому “сьогод­ні”. Бог виконує Свою спасенну справу серед нас, тут і тепер.

Жертва подяки

В Євхаристії ми дякуємо не тільки словами. Євхаристія є Жертвою Подяки. Ми даємо, жертвуємо щось Богові, дякуючи за те, що Він пожертвував нам. Ми даємо Йому те, що найкраще і найцінніше: Тіло і Кров Христа. Бог дав нам Свого Сина і ми Його віддаємо Йому. Тіло і Кров Хри­ста завжди в нашому розпоря­дженні, і тому ми завжди можемо належним чином подякувати От­цю, можемо дати Йому те, що справді гідне Його. Дякуючи Бо­гові на Євхаристії, нам нема чого соромитися, в нас насправді є те, з чим ми можемо прийти до Ньо­го.

Свята Марія Магдалина де Пацці (1566 – 1607), кармелітка з Флоренції, залишила нам осо­бливу молитву до Марії. Заміни­вши слово “Марія” словом “Отець”, ми висловимо саме те, про що йдеться: “Отче, що ж я могла б Тобі дати, що б Ти охоче прийняв у мене? Якби я дала Тобі свою волю, то, боюся, Тебе б це не втішило, оскільки вона не згідна з Твоєю. Якби це був мій дух, то він неосвячений. Якби це була моя пам’ять, то вона забуває про Твої добродійства. Тоді любов не є чистою. Тому я хочу дати Тобі серце Твого єди­ного Сина, і нехай воно, яке може дати Тобі більші дари, зробить це!”

Ми – достойні партнери в діалозі з Богом. Ми можемо дис­кутувати, торгуватися з Ним. Так робив святий Жан Віаней: “Святий і Одвічний Отче, давай поміняємося. Ти маєш душу мого приятеля в чистилищі, а в мене в руках є Тіло Твого Сина. Так звільни ж мого друга, а я пожер­твую Тобі Твого Сина з усіма Його заслугами, в ім’я Його стра­ждань і смерті”.

Євхаристія: дар Божий і наш дар

Чи Євхаристія це дар Божий для нас чи наша жертва, яку ми складаємо Богові? Як часто тра­пляється в християнстві – це і перше і друге.

“Божий дар не виключає, а навпаки, вивільнює наші дари для Бога”, – пише Ганс К. Каваллін. “Божий дар такий великий, Божа благодать така нечувана, діяння Бога таке творче, що ви­вільнює в людині відповідь, яка є як плодом благодаті, так і її власним. Св. Августин сказав, що коли Бог нагороджує заслуги святих, то нагороджує свої власні дари.

Текст Святого Письма гово­рить: “Усе бо від Тебе походить, і з Твоєї руки те, що ми Тобі дали” (1 Хр. 29, 14). А в Першій Євхаристійній Молитві ми чита­ємо: “Складаємо Твоєму найви­щому маєстату з отриманих від Тебе дарів чисту, святу й доско­налу Жертву”. Євхаристія є як даром Божим, так і нашим даром для Нього … оскільки Христос є як даром Божим для нас, так і даром людства для Бога.

Ми як діти, які беруть гроші у матері, щоб купити їй подару­нок на день народження. Коли дитина приходить зі своїм пода­рунком, мати не каже їй: “Тобі має бути соромно давати мені подарунок, за який я сама запла­тила!” Зовсім ні; вона не звертає на це уваги, а показує, як радіє подарункові, який їй принесла дитина. Так само Бог – все, що ми Йому даємо, ми отримали від Нього, і незважаючи на це Він поводиться так, наче все похо­дить від нас.

Наша подяка полягає в тому, що ми все віддаємо Богові. “Бог дає нам так багато тільки для того, щоб ми Йому це пожертву­вали. Він одягся в тіло тільки для того, щоб пожертвувати його на хресті і нагодувати ним людей”, – писав Ганс Урс фон Бальтазар. Так воно є не тому, що Бог ску­пий і хоче отримати все назад, а щоб ми мали радість давання.

Школа подяки

На Євхаристії ми беремо участь у небесній подяці, де Ісус Своїм повнозвучним голосом ви­співує cantos firmus, а всі янголи й святі разом з Ним багатоголосо співають і грають на незліченних інструментах. Ми пов’язані з на­шими братами і сестрами в небі й, наскільки зможемо, пробуємо співати так, щоб не зіпсувати небесну гармонію.

Є чимось справді важливим знати про те, що ми тут не самі. Ми є учасниками, підхопленими небесною літургією. Кожна префація завершується вираженням нашого переконання, що разом з ангелами і всіма святими ми спі­ваємо в один голос: “Свят, Свят, Свят!”

Але ми робимо ще й дещо більше. Ми даємо слово створін­ню. А з нами “незліченні громади Ангелів, котрі вдень і вночі слу­жать Тобі і, вдивляючись у хвалу Твого обличчя, безустанно про­славляють Тебе. А з ними і ми разом з усім створінням, що є під небом, з радістю визнаємо Твоє ім’я, взиваючи: Свят, Свят, Свят” (Четверта Євхаристійна Молит­ва). Ми стоїмо між небом і зем­лею, і нашим завданням є поєднати їх між собою.

Євхаристія є школою подяки. В ній ми заново вчимося дяку­вати не тільки за добре й приєм­не, а й за працю, страждання й смерть. З’єднані з Ісусом, ми дя­куємо за Його смерть, яка стала нашим спасінням, а через це дя­куємо також за нашу смерть. Від­правляти Євхаристію – це промовляти разом з Томою: “Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти” (Ів. 11, 16).

Євхаристія може навчити нас дякувати за все. “За все дякуйте” (1 Сол. 5, 18). Марія – наш осяй­ний приклад. Її Magnificat – це євхаристійний гімн, пісня подя­ки. Хто ж не помислить про Єв­харистію, слухаючи, як співає Марія, що Бог наситив благами голодних (Лк. 1, 53)? У житті Марії все є джерелом і нагодою до подяки.

Перекладено з польської за: о. Wilfrid Stinissen OCD. Chleb, ktory lamiemy. Poznan, 1995

Проповідник №2 2000