Католицька Церква за Папи Франциска відчула не лише перспективи змін, а й повернення до старих істин та навіть вимірів раннього християнства. Про це йшлося під час конференції «Україна-Ватикан», яку вже сьомий раз проводить Українська асоціація релігієзнавців спільно з Інститутом філософії ім. Г. Сковороди.
Цьогорічна наукова подія відбулася під знаком драматичних процесів у сучасній Україні: пошуку відповідей, які мала б та готова дати на них Церква, а також впливу самих подій на життя земного Тіла Христового.
«Всі ми прийшли сюди як науковці. Перш за все, нас цікавить Істина, яка відкривається кожному певними аспектами. Але найголовніше, що сьогодні в нашій країні присутня любов та вміння прощати – може, найголовніша риса людини на цій землі. Також сьогодні ллється кров на нашій землі і ми мусимо пам’ятати, що ми за це відповідальні. Ми маємо лишатись людьми попри все», – дав загальну настанову на початку конференції директор Інституту філософії ім.. Сковороди академік Мирослав Попович.
Його слова окреслили загальний характер усього подальшого обговорення. Під час самих виступів та дискусій відчувалось те, що події під час Майдану та війни на Сході та Півдні України призвели до формування нового стилю мислення. Зміни торкнулись і наукового мислення, загостривши його увагу до багатьох «неприємних» питань, які постали сьогодні перед християнським загалом у суспільством загалом.
Зміни з себе розпочав Апостольський нунцій в Україні, архиєпископ Томас Едвард Ґаліксон, зачитавши промову українською мовою. Як з’ясувалося, він вивчає її вже протягом трьох років та намагається зробити все, аби вимова звучала по-справжньому добре. Архиєпископ звернувся до гострого питання відносин Церков з владою, що особливо зачепило кожну релігійну організацію під час Майдану взимку 2013-2014 років. За його словами, концепція стосунків між Католицькою Церквою та державною владою зазнала змін після Другого Ватиканського собору. Нунцій підкреслив, що раніше Церква показово дистанціювалась від світської влади. Однак останні події революції та війни змусили духовенство переосмислити власну роль не лише на рівні суспільства, а й всієї країни. Подібні вчинки кожен з нас міг спостерігати, коли рядові священики та єпископи день у день стояли поруч з протестувальниками, надихали їх молитвами зі сцени, а згодом пішли разом з військовими, аби підтримати у найважчі моменти життя.
«Я не маю жодного сумніву, що Майдан став для українців революцією утвердження гідності кожної особистості. Так само і наші православні брати мають боротись зі старими поняттями і ввести нове здорове розуміння ставлення до влади. Ми маємо відповісти на такі питання: що значить пророцька роль Церкви сьогодні? Як ми можемо жити разом в мирі?» – підняв проблему Папський нунцій.
Переосмислення минулої історії разом зі сприйняттям Церкви хвилює багатьох служителів сьогодні. Відмовитись від старих образ та подивитись у майбутнє співпраці закликав президент Української асоціації релігіє знавців професор Анатолій Колодний: «Історія РКЦ в Україні надто суперечна і її треба відверто висвітлювати. Але згадайте, що Папа Іван Павло II двічі вибачався перед українцями. Ми маємо по-новому писати історію католицизму на українських теренах. І ми надзвичайно вдячні РКЦ за те, що вона стала разом з нами на Майдані та підтримала українців. Після цього вона стала справжньою українською церквою».
Питання співвідношення релігії та влади постало з новою гостротою під час останніх виборів до Верховної Ради. Згодом результати голосування довели, що не все суспільство мислить однаково та в унісон сприймає наслідки Майдану. «Це підстава зрозуміти, що не всі ми є братами та сестрами, як би нам того хотілось, – зазначив архиєпископ-емерит Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар). – Я маю надію, що ми знайдемо розв’язку, щоб стати одним організмом. Ми маємо це розуміти та відчувати, що ми – єдине».
Кардинал поставив просте питання, яке кожен міг собі задати в період агітації: чи було б краще, щоб кандидати в депутати були віруючими людьми? Він певен, що саме істинна віра у Бога могла б допомогти обрати саме тих людей, які діятимуть чесно. І це могло б стати критерієм, незалежно від приналежності людини до певної релігії.
«Мені часто ставили питання: «За кого ви будете голосувати?» Це не є добре питання. Існує друге: «Як думаєте ви, чи краще, аби ті, кого ми будемо обирати, були віруючими людьми?» Це дуже важливе питання. Я думаю, що так – добре, якби вони були віруючими. Не обов’язково представниками однієї конфесії… Нехай будуть католики, православні, протестанти, нехристияни… Бо (кожну) проблему можна краще розв’язати, коли вони віруючі. Віра – підстава усвідомити, що всі ми – брати і сестри», – промовляв Блаженніший Любомир.
Більшість експертів, які займаються Ватиканом та проблематикою РКЦ, уже під час пленарного засідання особливу увагу приділили діяльності Папи Римського Франциска. Він встиг заявити про себе з першого дня обрання на престол, поставши як перспективно новий понтифік.
Основні аспекти його стратегічних напрямів розвитку окреслив професор Петро Яроцький. Ними стали децентралізація та деклерикалізація Церкви, побудова «бідної церкви для бідних», спрямування на екзистенціальну периферію та актуальні напрями як то теологія жінки і теологія молоді.
Професор передав думку Папи Франциска про те, що Церква має бути радше бідною та відкритою, виходити на вулиці та майдани, ніж залишатись закритою в собі, центром, що застиг в процесі засідань та процедур. Подібну кризу католицизму за умов секуляризму та глобалізації вбачав і Папа Бенедикт XVI, який залишив свою посаду.
Теологія бідних, молоді та жінки стали ключовими напрями діяльності Понтифіка, додав професор Яроцький. Він навів слова Франциска, коли Папа пояснив служіння бідним як можливість віднайти у них Христа – сприйняти таємничу мудрість, яку через них хотів передати людям Бог. Так само наріжним каменем стала роль жінки в Церкві – вона вже давно вийшла за межі свого старого образу при храмі. Тому пошук нового втілення її образу триває й досі та може призвести до справжніх революційних рішень у католицизмі, вів далі П. Яроцький.
«Загроза для релігії сьогодні постала у вигляді поширення нових фундаментальних рухів, в яких часто немає Бога, хоч вони і звуться релігійними, – продовжив роздуми академік. – Злам поколінь притягнув за собою негативні наслідки для віри. Це зародження нової культури, коли християнин вже не є творцем смислів, а нові символи суперечать з Євангелієм. Потреба полягає в тому, щоб надати молоді іншого сенсу, щоб Церква увійшла в революційну фазу. Духовенству потрібно йти на периферію. Не дивитись на життя з балкону, а занурюватись в нього, як це робив Христос».
Після Майдану новим викликом для Римо-Католицької Церкви стала війна на Сході та Півдні країни. Якщо раніше хтось міг ще мати сумніви щодо успіху католицьких служителів на Сході, то сучасна статистика розвитку парафій та створення Харківсько-Запорізької дієцезії довели, що РКЦ потрібна в усіх регіонах. Нову дієцезію очолив єпископ Станіслав Широкорадюк, відомий своєю діяльністю на Волині.
«Протестантські Церкви по всій Україні переповнені. Виникає питання: Де поділася східна православна ідентичність людей? В Одесі колись був один старенький священик в одній церкві і всі думали, що РКЦ у місті поховають разом з ним. Тепер у нас на південному-заході 90 священиків», – говорить єпископ. С. Широкорадюк.
Він заявив, що основною метою Церкви на Сході стала харитативна діяльність (соціальне служіння), але через що люди забули про практичну участь у таїнствах, переключившись суто на добрі справи.
«Наше суспільство серйозно хворіє. Але не безнадійно. І вилікувати його може тільки Церква», – акцентував він.
І, хоча це є проблемою Церкви на Сході, там з’являються нові священики. Вони походять і з невіруючих родин та приймають священний сан, відчуваючи поклик до служіння. І це абсолютно новий феномен для тих регіонів.
Війна привносить нові роздуми та проблеми у життя, продовжив єпископ. Найстрашніше, за його словами, це зміни, що торкаються кожного.
«Когось війна «висвячує», розкриваючи найкращі риси, про які людина могла й не здогадуватись. В інших, натомість, розкриваються найгірші сторони, їх просто не впізнати. Це руйнівні наслідки війни для душі та менталітету народу, – каже він. – Наші священики постійно допомагають бійцям, але не живуть разом з ними на постійній основі. Ми були змушені евакуювати служителів з Луганська та Горлівки, тому що там була пряма загроза їхньому життю.
До військового конфлікту спонукати людей, наприклад у Харкові було годі – половина присутніх могла б вийти з храму, – то тепер у віруючих більше розуміння потреби молитися за рідну країну. Співають і гімн «Боже великий, єдиний».
«Роботи так багато, що немає ніяких питань про конкуренцію», – підсумовує єпископ.
Наголос на тому, що роль Церкви, релігійної спільноти України, в драматичних подіях останнього року не обмежується світськими вимірами, зробив отець Олекса Петрів.
«Пророче служіння полягає не у передбаченні подій, а у виправленні гріха, – пояснював доповідач. – Пророк – це той, хто, незважаючи на особу, говорить гірку правду».
І релігійна українська спільнота, до якої входять також нехристияни, на переконання о. О. Петріва, загалом гідно відповіла на поставлений виклик часу.
Продовженням пленарного засідання конференції став перехід до круглого столу. Саме у цій частині конференції було наголошено, що новаторство Папи Франциска не варто трактувати як розрив з традиціями пап Йоана Павла ІІ і Бенедикта XVI. Справді, акценти у кожного понтифіка різні. Але завдання – ті ж. Такої думки дотримується, зокрема, філософ Оксана Горкуша.
До роботи круглого столу активно долучилися і семінаристи та отці з Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ. Особливо плідним для майбутніх наукових пошуків обіцяє стати розгорнутий під час круглого столу діалог щодо пропонованого теперішнім понтифіком богослов’я жінки. Зачепили і тему безшлюбності священиків та можливості відмови Церкви від неї.
Особливо близьким, з огляду на українські реалії, є питання можливості і перспектив міжконфесійного діалогу та його мети – єдності Церкви. Вираженням цієї єдності мало б стати спільне святкування Літургії. Цього немає, але діалог між конфесіями триває. Процеси у сучасній Україні демонструють, що альтернативи йому, як засобу єднання, просто не існує.
«Я Майдан сприймаю як модель майбутнього суспільства. Маю на увазі дух солідарності, субсидіарності, взаємодопомоги, який панував там… А зараз має прийти інший період – період повторної креації», – вважає філософ Людмила Филипович.
За матеріалами: РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
