Про те, як Українська Греко-Католицька Церква діяла в підпіллі, розповідає отець Віталій Дудкевич.
Мої діди і прадіди були священиками. А ось батько – ні. Він – найстарший у сім'ї, у 19 років став сиротою. Мусив тяжко працювати, щоб виховати молодших. Вони всі здобули вищу освіту. А тато закінчив тільки гімназію.
Дід-стрийко (брат діда) був парохом церкви Петра і Павла на вулиці Личаківській у Львові. З ним працював отець Осип Годунько. Дуже освічена людина, публіцист, поет. Молодь до отця тягнулася. Вважаю його своїм духовним наставником. Уже після його смерті в 1990-х я дізнався, що він був духівником УПА. А про те, що знав особисто весь провід ОУН, отець сам мені розповідав. 10 років відсидів. 1945-го енкаведисти ввірвалися в його будинок, почали обшук. Ставлять стандартне запитання: «Зброя є?» Отець відповідає: «Так, я маю зброю. Ось» – і піднімає розп'яття.
У школі нас навчали одного, у хаті – зовсім іншого. Мали книжки про національно-визвольний рух, видані у 1930-х. «Історію України» Миколи Аркаса читав, потім – Дмитра Дорошенка. Відкрито ходили у римо-католицькі храми – катедру або костел Антонія на тій же Личаківській. Греко-католицькі богослужіння влаштовували підпільно, на приватних помешканнях – щоразу інших. Сходилося по 10–20 осіб. Спочатку відправляли літургію, тоді всі сідали до трапези. Часто вона тривала цілу ніч.
Коли закінчував університет, почав відвідувати підпільну семінарію. Це радше нагадувало заочне навчання. Зустрічалися приблизно раз на місяць у квартирах мирян, не більше семи осіб. Господарі тим часом стояли на вулиці. Якби була якась небезпека, одразу б повідомили. Ми мали поставити на стіл каву чи ще щось, казали б, що святкуємо день народження. Усі були в цивільному одязі, ніяких ряс. Настоятелі говорили: «Ти маєш учитися, здобувати знання. Закінчиш університет — тільки тоді з нами підеш у церковне. Бо швидко викриють. Мусиш бути дуже обережним».
Отець Єронім Тимчук давав мені настанови, як поводитися, коли викриють. Признаватися, що священик, не можна. Треба казати: «Так, я віруюча людина, греко-католик, але в політику не втручаюся». Якби все ж допитували, хто висвятив, називати когось із єпископів, що вже помер.
Підпільний монастир – це звичайне помешкання, у якому живуть кілька монахів чи монахинь. Були й такі, що дуже добре функціонували. Наприклад, у Львові на Мучній біля Шевченківського гаю весь час мешкали сестри служебниці. Сестри милосердя жили на колишній вулиці Куйбишева – тепер Огієнка. В КДБ знали про існування цих монастирів, але не перешкоджали. Іноді підсилали туди своїх людей. Часто ті самі зізнавалися, що їх змушують стежити.
Про те, що я – священик, батьки довідалися через два роки. Я викладав німецьку мову в політехнічному інституті. Кадебісти намагалися завербувати. Зо два тижні на розмови викликали. Обіцяли золоті гори за те, що доноситиму. Залякували ув'язненням. Коли відмовився, мене викинули з інституту. Не переймався, бо зміг почуватися вільною людиною.
Священики зазвичай влаштовувалися на непрестижну роботу – кочегарами, санітарами, вантажниками. Отець Матей Гаврилів був дезінфектором. Це вигідно, бо мав багато вільного часу. Ті, кого висвятили до війни, мали добру освіту. У Львові був такий отець Петриця. Працював доцентом зооветеринарного інституту, викладав генетику. Ніхто навіть не здогадувався, що він – священик.
Якщо їхав на літургію, ніколи не брав із собою церковних речей. Одяг привозив хтось із мирян, переважно жінки. Служебників до літургії в мене теж при собі ніколи не було. Требник чи, щоб хрестити, миропомазувати або вінчання молодих проводити, переписав у блокнот.
Від 1981 року я був настоятелем громади в Теребовлі, Тернопільська область. Так безпечніше – щоб у Львові не бачили. Збиралися зазвичай за містом, у великих будинках, щоб могли і 30, і 40 людей поміститися. Сходилися годині о десятій, по черзі, священик усіх сповідав. Ближче до півночі починалася літургія. Часто їздив на Східну Україну. Кожні три місяці відвідував Кривий Ріг. Там було багато вихідців із Галичини. А з ними приходили й місцеві, навіть російськомовні.
До підпільних священиків часто зверталися люди з хорошою роботою. Навіть члени партії. Бо в православній церкві записували, хто і коли взяв шлюб, кого хрестив. Людина мусила залишити свої дані. З райкому кожні півроку приходили і все це перевіряли. Вчителя, який узяв шлюб, могли одразу з роботи викинути.
У підпіллі недовірливо ставилися до людей із вищою освітою
На початку 1940-х Греко-Католицька Церква у Західній Україні налічувала понад 3 тис. парафій, 4 440 церков, п'ять семінарій, 127 монастирів. Після приєднання краю до СРСР розпочалися репресії проти священиків. У квітні 1946-го арештували архиєпископа Йосифа Сліпого. 8–10 березня того ж року у Львові відбувся Собор, на якому проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою. Ватикан не визнав цього зібрання.
Підпілля УГКЦ почало формуватися у середині 1950-х, – розповідає – співробітник Інституту історії церкви при Українському католицькому університеті у Львові Тарас Бублик. – Тоді із заслань і тюрем поверталися священики, які відмовилися від возз'єднання з Православною Церквою. Аби церква почала функціонувати, потрібно було відновити єпископську структуру. У підпільних семінаріях вчилися по три-п'ять років, подекуди й більше. Відбувалися поодинокі студії та зустрічі по квартирах у Львові, на Франківщині, пізніше на Тернопіллі. Дуже часто висвячення відбувалися у дні великих радянських свят, коли міліція і спецоргани були менш уважні.
Підпільною церквою керував ув'язнений Йосиф Сліпий, після його звільнення 1963 року – митрополити Василь Величковський і Володимир Стернюк. Служби проводили в приватних помешканнях.
Батьки могли не знати, що їхній син – священик, або що донька пішла – в монастир. Хоч з часом це можна було вирахувати – за дивною поведінкою, відмовою від шлюбу, – продовжує Тарас Бублик. – Отці, які менше боялися влади, облаштовували у власних помешканнях приватні каплиці. У селах могли служити біля церков чи по цвинтарях. Часом проводили служби в закритих церквах. Наперед знали, що рано-вранці або вночі приїде священик, довіреними людьми про це заздалегідь повідомляли. Сповідав, служив літургію, хрестив дітей чи давав шлюб. У підпіллі недовірливо ставилися до людей із вищою освітою. Особливо до педагогів, а також військових і міліціонерів. Один дуже побожний юнак хотів бути священиком, але його батько працював у міліції. Йому не довіряли й довго не допускали до освячення.
17 вересня 1989 року у Львові відбулася хресна хода за легалізацію УГКЦ. На неї вийшли 200 тис. людей. У грудні Папа Римський Йоан Павло ІІ зустрівся з керівником СРСР Михайлом Горбачовим. Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. 2002-го Патріарший престол перенесено зі Львова до Києва, на Лівобережжі збудовано Патріарший собор. 2006 року вірними УГКЦ назвали себе 5,3% населення України – за даними Центру Разумкова. На початку 2014-го діяли 3 765 парафій, 120 монастирів
Довідка
Віталій Дудкевич, 63 роки, синкел у справах монашества і мирян Чину Святого Василія Великого. Народився у Львові. Батько працював на протезному заводі, мати – вчителька. Закінчив філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Одночасно відвідував підпільну греко-католицьку семінарію. 1975 року митрополит Володимир Стернюк висвятив його на священика. Рік викладав німецьку мову у Львівському політехнічному інституті, готував кандидатську дисертацію. Пізніше працював вантажником. Увесь цей час був настоятелем греко-католицької громади в Теребовлі Тернопільської області. Після виходу УГКЦ з підпілля 1989-го вивчав філософію та богослов’я в Італії. Повернувшись викладав у семінарії в Золочеві. У 2004–2006 роках – головний радник курії Чину Святого Василія Великого в Римі. Знає німецьку, італійську, англійську, польську мови. Має молодшу сестру
Ольга Клінова, gazeta.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
